Hot! Петро Сагайдачний – непереможний гетьман

Сагайдачний – неминуща постать в історії української нації. Він явився на переломі епох, коли люди втрачали орієнтири. Шляхта, ще покоління тому об’єднана навколо князя Констянтина Острозького, що просував освіту та захищав православну віру, тепер масово католизується, проходячи через єзуїтські школи. Духовенство приймає Берестейську унію, лише поодинокі нонконформісти на зразок Івана Вишенського продовжують опір. Братства по містах активно борються, однак поступово втрачають позиції. А козацтво сприймається як периферійна група, напіврозбишацькі колективи. Однак раптом саме вони виступають в обороні народу – спершу на захисті фізичної безпеки (визволення з ясиру, небувалі походи на Стамбіл – столицю світовоїь імперії), так і духовності (запорожці не лише вписались в київське братство, а й захистили відновлення православної ієрархії). З іншого боку, запорожці виступають впливовою силою на міжнародній арені – про їх союз клопочеться австрійський імператор, а поляки потребують допомоги в Московській війні. Як апогей – спроба обійтись без козацтва у протистоянні османській експансії завершується трагічно – Цецорою, а об’єднане польсько-козацьке військо здобуває вікторію під Хотином, запобігши мусульманському поглинанню Центрально-Східної Європи.

І на чолі козацтва в переломних роках – Петро Конашевич-Сагайдачний. Хто ж він такий? Знаємо мало, однак не викликає сумніву шляхетське походження, з руської шляхти Галичини. Здобув він і непогану освіту (до речі, альянс між духовними провідниками і козацькими ватажками зародився раніше – згадаймо Северина Наливайка, рідний брат якого – Дем’ян – був священиком і вченим при Острожській академії). Дата народження точно невідома, найімовініше – біля 1582 у селі Кульчиці, що на Старосамбірщині (тепер Львівська область). Бувши вельми розумним хлопцем, продовжив навчання в Острозі. Згодом був помічником київського судді, вчителем – врешті пристає до козаків. Поступово набуває досвіду – бере участь у походах до Валахії-Молдови (проти турків), а також у польсько-шведській війні за Лівонію (козацький відділ під проводом Самійла Кішки був найнятий Варшавою). Але справжній авторитет приходить після морських походів. У 1606 році козаки здобувають чорноморську фортецю Варну (теперішня Болгарія) та визволяють тисячі християнських бранців. Кобзарі прославили це звершення в народі. Синоп, Трапезунд (1608), навіть Константинополь (столиця світової Імперії Османів) у 1615 дрижить перед січовиками, яких організує Сагайдачний. Здобувши славу, він зміг провести реформи в устрої Січі, що не лише укріпили дисципліну, а й заклали підвалини козацькій державності Хмельниччини. 1616 рік – славетне здобуття Кафи, коли Петро Конашевич здійснив вражаючий рейд через все Кримське Ханство до моря, розгромивши центр невільницької торгівлі (кримський хан злякався вчинити відсіч, та зачинився у Бахчисараї).

А тим часом поляки потребують козацької помочі. Сагайдачний допомагає воювати Москву, однак обстоює не лише права і вольності козаків, але всіх православних. І насамперед – права на вільне віровизнання. На той час не залишилося православного єпископа в Речі Посполитій, а Варшава визнавала легітимними лише уніатів. Тому гетьман разом з усім Низовим військом вписується у київське братство. Починається війна з турками – і король просить в козаків стати на захист християнської Європи. Однак гетьман вимагає відновлення православної митрополії, що проводить єрусалимський патріарх Феофан під захистом козацьких шабель. Польща розлючена – і намагається обійтись без козаків. Під Цецорою 1620 року польсько-литовські загони переживають нищівну поразку. Тепер король Сигізмунд готовий на все – і санкціонує привілеї козацтва та віротерпимість стосовно православних. Козацькі відділи долучились до битви під Хотином, разом з поляками зупинивши навалу турків-мусульман на Центральну Європу. Українці покрили себе немеркнучою славою, а Сагайдачного прославляли по всій Європі. Однак він важко поранений, і в 1622 помирає в Києві. На його похоронах лунають латиномовні панегірики, складені викладачами Києво-Братської школи, якій він так сприяв.

Пам’ятають гетьмана і донині. Він увійшов у думи, народні пісні – нарівні з Богданом Хмельницьким та Іваном Мазепою. Поцінуймо і ми його заслуги перед Богом і Вітчизною.

Юрій Олійник

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *