Hot! Запізнілі підсумки. 20 років.

Нещодавно ми відзначали 20-річчя Незалежності. Це здавалося був час для глибоких підсумків. Але реальних аналізів було не багато, а глибоких тим більше. Та й навіщо? Адже й так зрозуміло, що якщо тепер об’єднати для статистичних цілей економічні показники всіх колишніх республік СРСР і їх вплив на світовій арені, то вони вже не важитимуть і десятої частини того, що важили колись у світі. Ми обирали між «впевненістю у завтрашньому дні» і динамічністю розвитку. Вибір було зроблено на користь динамічності розвитку. Через 20 років ми мусимо констатувати, що «впевненість у завтрашньому дні» ми таки втратили, а динамічності розвитку не набули.

Помилок, звичайно, була зроблено багато (чи не кожен крок був помилкою). Але були дві найбільші і вирішальні.

Мета була утворити нову міцну країну та утвердити українську націю, вивести її із тіні російської нації, забрати собі назад те, що росіяни намагалися вкрасти. Але як же вирішили виховувати дух цієї нації?


Дух нації

Ми були і є горді Київською Руссю (Україною-Руссю) – найбільшою державою Європи у свій час. Але світ знав цю державу як державу росіян. Ми хвалилися нашими козаками (на приналежність яких, на щастя, ніхто не зазіхав). Ми булі горді нашим повстанським рухом, чи не єдиним, що кинув виклик сталінізму в післявоєнні роки (принаймні він протримався найдовше). В той же час ми були горді нашим вкладом у перемогу над Німеччиною, а для світу цей вклад цілком належав росіянам. Зрештою Радянській Союз був одною з двох супердержав світу, другою надпотугою, яку поважали її друзі і боялися вороги. І навіть ця слава цілком забиралася росіянами.

Яким чином ми стали наводити порядок і справедливість у цих питаннях?

Розберемося перш за все чому ми властиво горді Київською Руссю? Та ясно чому. Тому що ця держава змогла розширити свої кордони на стільки, на скільки не змогли інші європейські держави, тому що ця країна розгромила могутній Хазарській Каганат; тому що вона не боялася кидати виклик найбільшій потузі того часу – Візантійській імперії; тому що князь Олег «прибив щит до воріт Цареграду»; тому що князь Святослав «ходив на ви» і громив болгарські міста та грабував Візантію; тому що наші предки тиснули своїх сусідів, розширювали свою територію і накладали данину на інші народи. Наші князі «воювали» чехів, угорців, литовців, болгарів та всіх хто був у межах досяжності. Вони могли і ми горді за них. Багато народів на землі так і не змогли. Ніколи. Мусимо ми цього соромитися чи вчити своїх дітей на цих прикладах? Здається питання немає. Але насправді є. Чим ми були як не імперією? Чи нам соромно, що ми були імперією і грабували інші народи та примушували їх платити нам дань? Нам не лише не соромно, ми горді цим.

І це єдино можлива ситуація. Бо так є у всіх народів на землі. Чи мусять монголи соромитися Чингіз-хана чи хвалитися найбільшою імперією світу з тих, що існували будь-коли в світі? Питання недоречне і відповідь ясна. Правду кажучи, це єдиний яскравий період в їхній історії. Чи мусять італійці соромитися, що їхні предки поневолили стільки народів і жили за їхній рахунок? Що вони примусили працювати на себе незбагненно величезну кількість людей – рабів. Чи все ж таки вони мусять хвалитися стародавнім Римом?

З цієї точки зору як незграбно виглядають наші спроби критикувати росіян, австрійців та німців за імперській дух. При цьому кумедно намагаючись зображати українців як смирних волів, яким нічого не треба, аби їжа була у яслах. Українцю нічого крім вишневого садочку не сниться. І може козаки були не нашої крові? Чи ми не горді ними, що вони не боялися грабувати квітучі ниви коло Стамбула? Що вони своїми розбійними рейдами не боялися палити маєтки і містечка наймогутнішої нації Європи, якій іспанці, французи, італійці та австрійці добровільно відсилали регулярні «подарунки», для того щоб з них не вимагали данину?

Ні, ми українці інші. Саме тому ми й могли регулярно повставати проти поляків, коли втратили Київську Русь, і стояти на самоті й проти німців, і росіян, і поляків після другої світової війни.

Ні, гайда не ненавидіти росіян за їхній імперській дух, а заздрити їм, що вони зазнавши економічного розвалу, не меншого за наш, зазнавши таких ударів по своєму статусу, все ще зберегли його. Це те, що нам не вистачає тепер.

Імперській дух – це нічого більше, ніж дух нації, віра в себе і бажання, щоб тебе не водили як вола. А оскільки світ ніколи не був рівним і в ньому обов’язково хтось був є волом, а хтось його поганяє, то дух нації – це дух, який не дає нації бути волом. Імперській дух – це соціальний капітал нації. Це те, що не кожна нація має.

Дух нації, як і дух індивіда, випрацьовується її досвідом – її історією. Історія успіхів породжує міцний національних дух – звитяжний дух, імперській. Історія невдач – породжує бажання ухилитися від боротьби, прийняти ситуацію, якою вона є, а саме головне – обрати найсильнішого лідера і слідувати за ним, в його тіні й під його захистом. Така позиція буває вигідною – такому індивіду перепадає дещо з барського стола. Але лише за одної умови – якщо він потрібний, і поки він потрібний.

Імперській дух може належати й не сильній нації. І щоб самореалізуватися вона буде шукати союзів. Але не з найсильнішим. В час боротьби треба підтримати слабкішого з сильних. Бо найсильнішому ти не потрібний – він сильний і без тебе. І він знає про це. І знає чому ти до нього приєднався – бо ти боїшся і ти сподіваєшся одержати плоди грабунку слабкішого – справа вірна і вибір вірний. І він розуміє це все, і ставлення його до тебе відповідне, щоб він там не говорив на урочистостях.

Приєднайся до слабкішого, і він буде вдячний тобі; і він буде пам’ятати твою допомогу і цінувати її. І він не буде зневажати тебе, як той, сильніший. Хоч він і сильніший від тебе, а ви станете бойовими друзями.


Як демократи будують дух нації.

Тут слід відзначити, що оскільки ми були мешканцями всесвітньої імперії, одної з двох супердержав світу, то ми відповідно й сприймали себе. Мешканцям цієї надпотуги було природним уявляти, що у випадку відмови від соціалізму вони і далі будуть надпотугою, лише капіталістичною.

Тому, коли ми вимагали відмови від соціалізму, ми вірили, що ця відмова принесе швидший прогрес і ми, залишаючись надпотугою, підіймемо значно свій рівень життя, а заодно і міць нашої надпотуги. І коли ми вимагали відокремлення України, ми вважали, що 16% надпотуги є достатньою силою, щоб залишатися серед найсильніших країн світу, особливо, якщо взяти до уваги, що ми більші від Німеччини, Британії чи Франції.

В жодному, найжахливішому сні, 90% нашого населення, ні на секунду, ані чекали, ані уявляли, що Україна може опинитися у стані країн третього світу. І це почуття віри у себе, у можливості своєї країни, у можливості народу, віра у те, що ми можемо зсунути гори, були найбільшим соціальним капіталом, який ми мали, і який мав, і має рідко який народ. Тим капіталом, що і давав нам реальний шанс.

І цей капітал був знищений, розтоптаний і продовжує знищуватися кожен день демократами а часто й так званими «націоналістами».

Так, ми кинули імперію, але ми винесли з собою імперський дух. А дух цей у всі віки підіймав народи і робив їх великими. Ніколи не було інакше. Завжди були ті, хто йшов уперед до вершин потуги, слави і панування і ті, хто йшли ззаду (кого тягнули ззаду), хто були просто пішаками, гарматним м’ясом, мулами для переносу тяжких речей. І були ще ті, кого змітали з дороги.

«Лідери нації», наші провідники вирішили, що наше місце «біля параші». Наше місце – це місце прохача, що у зігнутій позі може терпляче стояти коло зачинених дверей … стояти роками. З мольбою у погляді, спрямованому на двері, і надією, що сьогодні не проженуть як вчора. І коли ми дивимось на цього брудного, злодійкуватого, як йому здається хитруватого, обірваного і худого прохача, що невтомно протягує руку за черговою подачкою, ми на силу віримо, що він є колишнім воїном, борцем і пропагандистом. Що він їздив на інші континенти і вів за собою чужі народи, які з надією і вірою дивилися на нього. Що він будував найбільші в світі літаки і серед перших літав у космос, що він виробляв боєві ракети і … і що він безстрашно дивися в очі США. Дивився прямо у очі США, що були у гніві й не опускав очей долу. На це не здатні ні Франція, ні Англія ні Німеччина ні інші «сильні світу сього», що щулили й щулять вушка, коли «Америка гніваються» (і прикладів тому було не один за останні роки, кожен приведе їх сам). Він не боявся. І якщо хтось не боїться титана, то він сам є титан. Але ось все стихло і він стоїть коло дверей, ні не в Америку, а до Європи, що щулить вушка, коли Америка гнівається. І він це ми, це наш народ стоїть у дверей в Європу. Ту саму Європу, що безпорадно і затравлено щулилася, коли він раніше підходив до її дверей. Тоді вона була готова на все, аби якось, хоча б трошки знизити небезпеку вторгнення, небезпеку експорту революції на її простори. Якщо б їм тоді запропонувати лише частково знизити небезпеку вони багато б віддали. Дуже багато. Тоді з Європи можна було видушити чи не все, просто за обіцянку. І лідери їхні поясняли б своїм платникам податків, що мир і безпека дуже багато чого варті й можна за них піти ще не на таке. Але…, але ми раптом стали на коліна. Цього ніхто не чекав. І ніхто за це не подякував. Кинули подачки, а тоді замкнулися у своїх проблемах. Титанів бояться і поважають. Прохачів зневажають і не помічають.

Це і був наш план? Це і була наша мета у 1991-му?


Протестна думка.

Ми зробили безумовно правильно, що вийшли з радянської імперії, бо український дух гинув у ній і українці дедалі більше соромилися того, що вони українці, більш охоче називаючи себе росіянами. Це все правильно. Тим не менш, ці ж самі люди мали в собі імперську гордість громадян світової надпотуги. І цю гордість, цей дух, треба було використати, треба було зберегти, просто переіначити на українській лад. Заміть того його взялися викорінювати.

Коли перед нами постало питання куди, і як йти далі то розумних думок не бракувало, але (як не дивно, чи закономірно?) перемогла та, що повела нас до влади олігархії і включеності у світову економіку, як виробників какао бобів… тобто пшениці я хотів сказати. Нашим переродженцям бюрократам угорі і братві удолині хотілося загарбати майно, засоби виробництва; нашим західним добродіям хотілося вивести нас з гри як реального суперника, що коли-небудь знов зможе загрожувати їм; «думаючий інтелігенції» хотілося … змін. В результаті всі одержали що хотіли, бо бажання не суперечили одні одним. Та й у виграші виявилися всі, ну хіба що крім «думаючої інтелігенції» та всього народу, що бараном подався за нею. В принципі ці інтелігенти звичайно хотіли кращого. Але простір їхнього міркування був обмежений, був результатом радянської однобокої пропаганди. Фактично радянська влада знищила сама себе заізолювавши населення від проникнення з-за кордону будь-якої «неперевіреної» інформації і заборонивши вільній думці обмірковувати альтернативи. Все це призводило до такого, що протестна думка була така сама однобока, як і та, якій вона протистояла. Отже все це подиву не викликає. Швидше все це було закономірно. Подив викликає, що більша частина цієї «думаючої інтелігенції» так і продовжує думати, як і раніше, і ніякі реалії не здатні змінити її думку. Її вільну думку, що порвала тенета радянської пропаганди і заплуталася у тенетах раз зробленого висновку і раз заданого напрямку, а також нової пропаганди.

Загальносвітовим розумінням ситуації у 1991-му було таке: існують дві надпотуги – США і СРСР, які були справді двома вільними країнами світу, бо всі решта були пішаками і просто мусили обрати за ким вишикуватися. У всілякому разі їхні рішення не були до кінця свобідними, а великою мірою визначалися міркуванням про те, чи їхні дії сподобаються чи ні супердержавам. Правда ці решта країн намагалися у своїх інтересах використовувати ситуацію у світі, стараючись «доїти» то одну, то іншу наддержаву, демонструючи свій вибір на її користь та відданість ідеалом патрона. Але все ж таки це була маніпуляція кролика удавом, і вона нічого не міняла в реальному світоустрої. Удавів було лише два.
З іншого боку ці інші країни, все ж таки, справді мали волю вибору. По-перше вони могли обрати один чи іншій табір. По-друге, фліртуючи і шантажуючи, то з одною, то іншою надпотугою, вони все ж таки могли таки мати певну свободу вибору.

Отже, 1) ми знали, що дві надпотуги «вишукують» інші країни, оскільки вважають це за потрібне і якщо ті інші країни мають якусь свободу вибору, то лише тому, що дві надпотуги певною мірою нейтралізують одна одну. 2) Ми добре знали і розуміли, що якщо наша надпотуга переможе, то вона вибудує увесь світ так, як вона вважала за потрібне, тобто скрізь побудує соціалізм радянського зразку. Отож ми розуміли, що в інших не буде жодного вибору. Інша справа, що більшість вважала, що це і добре, бо справедливо. 3) Коли ми стали демократами, ми якось призабули, що якщо переможе протилежна надпотуга, то вона так само не залишить нікому вибору, і вистроїть світ так як вважає за потрібне. 4) З того часу, як ми знищити надпотугу СРСР ми були приречені віддатися на ласку іншої надпотуги, бо вже не було протилежної надпотуги щоб маніпулювати на їхньому протистоянні.

Лише пізніше спостерігаючи, як Захід бомбардує Сербію, захоплює Ірак і Афганістан дехто отямився. Але лише дехто. Процес, що розпочався, є неквапний. Кожен наступний крок цього процесу робиться за нагоди. Адже удав знає, що кролики нікуди не втечуть. Ми є свідками, як добиваються останні сателіти СРСР – Лівія, тепер Сирія. Інші на черзі, як «підлі країни». Поступово світ набуває такого вигляду як потрібно одній стороні.


Як допомагав Союз, і як Захід.

Перш за все допомога з обох боків мала спільні риси і цілі. Такою допомогою передбачалося «прив’язати» країну до себе, до своїх технічних стандартів. Країни-клієнти завжди потребували нової допомоги і були раді одержати її малою кров’ю – обіцянкою триматися певного табору. Але при цьому вони завжди влазили у борги і загроза того, що патрон «може згадати» про борг, уже прив’язувала клієнта більш реальними, міцними узами. Існувала військова допомога – зброєю, боєприпасами, запчастинами та інструкторами. Але була й інша допомога, цивільна.

Союз допомагав у будівництві державних проектів. Це могли бути дороги, мости, електростанції, розробка корисних копалин тощо. Сенс такої допомоги був подвійний. З одного боку уряд країни-клієнта, спираючись на таку допомогу, міг підняти життєвий рівень населення і заслужити його підтримку. А це робило наші капіталовкладення у цю країну більш гарантованими. З іншого боку, в такий спосіб збільшувався державний сектор країни клієнта, що наближало її до «соціалізму». (Отже практичні й ідеологічні міркування збігалися). Допомога надавалася також широкомасштабними закупками продукції, яку могла надати країна-клієнт. Це, з одного боку опосередковано допомагало головному сектору економіки цієї країни, можливо навіть і приватному (що знов посилювало позиції уряду), з іншого дозволяло частково зменшити борг (бо частина продукції постачалася безкоштовно чи за заниженими цінами). В принципі, така збалансована політика могла принести позитивні плоди для країни-клієнта, бо зміцнювався як приватний, так і державний сектор. Складнощі, частіше починалися через нетерпець. Важко сказати чий. Причиною міг бути тиск радянського керівництва, що хотіло бачити ясно виражену просоціалістичну політику, з іншого ускладнити вихід із гри місцевому уряду, що вже встиг ув’язнути у експропріації. Теоретично все могло обійтися без цього, і у багатьох випадках обходилося, та не в менший кількості випадків уряд починав або націоналізовувати ласі частки економіки, що приносили прибуток, або вводили такі умови їхнього функціонування, що карколомно зменшували їхній прибуток.

Причиною такої поведінки урядів було не лише бажання сподобатися патрону, але й бажання вивести свою країну із залежності від інших країн взагалі. Для цього ці країни намагалися будувати свою власну, зав’язану в цикл економіку. Наприклад, якась країна мала чудові плантації какао (або кави, тростини, або навіть поклади золота, алмазів тощо) в одному районі країни, що найбільш підходив для їхнього вирощування. Цей район забезпечував єдині експортні поставки, що могла надати дана країна. Як завжди і всюди, приватний інтерес власників плантацій був у тому, щоб якомога менше віддати з надходжень від продажу какао.

Приватний інтерес виходить того, що невіддані державі капітали: 1. Можуть бути спрямовані на розширення і переоснащення господарств. 2. Можуть бути використані як резервний фонд коли справи підуть не так добре. 3. Можуть бути використані на власні потреби (з ростом споживання ці потреби самі зростають). 4. Нарешті вони надають власнику в суспільстві політичну вагу, від якої ніхто не хоче відмовлятися.

Погляд держави у такому випадку завжди іншій. 1) Інтерес держави в такому випадку є у тому, щоб усереднити процвітання для всієї країни, для чого від тих, хто заробляє більше, береться більше податків і за цей рахунок підіймається рівень життя у відсталих районах. Там прокладаються дороги і будуються якісь підприємства, щоб зайняти місцеве населення. 2) Ті уряди, що тяжіли до Радянського Союзу, навіть якщо вони і не сповідували комуністичної ідеології, часто були націоналістичними, сильними урядами, що прийшли до влади унаслідок збройної боротьби чи сильного громадського руху проти колишньої імперії. Вони практично не залежали від прошарку багатих власників чи ватажків великих племінних утворень. Будучи націоналістичними вони хотіли позбавитися будь-якої залежності від закордонних потуг. Єдиний вихід, який вони для цього бачили, був у тому, щоб побудувати свою власну, замкнену у внутрішній цикл, економіку. Іншими словами вони хотіли провести індустріалізацію. І єдиний шлях до індустріалізації був у тому, щоб спираючись на експортні галузі (теж саме какао) перерозподілити капітали на цілі індустріалізації. Це, в свою чергу, могло бути досягнуто шляхом націоналізації експортної галузі, або підвищеним її оподаткуванням. Якщо уряд був міцним і не залежав від олігархії, то він був здатний провести свою політику, інша справа, що якість індустріалізації залишала бажати кращого. Якщо ж цей уряд не був достатньо сильний, то багаті підприємці багатих районів мали можливість організувати місцевих племінних ватажків і почати збройну боротьбу проти центру, яка зрештою завжди знаходила підтримку США. Радянська поміч допомагала будувати заводи з переробки сировини і дороги, що з одного боку швидше вирівнювало рівень життя різних провінцій, а з іншого дозволяло чинити менший тиск на експортні галузі. Ця допомога давала змогу урядам не залежати від місцевої олігархії, а спиратися на державні підприємства.

В той же час, ідеологічний тиск Радянського Союзу підштовхував клієнтів швидше робити націоналізацію прибуткових галузей аніж просто більше їх оподатковувати. Що зрештою з більшою ймовірністю призводило до громадянської війни. Коротко: радянська допомога дозволяла урядам не залежати від місцевої олігархії і надавати допомогу відсталим районам, що надавало йому базу, спираючись на яку, уряд міг придушувати незадоволення олігархії й проводити свою незалежну політику.

США, і взяти ширше Захід, теж допомагали своїм клієнтам у військовому плані (отже на державному рівні). Але ще більша допомога йшла на приватному рівні: приватні фірми США допомагали приватним фірмам країни-клієнта (звичайно з благословення американського уряду, а інколи навіть заручившись його зобов’язаннями покривати можливі збитки). В цьому разі події розгорталися за іншим сценарієм. Американську протекцію частіше обирали слабкі уряди, що фактично складалися з місцевої олігархії (тих самих власників какао плантацій у нашому прикладі), або були приведені нею до влади. В такому разі капіталовкладення, зрозуміло, вкладалися у прибуткові галузі. В нашому прикладі, у какао плантації. Інвестори, перш ніж вкласти капітали, вимагали у місцевого уряду гарантій своїх прибутків. Звичайно їм не хотілося, щоб частина їхніх прибутків перерозподілялася на будівництво доріг у віддалених провінціях. Зрештою, вони прийшли для прибутків, а не будівництва доріг. Вони мали свій вузькій інтерес. Звичайно, вони могли, в якості самореклами, побудувати житловий масив своїм робітникам, але ж все має свої розумні межі в решті-решт! А місцевий уряд мусив би бути радий зростанням прибутків скарбниці від збільшених об’ємів експорту (тобто і без підвищення податків). Місцева олігархія в деяких випадках віддалялася від виробничого процесу, але все-одно задовольнялася рентою, що їй припадала за експлуатацію її земель.

Тим не менш, життя ніколи не було ідеальним. Племена інших провінцій рано чи пізно помічали, де накопичується багатство і починали спроби перерозподілити його самотужки. Племінні банди починали чинити напади на багаті райони, що спричиняло згуртування племен, які жили у багатих районах (з подачі олігархії та інвесторів). Відсіч спричиняла згуртуванню нападників. Ситуація виходила з під контролю уряду, іноземні капіталовкладники відтягували свої вкладення. В таких умовах, ще треба вважати за щастя (як би блюзнірські це не звучало), якщо Радянській Союз утручався у справу. Це принаймні допомагало організувати «Фронт» спільних дій і надати рухові якоїсь упорядкованості, а бійцям «ідейності». Тому, що у протилежному випадку замість громадянської війни (якою б жорстокою і небажаною вона б не була для будь-кого у світі), країна одержувала війну всіх проти всіх, безкінечний грабунок на дорогах, вибух злочинності і фактичний розпад країни на племінні округи, з владою місцевих польових командирів, що вершили суд і справедливість так, як вони її бачили. Ця патова ситуація могла тривати десятиріччями. (Уганда чи Сомалі є добрими прикладами, Ірак і Афганістан на черзі). Коротко: західна допомога посилювала залежність місцевих урядів від приватних інтересів олігархії і перешкоджала спробам місцевих урядів зробити внутрішні замкненні цикли виробництва. Самі іноземні капіталовкладники не квапилися вкладати капітали у місцеві переробні фабрики боючись їхньої експропріації (хто зна, хто прийде до влади завтра?). Оскільки держава не ставила собі за мету індустріалізацію, то увесь прибуток від збільшеного експорту витрачався на споживання імпортних товарів.

Таким чином, з одного боку і радянська, і американська допомога з однаковою імовірністю могли привести до розколу в країні, але якщо цього не траплялося, то радянська допомога працювала на місцевий націоналізм, а американська, можна сказати на економічний інтернаціоналізм. Наша допомога сприяла побудові національної економіки кожної країни-клієнту у той час, як американська сприяла включенню її у міжнародний розподіл праці, як елемента міжнародної економічної системи.


Міжнародна економічна система.

Колись імперії створювалися й утверджувалися у збройній боротьбі. Тепер, хоча цей чинник і не втратив актуальності зовсім, тим не менш центр ваги перейшов на економіку. Тепер завойовують, підкорюють і утримують у покорі економічно.

У середньовіччі всі країни світу були сільськогосподарськими. Тоді Британія, а за нею і решта Західної Європи, почали індустріалізуватися. Завдячуючи цьому вони поставили себе у центр Світу. Всі їхні зв’язки з іншими країнами, зрозуміло, ніколи не були спрямовані на побудову в цих інших країнах індустрії. Їм потрібні були харчи та сировина. Під ці свої потреби вони і намагалися формувати решту світу. Іншим країнам вже не треба було продукувати промислові товари, бо вони вже продукувалися тією самою Британією. Але Британії потрібне було зерно, отже треба було (і було вигідно) залишатися сільськогосподарською країно і продукувати зерно для Британії, Голландії та інших. Запроваджувався світовий розподіл праці. Пізніше, наперед вийшли знання. Науково-дослідні інститути, університети, всілякі конструкторські бюро, що досліджують, винаходять та конструюють стали головним надбанням націй. Інакше кажучи – знання. Поряд з капіталами звичайно. Тепер Захід, що першим колись почав індустріалізацію, вважає за благо позбавитися індустрії. Заводи увесь час застарівають за параметрами своєї продуктивності, а їхня стара продукція перестає користуватися попитом. Краще вивезти його в інші країни, де він буде неминуче засмічувати навколишнє середовище і використовувати набагато дешевшу працю. Головне тримати за собою виробництво самих проектів нової продукції і нових заводів. Головне також пестити капітали. Отже Захід вибудовує всесвітню піраміду, де він є у центрі і надає капітали та знання (інженерні винаходи та наукові відкриття). Отже бере на себе функції фінансового сектора, НДІ і КБ та найбільш наукомістких виробництв у всесвітній економіці. Далі йде прошарок індустріальних країн, що займається промисловим виробництвом (робітничий клас глобалізованої економіки). І нарешті треті, що можуть запропонувати лише продукти сільського господарства або корисні копалини.

Таким чином Захід винаходить нові товари, нові речовини, нові більш досконалі процеси виробництва, створює відповідні станки і решту обладнання і посилає їх у країни другого і третього прошарків, одержуючи назад вироблені товари промисловості та сільського господарства. Тепер наші демократи (разом із Заходом) порівнюють нас з західними країнами і несподівано доходять висновку, що на Заході навколишнє середовище чистіше, жити зручніше, бо будь-яка потреба зустрічає сервіс, який її обслуговує швидко і без черг, та й злочинність менше. І ми, звичайно, у порівняннях завжди програвали і програємо. Але як могло бути інакше, якщо у Заходу всі фабричні труби, що димлять вивезені в інші країни, туди ж вивезено хімічне виробництво і все інше, що може шкодити? До того ж, замість того, щоб платити своїм робітникам 60000 на рік, вони платять за кордоном 6000, а то й 2500 на рік. При таких умовах і зарплату можна вдома (на Заході) більшу давати. Тим більше, що вдома працюють науковці й інженери і їхні великі зарплати притягує науковців і інженерів з інших країн; країн, що намагаються виховати свою еліту на копійки, що їм дозволили збирати із західних бізнесів як податки. Звичайно їхня освіта є не тої якості й обіймає не такі широкі кола населення як хотілося. Але навіть і те, що вдалося виховати переїжджає на Захід, бо там більші зарплати. Таким чином світлі голови з усього світу приїжджають на Захід, а назад відправляються шкідливі виробництва. За такої розкладки міжнародного розподілу праці можна й своїм неробам соціальне утримання виплачувати; а як так, то нащо неробам красти та грабувати? А світлі голови країн, що розвиваються, переїжджають на Захід ще й через те, що там «чистіше повітря і менша злочинність». Таким чином цикл є замкненим, і з нього не вирватися. Маючи гроші, заощаджені на зарплаті своїм робітникам з одного боку і маючи цих робітників, що втратили роботу, з іншого боку, Захід має можливість перекваліфікувати цих робітників у працівників сфери обслуговування. Тому Захід і не має черг, що там є доволі робітників сервісу.

Сюди входять не лише продавці крамниць, а й довідкові різних фірм і державних служб, куди люди дзвонять чи приходять, щоб дізнатися інформацію чи одержати довідку, сюди відноситься і виклик водопровідників, електриків, ремонт даху чи машини і незлічена кількість іншого. Все зручно, все чекає на ваш дзвоник. У нас цього немає, у нас все не так, а значить у нас гірше. Але чи у нас все це з’явилося від того, що ми приватизували нашу економіку? Через те, що ми увійшли у СОТ? І чому воно з’явиться від того, що ми увійдемо у ЄС? Ми потрібні в іншій ролі на іншому рівні. Ми будемо там, куди вивозять виробництво, а не там де робітники вивільняються для сфери послуг.


Першопочаткове нагромадження капіталу.

Ми мали у себе всю піраміду в наявності: фундаментальна наука шукала нові принципи і закони природи, заглиблювалася у таємниці ДНК, космосу і елементарних частинок. Її висновки передавалися прикладній науці, що винаходила нові речовини, сплави металів, пластиків тощо. Ґрунтуючись на цьому інженери проектували нові прилади, ракети, тощо. І все це давало можливість розвиватися промисловості та сільському господарству.

Звичайно це пасторальна картинка. Все було гірше. Бо ми не мали конкуренції і нововведення були не потрібні. Тому вони з’являлися повільно, та й то з невеликою якістю. Наука і КБ продукували рішення, вони не запроваджувалися через характеристики тої системи, що існувала. Тому і треба було міняти цю систему. Тому і почали це робити. Але робота зі зміни супроводжувалася твердженнями і криками на кшталт: «Розвели тих науковців як курей не різаних», або «Що вони там роблять? Вивчають вплив місячного світла на рельси?». Ну і звичайно приходив висновок ,як багато ми заощадимо на життя, якщо розженемо науково-дослідні інститути та конструкторські бюро. А як багато грошів «викидалося у космос»! І все це говорилося всерйоз. А от чи від дурної голови чи з чужої підказки, так то сказати важко.

І вихід був, ясний і простий – поступове відкриття кордонів для імпорту. Дуже повільне. З постійним впливом держави на ситуацію для нейтралізації від’ємних наслідків. Поступове збільшення навантаження на економіку конкуренцією, а отже і поступове збільшення віддачі. Як поступово навантажують спортсмена, як відновлюють сили у того, хто місяцями чи роками не ходив – їх вчать заново, потроху. І вони починають бігати знов. Але ж ні, «думаюча інтелігенція» разом із ширшими колами народу, хотіла все і одразу. І потрібний шлях було запропоновано – «шокова терапія». І шок таки був, а от терапії ні. Був цілковитий параліч і розвал всієї піраміди. Заводи збанкрутували, інженери і вчені пішли на базари торгувати китайськими цяцьками та турецькими колготами. Вчорашні поводирі тепер кажуть, що вся справа у тому, що шокова терапія була не достатньо шоковою і робили все не достатньо швидко! Але робили саме з тою швидкістю яка була потрібна бюрократам і братві, щоб розібрати працюючи підприємства, а Заходу, щоб наша економіка розвалилася (їхні експерти і дорадники ніколи і ніде не попереджали, що якщо ви не регулюватимете входження у ринок, то завалите всю економіку і втратите науку. Ні, вони казали, що втручання держави найбільш шкідлива річ, і «думаюча інтелігенція» дружно підхоплювала цю пораду, переходячи на крик).

Чи не одним махом ми перевели себе у розряд країн третього світу. Та фактично нижче, якщо знайшли своє місце у перепродажі китайських і турецьких товарів, прийняли цю роль і вона нас не обурює. А колись ми не вірили, що це може статися. Ми були впевнені, що відмова від соціалізму (другого світу) невідворотно переведе нас у розряд першого світу. Ніхто, в найжахливіших снах не уявляв собі те, що трапилося. Настільки не уявляв, що навіть питання-підказка: «а чи не перетворимося ми замість ФРН на Колумбію?» – викликало лише зневажливу посмішку. І цього таки не мусило трапитися. За будь якої політики. Крім шокової терапії.

ВВП всієї нашої економіки разом взятої, не на багато перевищував доходи найбільших американських корпорацій. Лише це одне мусило нам сказати, що як лише ми спробуємо змагатися з Заходом не всією державною компанією (таким собі економічним конгломератом, що поступово скидав би неконкурентоспроможні галузі в приватні руки для розвитку приватної ініціативи), а окремо взятими підприємствами, то перемога неможлива. А ми забракували соціалізм через те, що той не дав нам можливості «наздогнати і перегнати». Отже, ми шукали кращих рішень ніж був соціалізм. І чи могло бути кращим рішенням, будь-яке рішення, що вело до неминучої поразки? Але це не зупинило нікого. Захід підштовхував, і ми приймали «революційні рішення» – приватизувати все, чи якомога більше і приватна ініціатива підприємців виведе нас на передові позиції. Коли все стало тріщати і падати чомусь ніхто не зупинився, не отямився, не захотів обдивитися і поміркувати. Коні вже понесли! Вже увімкнувся хапальний інстинкт бюрократії. І саме смішне те, що все робилося під гаслом боротьби з бюрократами. Їх ненавиділи, з їхньою владою хотіли покінчити і для цього саме їх і почали збагачувати приватизацією. Коли «думаюча інтелігенція» почала підштовхувати процес, бюрократія подумала: «Ви хочете все зробити приватним? Хай буде по вашому, але власниками будемо саме ми!». З того моменту саме бюрократія штовхала процес згори, а братки, що починали з рекету на базарах та автостоянках, штовхали її знизу, набуваючи апетиту під час їжі. Звичайно і ті, і ті самі хотіли цього. Але вони ніколи не могли б почати цій процес, якби «думаюча інтелігенція» не кричала про нього на демонстраціях і мітингах, у газетних статтях і щоденних розмовах на роботі та тролейбусі. Всі хотіли одного – приватизацію!!!

Але чому? Звідки взялася така загальна впевненість у правильності такого вибору? Була висунута «теорія» про нове «першопочаткове накопичення капіталу». Спочатку треба нагадати про що йдеться. Якщо ви висаджуєтеся на голому острові й задумуєте побудувати там фабрику чи розбити ферму, то вам для цього звичайно потрібен першопочатковий капітал. Звичайно підприємці мають капітал, як прибуток зі свого підприємства. Але колись, для того, щоб почати будувати перші фабрики і заводи у світі, перші підприємці мусили мати для цього капітал теж. А де вони його взяли, якщо капіталізму раніше не було, а економіка більшою мірою працювала на споживання? На це і відповідала дана теорія Маркса, для нас немає значення правильно чи ні. І ось було вирішено, що наші потенційні підприємці теж не мають капіталу і мусять пройти через стадію «першопочаткового накопичення». Тому факт, що вони вбивають один одного, обдурюють трудові колективи та масу власників ваучерів (права на свою приватизовану частку), є позитивним, і незабаром закінчиться процвітанням, яке і почали чекати.

Але ми не були голим островом. В нас вже були і заводи і КБ і НДІ. У нас була повна, і достаньо відлагоджена економіка. Все що було треба – примусити їх запрацювати, а не руйнувати. Про яке “першопочаткове накопичення капіталу” взагалі можна було говорити в таких умовах було не ясно. Була підкинута ідея (звідки цікаво?), що наші заводи і фабрики такі відсталі, що закордонним інвесторам треба більше капіталу вкласти у їхню руйнацію, ніж у будівництво нових заводів на рівному місці. Тому ідея: наші заводи і фабрики треба знести, не шкода. Лише я ніколи не бачив щоб хтось з тих, хто це пропонував, руйнував свою власну хату, ще не маючи нової, бо вона стара і її не шкода. Не чув я і про бізнесменів, які руйнують свої старі заводи, ще не маючи капіталів для будівництва нових. Та «думаючій інтелігенції» було не до тонкощів – вона була в революційному угарі (чи контрреволюційному?).


Про любов до свого народу.

Не було нічого смішнішоо для справді «думаючої інтелігенції» на при кінці 80-х ніж посміятися з відомих слів у відомій пісні: «Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим». Вдосталь нагигикавшись, ця інтелігенція заходилась робити саме це – руйнацію «до основанья», але побудувати нічого так і не змогла. (А як побудуєш, коли будувати не можна? Можна лише чекати, що ринок якось сам по собі з кривої виведе). Почекавши, і нічого не дочекавшись від ринку, поводирі і «думаюча інтелігенція» прийнялися чекати від Заходу. То СОТ всі питання розв’яже, то ЄС. Але обов’язково хтось інший. Головне, щоб не ми самі. (Дехто з них називає себе українськими націоналістами ?!).

Вони говорять, що хочуть сховатися у ЄС від «москалів». Чому? Тому що Росія задушить нас своєю вагою. Вона завжди хотітиме свого і оскільки вона сильніша за нас, вона досягне свого. Вони забувають, що ФРН сильніша за Росію, і якщо вони бояться ваги Росії, то ще більше мусять боятися ваги Німеччини. Росія замордувала у голодоморі мільйони наших людей та ще сотні тисяч у сталінських чистках. Але ж і Німеччина, якщо ми ще не забули, принесла нам мільйони смертей і руйнацію. Якщо вони бояться російської мови, що не хоче відступити з просторів колишнього СРСР, то ще більше мусять боятися англійської мови, що ні «не хоче відступати», а переможно наступає по всьому світу. І наші люди вже завзято вчать її і називають своє бізнеси цією мовою. Це лише початок. Навіть Франція увела в своєму парламенті закон про заборони інших мов на слуханнях, маючи на увазі звичайно англійську. Увесь світ відчуває цей тиск. Він здається поки що не серйозним в Україні. Але треба пам’ятати, що на при кінці 17-го століття загроза російської мови теж не мусила здаватися серйозною. Але час минув і ми бачимо наслідки…

Насправді вони шукають успішного кінця незкінечному ланцюгу своїх помилок. Вони думають, що в європейському домі, нас стражденних і зголоднілих нагодують. Та й взагалі, якщо нас впустять у такий багатий дім, то там нам житиметься добре. Спочатку добре життя передбачалося після знесення «залізної завіси», якою ми відгородилися від світу. Не сталося. Прогноз відстрочений на вступ до ЄС. І головний аргумент тут, що ЄС ПРИМУСИТЬ нас стати правильними.

Сам факт того, що нас хтось до чогось буде примушувати є обурливий і принизливий для націоналіста. Але не для неоліберала-демократа.

Спочатку демократи постійно булі злі, що не відбувається приватизація, тоді, що вона відбувається не повністю, не з тою швидкістю і так далі. Треба завжди було щось ще зламати, щоб нарешті вже всім стало добре. І коли цього не сталося вони оголосили, що в нас народ не той. Що з таким народом нічого не доб’єшся. І тому спочатку треба було, щоб іноземний капітал скуповував наші підприємства і «навів там порядок», а тепер треба йти у ЄС, бо там нам диктуватимуть правильні закони, правила і порядки, і ми вислухавши напучення та прийнявши їх станемо правильними.

73 роки комуністи виховували з нашого народу «людей комуністичного завтра». Не виховали. Тепер прийшли інші і виховують з нього «вільного індивіда вільного ринку». Виховують вже більше 20 років. Скільки їм ще треба?

І виникає питання, якщо «народ неправильний», то можливо всі їхні «правильні» реформи були не для українського народу? Може вони винні, а не народ, у тому, що він не такий як їм хотілося? Може правильні на їхню думку закони і порядки є неправильними для «неправильного» в їхньому розумінні народу? Якщо їм не подобається цей народ, то замість того, щоб перевиховувати його, може краще їм дати йому спокій? Націоналісту, на відміну від демократів-неолібералів, народ подобається саме таким яким він є. І те, що він є відмінним від інших, лише тішить серце націоналіста.

Наша літакобудівна промисловість, як і суднобудування, як і «Українське пароплавство», як дуже багато чого іншого, ніколи не підійметься саме. Лише держава мусить вкласти гроші у виробництво, закупити літаки для власних ліній, дати субсидії іноземцям, що їх купуватимуть. Без дій держави не буде процвітання України. Але демократи тягнуть нас у нові і нові угоди та союзи де ми матимемо дедалі менше можливості впливати на власну долю. Проблеми Греції, в часи її незалежності, вирішувалися просто – курс національної валюти знижувався і країна мала час на вирішення своїх проблем. Вона їх вирішувала чи ні, але було так як самі греки хотіли. Якщо тепер ЄС вирішує, то значить греки вже не хазяї на своїй території. Вони залежать від рішень центрального банку та різних комісій, що зі свого боку дуже мало залежать від Греції. Греція в них важить стільки, скільки її економіка важить в ЄС. Отже, якщо її Валовий Внутрішній Продукт дорівнює десь 2% від загального ВВП ЄС, то вона регулює свою економіку на 2% з монетарної точки зору. Інші країни контролюють її настільки, наскільки вони важать у ЄС. Скажімо Німеччина контролює грецьку економіку на 18%. Ось чому, головним чином саме вона вирішує, що Греція буде робити і що не буде. Хіба демократи не заклопотані демократією, тобто управлінням народу у власному домі? Чому ж це не турбує їх?

Якщо ми увійдемо у ЄС наші НДІ і КБ стануть не потрібними. Ми включимося у міжнародний поділ праці, де роль НДІ і КБ належить західним країнам.. А ми продукуватимемо випускників ВУЗів, що цілими курсами вилітатимуть на Захід по закінченню навчання. Лише держава може підтримувати ВУЗи, НДІ та КБ і заохочувати приватні вітчизняні підприємства використовувати їхню працю. Державні підприємства робитимуть це за визначенням. Якщо ми пішли б іншим шляхом, то «Мрія» очевидно вже давно б масово експлуатувалася. Ми дуже сподівалися, що Європа закупить. Та вона походивши колами, перейшла до проектування власного літака такого класу. Хоча на скільки було б дешевше закупити наш літак. Але вони дбають за свої НДІ і КБ. Коли ми йдемо у Європу ми теж дбаємо за їхні НДІ і КБ.

Вони мають більше капіталу, вони мають кращих науковців і інженерів (бо зібрали вершки зі всього світу), вони завжди матимуть перевагу. Ми не виграємо у відкритому бої. Лише ховаючись за зубці фортечних мурів ми можемо дати гідний бій. Поки що. До пори, до часу.


Залишитися у вчорашньому дні чи позавчорашньому?

Сховатися за бійницями – значить залишитися у вчорашньому дні. Але вийшовши за ворота можна опинитися й у позавчорашньому. Ми вийшли і маємо те, що маємо. Білоруси не квапилися. Все що середньостатистний українець знає за Білорусь, так це лише те, що там дуже погано, бо там остання диктатура Європи. Це ж саме він знав у перші після набуття незалежності роки і про Китай. Ми були звичайно дуже прогресивні і вільні нарешті, а Китай, під диктатурою компартії продовжував бути заповідником нашого вчорашнього дня. Але така картинка не могла протриматися довго. Бачачи ринки завалені китайськими товарами, виїжджаючи за кордон і купуючи і там китайські товари, чуючи, що китайська економіка вже випередила японську і ще багато чого, люди вже не могли сприймати таку характеристику Китаю всерйоз. Хвалити цю диктатуру демократична преса не хотіла, а лаяти не могла. Тому було знайдено рішення – просто мовчати і ніяк більше Китай не характеризувати (це рішення очевидно було незалежно прийняте в нашій пресі після того, як саме таким чином почала поводитися західна преса). З Білоруссю складніше. Занадто вона «наша» і занадто близько. Тому середньостатистичний українець і по сьогодні знає все те ж саме: там дуже погано, бо диктатура і заповідник чи то комунізму чи великого колгоспу. І він не знає, що середній дохід білоруса більш ніж у два рази більший, ніж в українця. Не знає. Про це не трублять. А рівень життя в Білорусі мусить бути й того більше, адже вони не обвалили так свою охорону здоров’я, освіту та й взагалі всю економіку. Але вільна від комуністичного примусу преса якось ніяково товчеться навколо таких фактів і сором’язливо мовчить. Колись ми були на одному рівні. Як же так вони вирвалися уперед? Та ні, вони не вирвалися. Просто вони не впали.

Чи не кумедно це справді? Ми так рвалися вперед, напружуючи сили, викидаючи людей з закритих підприємств на вулицю, пускаючи їх під кулі розборок братанів, пхаючи у забиті крадіями трамваї і тролейбуси, де їм різали сумки, а вони навіть боялись кричати, проводячи їх через вбитих через свої доми самотніх пенсіонерів, через місяці невиплачених зарплат і так далі і тому подібне і все таке ж саме. Ми провели себе через все це, щоб зайняти у цьому світі кращі економічні позиції і підняти свій рівень життя. І виявляється, що той хто нічого цього не робив, через це все не йшов, нічого дома не розвалив, стояв на місці, хай йому грець, він опинився у кращий ситуації і з вищим рівнем життя? Він виявився тепер у кращий ситуації до входження у ринок і протистояння західним корпораціям. Так для чого ж ми через це все йшли?

І от якщо, підготувавши свою економіку за бійницями мурів, Білорусь не зробить помилки, а почне реформи подібні китайським, ось тоді ми побачимо справжній успіх.

Все це вже було помітно і зрозуміло десять років тому. Тим не менш, якимось дивним чином наша «думаюча інтелігенція» не хоче цього бачити, цього знати, про це думати. «Бо білоруси все-одно живуть жахливо». Вони хочуть, щоб українці з глибини своєї ями всеодно співчували білорусам: «Адже там нагорі у них диктатура».


Останній аргумент.

Але як бути з тим, що ми йшли через всі рекомендації західних спеціалістів, перейшли через приватизацію і вступ у СОТ, і опинилися нижче від Білорусі, яка всього цього не робила? Кожен з цих кроків подавався як чарівний, як такий, що виведе нас, підніме, подарує і винагородить. А в реальності все було навпаки. Чому попередні чарівні кроки опускали нас все нижче від Білорусі, а саме цей підніме нас на недосяжну для неї висоту?

«Думаюча інтелігенція» не хоче про це думати. Всі відповіді вона вже має з 1991-го і ніде і ніяк їх не коректує. «Я нічого не знаю ані про Китай, ані про Білорусь. Натомість я знаю, що так багато країн, що останнім часом вступили у ЄС, не могли помилятися». Отже, і правда, для чого власно кажучи думати?

Поводирі і демократи-неоліберали перші роки після приватизації все нетерпляче передвіщували, що ось-ось підприємливість нашого бізнеса почне підіймати нашу економіку. Замість цього заводи позакривалися, фабрика стали, зарплати затримувалися більше ніж на півроку. Тоді демократи пообіцяли, що якщо дозволимо вільну приватну торгівлю з закордоном, то ось тоді стане краще. Замість того наші ресурси почало як вентилятором видувати за кордон. Ну тоді треба в СОТ вступити, оце вже точно допоможе. Не допомогло і це. Вони тепер вже перестали сподіватися, що наші підприємці почнуть розгортати виробництво мікроплат та сучасних ліків, розгорнуть виробництва нових станків з ЧПУ та синтез нових матеріалів. Але ніхто гучно так і не визнав своєї помилки. Замість того, вони тепер просто сподіваються, що коли ми вступимо у ЄС, то добрі дяді з-за кордону прийдуть і побудують все це нам. Або навчать і допоможуть побудувати нам самим.
Кожен раз вони з цифрами і графіками показували як і чому стане краще. І ми вірили. Тепер в них нові таблиці і графіки для ЄС. І знову натхнення і віра в очах.

Гола правда однак є простою – чим більше ми відкриваємося тим важчим стає будування СВОЄЇ економіки. Ми все більше стаємо придатком. А в свідомості народу закріплюється цей наш новий статус. І коли він закріпиться остаточно, то вороття не буде і це стане нашим статусом навічно, бо якщо ми його приймемо то не буде стимулу боротися за кращий статус.

Після стількох невдач, коли всі їхні рецепти призводили до падінь на десятки сходинок долу, поводирям і «думаючий інтелігенції» потрібний хоч один успіх, хоч один крок, хоч на одну сходинку вгору. Вірний, надійний крок. І він є тут, поряд – вступ у ЄС.

Насправді вони вже відчаялися побудувати свою українську економіку (хоча на початках щиро у це вірили). Затравлені постійними невдачами і втомившись так довго чекати на поліпшення (що не приходить через їхні власні ідеї і дії), вони тепер прагнуть одного – поліпшення. Поліпшення яке принесе розумний Захід, нав’язавши його нам. Вони вже не вірять і не чекають підняття наших підприємств. Вони просто з надією чекають, що відкриються двері раю і вони одержать можливість вільно поїхати у ФРН і Британію, заробляти євро і фунти стерлінгів. Вони також чекають, що Захід привезе нам свої шкідливі, старі підприємства і наші люди одержать роботу. Тим більше, що їхні низькі зарплати будуть маною небесною для наших робітників, їхні низькі стандарти піднімуть наші, а їхнє шкідливе виробництво ще зробить наше повітря чистішим.

Коли на якійсь острів Тумбу-Юмбу приїжджали західні бізнесмени, рівень життя на острові незмінно зростав. Притому всьому, що тубільцям навіть не треба було будувати фабрик чи займатися вирощуванням кави. Просто, якщо частина з них починала працювати на взуттєву компанію, приймаючи її товар і продаючи його іншим, то вони вже мали зарплати. Якщо інша частина працювала на сорочкову фабрику, то вони приймали і розпродовали сорочки, а отже були при ділі. Нарешті треті приймали і розпродували штани. Таким чином все плем’я тепер було задіяно в сфері послуг, мало зарплати, взуття, сорочки і штани і загалом карколомно підвищувало свій рівень життя. Кожен, хто після перерви знов приїжджав на острів просто не впізнавав його, настільки цивілізованим і процвітаючим робила його включенність у західний розподіл праці. Це все свята і щира правда.

Це все поширюється і на нас. На службі західному бізнесу ми можемо мати більші зарплати і працювати на краще обладнаних заводах. Але…

Але ми будемо придатком. Нам доводять, що продаючи на товчках турецькі штани, кандидати наук заробляють більше ніж у своїх інститутах, а при вступі в ЄС почнуть там же заробляти ще більше. І тут нема чого сперечатися. Це правда.

Питання лише в тому, чи більшість серед нас справді свідомо згодні на це, і чи це правильний вибір для націоналіста, патріота, просто свідомого громадянина своєї країни? Адже на нашому острові були власні фабрики…

Це правда, ми дивимося на Західну Європу як ті селюки з-під своїх стріх дивилися на широкий панський маєток. І були таки, що мріяли ну хоч якось наблизитися до цього яскравого раю. І самим пронирливим випадав шанс підвищити свій рівень життя ставши панським холопом. Він мив пану ноги і чистив його чоботи, він виносив його нічний горщок і отримував ляпаси за неспритність. Але він носив чоботи і кожух з панського плеча. А головне, він жив у панському домі! І він міг під’їхати на коні у своє колишнє село і зневажливо процідити до будь-кого зі своїх колишніх односельців: «Дай проїхати, бидло».

І цей чолов’яга справді підвищував свій рівень життя. Ми таких чолов’яг тепер табунами бачимо: Польща, Чехія, Словенія тощо. Вони підвищили свій рівень життя. Це так. Але вони закрили собі шлях стати лідерами.

Наша справа не виносити панські нічні горшки, а побудувати поряд свій маєток. Кращий, більший і ширший. Так нашому народу знов доведеться потерпіти. Але цього разу він буде терпіти на шляху до поліпшення, а не так як зараз, коли він терпить через недолугі демократичні плани покращення, що все далі віддаляють наш підйом. Терпить, щоб побачити, що рівень життя знову впав.

Північна Корея запускає ракети і видала на гора свій перший смартфон. Коли наш на черзі? Одразу після вступу в ЄС?

Досягнення Китаю, та й Японії з Південною Кореєю ще більш вражаючі. Та нам залишається тішитися тим, що їм бідолахам ніколи не бути в ЄС. А отже на них чекає стагнація, відставання і забуття, якщо послухати наших демократів-неолібералів.

Ернст Заграва, економіст-аналітик, Торонто (Канада)
спеціально для Zentropa.net

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *