Життя не для наслідування

Антоніо Ґрамші прожив усього 46 років. Він був найавторитетнішим політичним діячем та революціонером Італії початку ХХ століття.

Його поважала Мафія та ненавидів Дуче.

А ще, він був карликом та горбуном. Це викликало шок у тих, хто його бачив перший раз, шок.
Але все його життя було насичене та цілісне, цікаве та повчальне, героїчне та трагічне.

Мабуть, все-таки, не для наслідування.

8 листопада 1926 року, після відміни Урядом Італії, в зв’язку з надзвичайними обставинами, парламентської недоторканності, було заарештовано депутата парламенту, генерального секретаря Комуністичної партії Італії Антоніо Ґрамші.

4 червня 1928 року Військовий Трибунал Мілану засудив його до тюремного ув’язнення на 20 років 4 місяці 5 днів 7 годин та 35 хвилин.

Подібна точність у терміні ув’язнення Антоніо Ґрамші не здивувала – впізнавався стиль старого товариша по боротьбі – Беніто Муссоліні.

Все почалося 23 січня 1891 року, коли в родині дрібного службовця в містечку Алеє, що на острові Сардинія (провінція Кал’ярі, Італія) народилася четверта дитина – син, якого назвали Антоніо Себаст’яно Франческо Ґрамші.

Батько Антоніо походив з родини грецько-албанських емігрантів, мати належала до іспано-італійської родини.

В 1911 Антоніо поступає до Туринського університету на філологічний факультет. Своєю статтею «За Істину!», надрукованою в лютому 1913 року в університетській газеті «Коррьєре» під псевдонімом «Альфа Гамма», починається публіцистична діяльність Ґрамші.

В 1913 році він вступає до Італійської соціалістичної партії. Під час Першої світової війни 1914-18 рр. редагує туринський соціалістичний тижневик “Іль грідо дель пополо” (“II grido del popolo”); одночасно співробітничає в газеті “Аванті!” (“Avanti!”), там і знайомиться з головним редактором цієї газети – Беніто Андреа Амількаре Муссоліні.

З самого початку Ґрамші проявив себе як видатний представник молодого покоління італійських революціонерів, яка почала боротьбу проти опортунізму в середині соціалістичної партії. В 1917 році він створює в соціалістичній партії «Революційну фракцію непримиренних».

В 1919 році спільно з П.Тольятті , М. Террачіні та А. Таска бере участь у заснуванні одного з наймасовіших друкованих італійських видань «Ордіне нуово» та руху під такою ж назвою, який дав початок періоду «червоного дворіччя» – періоду боротьби трудящих за фабрично-заводське самоуправління.

Натхненний Жовтневою Революцією в Росії Ґрамші приходить до висновку – Італії потрібна нова, дійсно революційна партія на кшталт партії більшовиків.

В листопаді 1920 року група Антоніо Ґрамші «Ордіне нуово», абстенціоністи з групи А. Бордіги та ліві максималісти створюють об’єднану комуністичну фракцію. Доповідь Ґрамші «За обновлення соціалістичної партії» отримала несподівану підтримку В. Леніна на 2-му конгресі Комінтерну.

В січні 1921 року на 17-му з’їзді Італійської соціалістичної партії в Ліворно фракція Ґрамші пориває з реформістами та центристами та утворю Комуністичну партію Італії. Нагадаймо, що перед цим лави соціалістичної партії покинув, також порвавши з реформістами та центристами, Беніто Муссоліні зі своєю фракцією.

ІІ з’їзд компартії Італії в березні 1922 року приймає рішення направити Ґрамші до Москви в якості представника партії в Комінтерні. В Москві його обирають членом Секретаріату Виконкому Комінтерну.

Там Ґрамші познайомився з Юлією Шухт, дочкою російського революціонера А. Шухта (хрещеним батьком однієї з його дочок був інший російський революціонер – Володимир Ленін). Юлія Шухт і стала дружиною Антоніо Ґрамші, невдовзі у них народилося двоє синів.

В 1922-23 рр. він проживає в Радянському Союзі, після чого виїжджає до Відня де перебуває більше року.

В 1924 році засновує щоденну газета компартії «Уніта» (“l’Unita”).

На той час в Італії до влади приходить старий товариш Ґрамші, соціаліст-максималіст Беніто Муссоліні, який на базі своєї фракції, після виходу з соціалістичної партії, створив «Союз революційної боротьби» (fascio di combatimento).

«Старий товариш» відразу ж підписав ордер на арешт Ґрамші, тому легальний в’їзд в Італію стає для нього неможливим. Комуністів арештовують, кидають до в’язниць, засилають на острови, вони йдуть у підпілля, емігрують.

Муссоліні вважав італійських комуністів (не без підстав) агентурою Москви і своїми конкурентами. Але його ворожість до них ґрунтувалася не на ідеологічних засадах: Дуче неодноразово заявляв , що «фашизм виник як найвища напруга італійського народу (більш того, народу внутрішньо набагато більш цивілізованого, ніж російського), аби створити в Італії форму справжнього комунізму». До речі, Клара Цеткін згадує, що Ленін якось сказав Ґрамші : «А Муссоліні? Чому ви його не втримали? Чому він не з нами? Ця людина б привела вас до перемоги!»

В Відні Ґрамші взнає, що його обрано депутатом італійського парламенту 27-го скликання від округу Венето і він автоматично отримує статус депутатської недоторканності. Відразу ж він повертається до Італії аби включитися до революційної боротьби.

Під час «справи Матеотті» (політичної кризи, викликаної вбивством, за згоди Муссоліні, секретаря Унітарної соціалістичної партії Джакомо Маттеоті) Ґрамші з парламентської трибуни оголошує по всій Італії загальний страйк з метою відставки уряду. В парламентському буфеті до нього за столик підсів Муссоліні. Про що вони говорили невідомо, але з того часу Ґрамші стає особистим ворогом Дуче.

В серпні 1924 року Антоніо Ґрамші обирають генеральним секретарем Італійської компартії. Його ім’я стає прапором антифашистської боротьби. На цьому посту 8 листопада 1926 року Ґрамші був заарештований і до самої своєї смерті знаходився в ув’язненні. Спочатку він був засланий на 5 років на острів Устіка, а невдовзі був засуджений до 20 років ув’язнення.

«Ми на двадцять років позбавили цей мозок можливості працювати» – оголосив генеральний прокурор причину арешту та вироку, повторюючи слова Муссоліні.

В тюрмі Ґрамші тяжко хворіє. Більшу частину терміну свого ув’язнення він проводить в одиночній камері в’язниці Турі (біля м. Барі).

На його захист стає світова громадськість – Роман Ролан випускає брошуру «Хто вмирає в тюрмах Муссоліні: Антоніо Ґрамші», в якій вимагає звільнення Ґрамші. Проводяться мітинги, маніфестації, пікетування італійських посольств. Це призводить до того, що Антоніо Ґрамші, зменшують термін ув’язнення, переводять до тюремного лазарету з чудовою назвою, придуманою самим Дуче – “Quм si sana!” (Тут одужують) де , через декілька днів, 27 квітня 1937 року, він помирає.

Під час ув’язнення Антоніо Ґрамші продовжує керувати партією, займатися теоретичними розробками революційної боротьби. На початку лютого 1929 року він робить перші нотатки в своєму щоденнику. Ці записи (майже три тисячі сторінок), зроблені ним в тюрмі, отримують назву “Guaderni del carcere” (“Тюремні зошити”).

В своїх «Тюремних зошитах» Ґрамші аналізує марксистсько-ленінське бачення революційної практики та підсумовує логіку невдач італійських комуністів в їх боротьбі з фашизмом. Чому свідомість італійців «відстає» від того, що має диктувати їм класова свідомість? Як пануючій меншості вдається примусити до підкорення більшості? На ці питання він спробує відповісти вивчаючи поняття ідеології та відмінностей «політичного суспільства» від «громадянського».

Значення терміну «культура» в марксизмі чітко визначене: «культура – це ідеологічна «надбудова», яка залежить від матеріальної та економічної структури суспільства, яка відтворює, укріплює та виправдовує цю структуру». Таким чином, згідно марксизму, культура формує свідомість мас відповідно до пануючої ідеології. З цього виходить, що тільки зміна економічної структури суспільства призводить до трансформації «надбудови».

Це загальноприйняте визначення Маркса Ґрамші переглядає. Він вважає, що можна перевернути порядок причин та наслідків, тобто вплинути на структури політичної та економічної влади попередньо трансформувавши «надбудову» культури та ідей.(Подібний зворотній зв’язок ідеології з «базисом» на багато пізніше розробив Мао Цзедун, створивши концепцію китайської «культурної революції».

Під геґелівським визначенням громадянського суспільства Ґрамші розуміє сукупність культурних, інтелектуальних, релігійних, моральних сфер в тій мірі, в якій вони проявляються в законодавстві, адмініструванні, корпоративній діяльності та ін. Він вважає помилковим зводити визначення держави тільки до простого бюрократичного апарату. Держава є, на його думку, «організованою згодою» і здійснює керівництво не тільки бюрократичним апаратом, але й шляхом ідеології, нав’язаної масам. Тобто існує не тільки «репресивний», а й і «ідеологічний» апарати держави.

Ґрамші (на відміну від Маркса) не зводить «громадянське суспільство» тільки до економічного базису та протиріч між виробничими силами та формами привласнення капіталу. Він усвідомлює, що ідеологія напряму пов’язана з мораллю (ментальною структурою народу). Саме «громадянському суспільстві» розробляються, поширюються та виробляються концепції світосприйняття, філософські доктрини, інтелектуальні та духовні види діяльності, на які і спирається суспільний консенсус.

Тому захопленню політичної влади має передувати попереднє захоплення влади культурної. «Соціальна група, – пише Ґрамші в своїх «Тюремних зошитах», – може й повинна стати провідною задовго до того, як вона завоює урядову владу: це одне з головних умов самого захоплення влади». Перехід до соціалізму, з точки зору Ґрамші, має здійснитися не шляхом путчу, а перетворенням загальних ідей, шляхом переробки свідомості. І ставкою в цій позиційній війні є культура. Тому спочатку треба виграти культурну війну.

Ґрамші деталізує засоби, які він вважає придатними для «перманентної пропаганди»: це апеляція до народної чуттєвості, зміна цінностних орієнтирів, створення власних героїв, використання театру, фольклору, пісень та інше, створивши таким чином власний «полюс культури». Епоха демократичного лібералізму дає чудову нагоду для революційної організації здійснити культурну інфільтрацію, оскільки демократія є плюралістичною, а тому позбавлена єдиного стилю. І саме це надає революційній організації моральну перевагу.

Як тут не згадати слова Муссоліні, який на запитання чим фашизм відрізняється від лібералізму, відповів: «Фашизм – це стиль».

Автор: Сергій Чаплигін

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *