Hot! Жан-Поль Сартр як об’єкт націоналістичної критики (загальний огляд проблеми)

Між представниками організованого націоналістичного руху, що опинилися у «вільному світі» після Другої світової війни, та між самим цим «вільним світом» існувало величезне культурне, світоглядне, ментальне провалля – провалля між християнською духовністю, що віднайшла у національно-визвольній боротьбі вимір абсолютного протистояння Добра і Зла, та матеріалістичною культурою, омани якої замінили людям Бога. Здолати це провалля, перейшовши на позиції «прогресивного Заходу», означало зрадити свій прапор і перестати бути націоналістами. Тому для націоналістичного руху, об’єднаного в Закордонні частини ОУН, залишався актуальним ідеологічний фронт боротьби, що зводився у першу чергу до «внутрішньої пропаганди» – духовного та ідейного вишколу власного членства. Для націоналістів було важливо не спокуситися «прогресивними» ідейними течіями, що панували на Заході, й залишитися, натомість, вірними християнству та консервативно-революційним прагненням, залитися вірними ідеям традиційної України та Європейської Реконкісти. Саме тому критика багатьох явищ життя на Заході після Другої світової війни стала неодмінною складовою націоналістичного дискурсу. Штрихом до такої критики ми можемо вважати особливості рецепції націоналістичними мислителями ідей французького філософа-екзистенціаліста Ж.-П. Сартра.

Після закінчення Другої світової війни Сартр став одним із інтелектуальних кумирів французького лівацтва. Вже цього було достатньо, щоб у середовищі українських націоналістів до нього, м’яко кажучи, не виникало ніяких симпатій. Одначе, як незабаром побачимо, Сартр був чужим для українських націоналістів не просто як політик лівого спрямування, але й, передусім, як мислитель, чиї філософські погляди були діаметрально протилежними до поглядів українських націоналістів.

Ще однією причиною того, що націоналістичні мислителі звертали свою увагу на Сартра, було захоплення його творчістю з боку соціалістично та ліберально налаштованих емігрантських кіл. Якщо в умовах підпільницької боротьби в Україні ОУН займала майже монопольне становище, то на Заході право Закордонних частин ОУН представляти Воюючу Україну оскаржували кілька політичних груп, що орієнтувалися на деструктивні ідеологічні системи. Ба більше: знайшлося чимало тих, хто прагнув підмінити сам зміст націоналістичної ідеології. Одним із предметів атаки цих ревізіоністів стала ідейна спадщина Дмитра Донцова, а також, зрештою, та естетика націоналістичного руху, котра сформувалася під впливом цього мислителя. Зокрема, на противагу Донцову та його вісниківству діяв т.зв. «Мистецький український рух» (МУР), ключовими постатями якого слід вважати Юрія Шелеха, Юрія Косача та більшовицького агента Віктора Петрова-Домонтовича. Саме середовище МУРу стало одним із центрів пропаганди «сартризму» серед українських емігрантських кіл. Своєрідним маніфестом МУРівського «сартризму» при цьому можемо вважати повість Ю. Косача «Еней і життя інших».

Звертаючись до філософії Сартра, МУРівці говорили про кризу української людини, таким чином безпідставно переносячи на український ґрунт ту духовну ситуацію, котра склалася у середовищі західних прогресистів. Уже сам факт подібного «імпорту ідей» видавався націоналістам досить дивним. Показовими у цьому відношенні є міркування автора статті «Національне чи соціальне?» (Визвольний шлях. – 1952. – № 3 (54)). Автор статті – імовірно, Ярослав Стецько (сама стаття підписана криптонімом «В.А.Ш.», проте і стиль, і тематика вказують на перо Стецька), – піднімає досить значний пласт питань: питання циклічного, а не лінійного руху історії, питання співвідношення національного і соціального у визвольній боротьбі, питання духовності учасників збройної боротьби та ін. З-поміж цих проблем окрему увагу «В.А.Ш.» присвячує філософії екзистенціалізму та спробам її екстраполяції на українські реалії.

Поборюючи софістику МУРівців, автор статті «Національне чи соціальне?» слушно зазначає: «Про яку “духовну кризу” в Україні сьогодні можна говорити, коли в неї є своя ідея, яка пориває націю до боротьби, на жертви, на самопосвяту? Яка може бути криза в нації, що дозріла до самостійного незалежного державного життя? Яка може бути криза в нації, яка спроможна показувати світові свої духовні скарби? Нації, що бореться зі зброєю в руках за свободу народів і людини. Але, – уточнює “В.А.Ш.”, – свободу розуміємо не в плані філософії екзистенціалізму, за яким людина сама себе творить і кожна окремо утворює для себе систему думання й норми поведінки. Не таку свободу, яку проповідує Сартр, уважаючи, що немає для всіх людей зобов’язуючих моральних і духовних вартостей, а людина, як “екзистенція”, як найбільша цінність всесвіту, сама вибирає собі свою мораль і витворені для себе норми поведінки. Бо українська людина не почуває себе відірваною від кореня, з якого вона виросла, а почуває себе пов’язаною з цілістю нації і тому свободу розуміє як свободу цілої нації, якої вона є членом». «Екзистенціалізм – це проповідь всесвітнього нігілізму» – підсумовує мислитель-націоналіст.

Автор згаданої статті наголошує, що філософія на кшталт атеїстичного екзистенціалізму «може постати лише у народів, котрі не мають світові що сказати». Україна, на його думку, до числа цих народів не належить, позаяк «українська нація своєю боротьбою показує світові шлях виходу з духовної кризи». Далі «В.А.Ш.» порівнює філософію екзистенціалізму із демоліберальною ідеологією, зазначаючи, що «визвольні» гасла першої та другої ніякого визволення не несуть, а – навпаки – несуть поневолення людини шляхом її відчуження від Бога: «Тут не поможуть ніякі філософічні системи, що намаються знову красивими й привабливими гаслами увільнити людину від моральних зобов’язуючих норм, щоб розкрити для розвитку людства шляхи не людського, не Божого, а звіриного і хижого світу. До цієї облудної категорії пропаганди належать також демолібералістичні гасла, які мають на меті не увільнення, а закріпощення світу».


Дві літератури

Було б дивно, якби з критикою Сартра не виступив Дмитро Донцов – по-перше, оригінальний, надзвичайно глибокий літературознавець, по-друге, той, чиї твори сформували «фашистський», «реакційний» (словами різноманітних «демократів») стержень націоналістичної ідеології. Для Донцова як християнського мислителя Сартр – це одна із фігур, що заповнили простір європейської апостазії, це мізерність, що виникла у процесі дехристиянізації. Так, зокрема, у своїй праці «Хрест проти диявола» (1948 р.) Донцов зазначає: «Цивілізація, яка вигнала Бога з душі одиниці, родини, з школи, з мистецтва, з літератури, з громадського життя, – стала бездушною механічною цивілізацією. Культ Божества підмінила вона культом матерії, адорацією мамони, культом особистого, родинного, класового й національного егоїзму, погоні за грошем, вигодою й насолодою. В особистому житті – кар’єра… в соціальному житті – егоїзм одурманених соціалізмом мас, більше платні, менше праці… (…) В політиці – це егоїзм клік, це ґешефт, погоня не за ідеєю, а за мандатами й виборчими голосами та фінансовими прибутками. (…) В письменстві – це розпуста і гниль таких авторів, як Пруст, Барбюс, Андре Жід, Маргерит, Сартр, Колєт, Джойс…»

Важко собі уявити, що схильний до гарячої полеміки Дмитро Донцов оминув би увагою своїх критиків із середовища МУРу. «Гробокопателями вільної нації, слугами або Диявола, або Вельзевула» називає мислитель тих, хто, з-поміж іншого, «в ім’я “розвойових тенденцій сучасности” і “прогресу” – ширять догму матеріалізму; хто підступом підриває релігію», «хто розтліває еміграцію захвалюванням Сартра і А. Жіда» («Між дияволом і Вельзевулом», 1951 р.). Фактично, Донцов, котрий у післявоєнний час дивився на національно-визвольну боротьбу не інакше, як через призму формули «від містики до політики», apriori не міг дивитися на Сартра та його українських епігонів позитивно. Методологія мислення Донцова була простою: будь-що, що сіє серед української спільноти дехристиянізацію, аморальність, відхід від «Духу нашої давнини», працює проти української визвольної справи.

Як і інших письменників, Донцов вкладає Сартра в прокрустове ложе «двох літератур». «Є дві літератури, як є два типи людей» – говорить мислитель у свій праці «Якою має бути література?» (1949 р.). Одна література – це література «малої людини». Для прихильників цієї літератури автори «не повинні ні виховувати суспільності, ні формувати характери, ні мати будь-якого світогляду, ні ідеалів, ні ідей; для них всі емоції людини, високі і низькі, оправдані та варті опису. Це люди й література, – продовжує Донцов, – розкохані в низьких інстинктах людського тілесного, нездисціплінованого Я, яке без Бога обертається в худоб’яче ,,я”. Це люди і література, що стоять “понад конфлікти”, здалеку від великих змагів дня і від боротьби за той чи той ідеал; вони перед небезпекою, як черепаха, залазять у свою шкорлупу або затикають вуха, щоб не нарушати їх ідилії. Героями такої літератури є або сентиментальні плачки, або хулігани, босяки. Тематика їх літератури, або дебош, лоскотуни нездорової цікавості, або видавлювання безсилих сліз, безсилого скептицизму там, де треба будити божественний гнів і силу спротиву».

Однак існує й інша література –«література, що словом, як ножем картає зло й гидоту, формуючи все високе, чисте й шляхетне, всі чесноти нашого божеського Я, не для ідилії чи насолоди, лише для боротьби за цілі високі, вищі за наше фізичне Я… Є це література, що формує характер, світогляд, думку, душу й дух людини та суспільності, яка, ми хочемо, щоб була суспільністю християнською не лише з назви, але й по суті». Саме в обороні такої літератури стає Дмитро Донцов.

Представниками шляхетної літератури Донцов бачить Шевченка, Лесю Українку, поетів-вісниківців. До цієї ж літератури належить стародавня література, що відстоювала ідеали християнства і лицарства, стояла над масою та її приземленими інтересами, продукувала ідеали та надихала на їхнє здійснення. «Але поволі на зміну цій літературі,– констатує мислитель, –прийшла інша. Переломовим щаблем був тут XIX-й вік. Література звернулася до “малої людини”. (…)Цю пересічну людину треба було жаліти й виправдувати в її біді та в її збоченнях, за що – вчив Руссо – вона не відповідала, бо винна була суспільність, не вона. А потім просто прийшло до глорифікації цієї пересічної людини, навіть її найгірших інстинктів і вибриків. “Героями” стали проститутки Сонічки й убийники Раскольнікови Достоєвського, вульгарні вітрогони та грошолюби в роді “Бель-Амї” Мопасана. Далі йшли еротомани Арцибашеви, Винниненки, Цвайги, повії-”гарсонки” Маргерита, завошені мужики Толстого як носії “нової правди”, людські звірі в романах Золя, сутенери, злодії та босяки Горького, хулігани Маяковського, дегенерати й дегенератки пані Колет, що живуть лише тілом і його пристрастями, нарешті “герої” Сартра, люди без честі й пуття, циніки, скептики й егоїсти».
Цікаво, що синхронно із Донцовим виступати проти Сартра та його епігонів почав відновлений «Літературно-науковий вісник» (Донцов, як відомо, відмовився брати участь у редагуванні цього журналу, і він, вийшовши у кількох номерах, припинив своє існування). Уже перший номер відновленого ЛНВ розмістив розлогу рецензію на повість «Еней і життя інших», розкритикувавши не лише Косача, але й його натхненника Сартра.

Критику Сартра можна знайти навіть у націоналістичній періодиці 70-х років. Показовою є стаття постійного дописувача бандерівського «Визвольного шляху» Софії Наумович «Винниченко, Грушевський, Сартр…» (Визвольний шлях. – 1972. – № 8-9 (293-94)). У ній Наумович не просто наголошує на духовній спорідненості Сартра із Грушевським та Винниченком, на сумлінні яких була поразка Національно-визвольних змагань 1917-1920 років, але й проводить безпосередні паралелі у творчості Сартра та Винниченка. «Насамперед треба сказати, – зазначається в статті, – що нігілістична філософія Сартра, якою він одурманює світового міщанина, послужила Винниченку півстоліття раніше для деморалізації і розкладу української інтелігенції. Не знаємо, чи Сартр читав Винниченкові твори, хоч це цілком імовірне, бо він міг ознайомитися з тими Винниченковими творами, що друковані московською мовою». Подібність філософських ідей та їхнього художнього вираження у Сартра та Винниченка Наумович ілюструє на прикладі романів «Зрілий вік» першого та «Чесність з собою» і «Божки» останнього (Розгромну рецензію на Винниченкових «Божків» Донцов дав ще у 1917 році).

Антисартрівські інвективи як елемент націоналістичного дискурсу виявляли бажання уберегти українську громадськість від деморалізації, що панувала на Заході, передусім – уберегти від цієї деморалізації самих же представників націоналістичного руху, захистити їхню духовність та ідейність. Та якщо поглянемо глибше, ці інвективи, власне, й маніфестували ту прірву, про яку ішла мова на початку даної статті. Філософія Сартра була одним із радикальних виявів європейського нігілізму, його рефлексії – це конвульсії людської думки, що перебувала на онтологічному дні і задихалася без повітря. Натомість українські націоналісти знаходились у радикально іншій філософській топіці. Для них людська сутність була наперед визначеною і вкорінювала екзистенцію у правдах християнської віри та в бутті власної нації.

Очевидно, не всі українські націоналісти читали Платона, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, св. Максима Сповідника, Еріугену, Ансельма Кентерберійського. Та космос, у якому вони жили, був платонівським. Націоналісти жили в ієрархічному космосі, в якому нижче мало наслідувати вище і йому служити, в якому сутність була визначеною і формувала етику та культуру обов’язку, у якому існував обов’язок позитивної свободи. І саме тому у добу, коли західні філософи ala Сартр, споживаючи неймовірну кількість амфетаміну, губилися у власних рефлексіях, українські націоналісти проливали свою та чужу кров за справжню свободу.

«Націоналізм як ідея випливає з християнізму, тобто з християнського розуміння законів життя. – Наголошував у згадуваній статті “В.А.Ш.”. – Християнізм скеровує розум народу, розум нації та вчить розуміння добра і зла, щоб “утворити найліпші умови для душі” (тут автор повторює вже цитовані слова Антонія Печерського. – І.З.), тобто для душі людини і нації. Але ці найліпші умови для душі є тоді, коли людина не є рабом, а є вільною, коли нація не є поневоленою, а є свобідною». Таке, глибоко християнське, розуміння свободи не давало людям із міцним націоналістичним стержнем спокуситися «визвольними», «прогресивними», «емансипаторськими» ідеями і саме таке розуміння свободи має керувати українськими націоналістами початку ХХІ століття.

Ігор Загребельний

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *