Hot! Юрій Липа vs. Дмитро Донцов: перезавантаження геополітичної парадигми

Тема стосунків Ю. Липи та Д. Донцова неодноразово ставала предметом спекуляцій з боку тих, хто намагався боротися проти націоналізму в інтелектуальній площині. Ця тема, як зазначає Олег Баган, «є напрочуд вигідною для лібералів: між відомими діячами спалахнув гострий конфлікт, який так і не був загоєний (значить, “вісниківство розпалося!”); Ю. Липу зручно протиставляти Д. Донцову, бо він був ще й ідеологом, культурологом, філософом (а значить “запропонував свою окрему, недонцовську, доктрину націоналізму”); оскільки Ю. Липу нібито “вигнали” з журналу “Вісник” (насправді він пішов сам), то це постійно подається як доказ “шкідливості” Д.Донцова, його “тиранізму” і “нетерпимості” (тобто звичайні розходження і зіткнення між творчими людьми, людьми, зрозуміло, амбітними, принциповими, подаються як вияви цілковитого непорозуміння, однозначної вини Д. Донцова; трагічна смерть Ю. Липи від рук совєтських військових у 1944 р. дає моральні (насправді неморальні) підстави критикам Д. Донцова виставляти його таким собі “боягузом”, “тиловиком”, “кабінетним мудрагелем”, що лише повчав інших і уникав реальної роботи і т.ін). Хоча насправді ліберальним науковцям, які саме таким моделюють конфлікт між Д. Донцовим і Ю. Липою, цілком не йдеться про сутність історії вісниківства, бо вони його не зносять і прагнуть замовчати, не йдеться про якісь “правильні” і “неправильні” варіанти ідейного націоналізму, бо вони його ненавидять, не йдеться про з’ясування істинних позицій письменників-вісниківців, бо вони прагнуть ці позиції якомога більше затуманити і заговорити, не йдеться про якісь моральні виміри літератури, її героїзм, бо в усіх інших випадках, окрім вісниківського, вони підтримують і популяризують якраз літераторів далеких від високої моральності і героїзму (наприклад, усіляко виправдовуючи конформізм радянських письменників на чолі з П. Тичиною, чи політичний цинізм лівих авангардистів у світових масштабах)» («Юрій Липа і Дмитро Донцов: змагання ідей чи особистостей?»).
Користуючись подібною «методологією», котру демонструють противники націоналізму, було б досить зручно протиставити Донцова та Липу за ознакою їхніх геополітичних поглядів, та тут, щоправда, ліберали потрапили б у не зовсім приємну для себе ситуацію: будучи «зачарованими на Захід», вони мусили б стати та боці «західника» і, водночас, «фашиста» Донцова, але аж ніяк не на боці «поміркованого» Липи, який був категоричним противником дихотомії «Схід-Захід». Тому, напевно, подібної маячні від антинаціоналістично налаштованих «дослідників»-фальсифікаторів ми не дочекаємося. Одначе ми можемо вступити з цими «дослідниками» у «віртуальну дискусію», котра буде важливою не лише для кращого розуміння постатей обох мислителів, але й для пошуку оптимальної на нинішній час геополітичної парадигми.
Вступаючи у нашу «дискусію», спробуємо грубо, банально протиставити Донцова і Липу. Починаючи майже з самих перших років своєї творчої діяльності,Донцов радикальним чином протиставляв Україну як бастіон Заходу Росії як авангарду Сходу. Так, приміром, в праці «Українська державна думка і Європа» (1919 р.) Донцов стверджує, що на плечі українців лягла місія «охорони Заходу і цілої окцидентальної культури від потоку панмосковітизму», а сама «українська державна ідея» може розглядатися «як ідея охоронного валу проти Росії». Від подібної риторики Донцов не відходив усі подальші роки свого життя, хоч, щоправда, зміст «окцидентальності» у його концепції дещо увиразнився.

Що ж, натомість, ми бачимо у Юрія Липи? У «Призначенні України» Липа дає «доктрині Схід-Захід» досить суворий вирок. «Нема певнішої для знищення України» – пише він про цю «доктрину» і пояснює: «Прикладім “схід-захід” до українського релігійного життя – і будемо мати релігійну війну; прикладім “схід-захід” до політичних орієнтацій – і будемо мати вдячне поле до попису чужих агентів; прикладім неуцьку форму “народу-бастарду” до окреслення українського характеру – і будемо мати джерело українського пораженства, а не відчуття серединності». «Визначення напрямної на схід чи на захід, – пише Липа дещо нижче, – це, передусім, нищення власного характеру, духовності, що прийшла з півдня. Духовності, що зросла над південними морями й вододілами і розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дністром, Дунаєм, Бугом і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель подих півдня. (…) Нарешті друга напрямна українських земель і раси – це Північ. Звідти прийшла династія норманів, звідти, як і з півдня, прийшли користі торговельного посередництва, культурної виміни. Звідти ж прийшов такий важний первень раси як готи. Бо де ж поділася головна маса остроґотів і їх велика держава, коли не перейшла в кров українців? Врешті, на північ була військова експансія київських князів, там була найбільша домінія Києва – Новгород». Таким чином, «горизонталь» Донцова для Липи неприйнятна, їй він протиставляє вертикальну вісь «Північ-Південь», і саме в реалізації такої геополітичної вісі полягає, на думку, Ю. Липи, майбутнє України.

Що ж криється за таким поверхневим протистоянням? Наскільки Донцов і Липа протистоять один одному насправді? Відповідаючи на щойно поставлені питання, спробуємо здійснити своєрідну деконструкцію представленої у творах Донцова дихотомії «Схід-Захід», показати її умовність, котра стане більш зрозумілою, якщо поглянути на неї у ширшому контексті.

Піднесена до рівня міфології опозиція «Схід-Захід» у концепції (чи, радше, концепціях) Донцова насамперед відіграє роль засобу, котрий констатує радикальну антиросійську налаштованість українського націоналізму. Для Донцова цілком очевидною є принципова антиномічність українців та росіян. Цю антиномічність він репрезентує по-різному: як радикальну відмінність культури і етнопсихіки, як боротьбу за «право первородства на Сході Європи» («Правда прадідів великих»), як різну цивілізаційну приналежність тощо. Не дивлячись на те, що світогляд Донцова еволюціонував, одне в ньому залишалося незмінним: ворожість до Росії і протиставлення їй України. Так, зокрема, в «Культурі примітивізму» (1918 р.), слушно викриваючи низку негативних елементів російської ментальності та культури, він, одначе, також критикує росіян за те, що вони не зазнали достатніх європейських культурних впливів. Шляхам розвитку російської духовності та інтелектуальної думки він протиставляє, для прикладу, західну схоластику, яка, «намагаючись довести розумом догми Церкви, кріпила, мимо власної волі, дух досліду й авторитет розуму», «зробила предмет віри предметом розумування й піднесла через те людину зі сфери віри у сферу сумніву», «принесла новішу засаду у світ, ніж ті, що їх голосили отці Церкви… – принцип суверенітету розуму». Пізніше, як знаємо, Донцов став виразним противником культу розуму, сумніву та «досліду», зате підняв прапор християнської України як ворога більшовицької, сатанинської Москви.

Пропагований Донцовим «окциденталізм» мав, щоправда, й інші функції. Приміром, Донцов хотів надихнути українців західним, «фаустівським» духом активності (Див. зокрема його статті«Дух американізму», «Патрія чи Еклезія?» чи розділ «Світогляд “фаустівських” і “буддистських” народів» в «Націоналізмі»). Це й же «окциденталізм» створював позитивний ідеал традиційного європейського суспільства (водночас традиційній Європі протиставлялася Європа, що виросла з Французької революції, котра «глибоким ровом, загаченим трупами, залитим кровію, – відділила давню, традиційну Європу від нової. Замість Бога – поставила на трон людський “суверенний розум”, замість володарів з ласки Божої – анонімову масу, замість ідеалу свободи – ідеал рівності» («Сила крові…»)). Та найперша функція «окциденталізму» і радикального протиставлення Сходу і Заходу – це підсилення антиросійської спрямованості українського націоналізму.

Дмитро Донцов має низку заслуг перед українською нацією, і його послідовна антиросійська позиція – це одна із найважливіших заслуг, котру важко переоцінити. Кілька століть російської окупації центральних та східних земель України, а також явище москвофільства в Галичині та на Закарпатті своїми наслідками несли величезну небезпеку для визвольного руху. Донцов стояв в авангарді боротьби проти цих небезпек. Часом до його думки прислуховувалися, і це приносило користь усій нації. Так, зокрема, було в міжвоєнний час, коли донцовський «Літературно-науковий вісник» очолив інтелектуальну боротьбу проти радянофілів. Натомість досвід поразки Національно-визвольних змагань 1917-1920 років свідчить про те, наскільки шкідливими були надії на мирне співжиття з Москвою.

Можемо твердити, що націоналістичний рух, а також державницько налаштоване українство назагал поділяло «окцидентальну» міфологію Донцова. Достатньо згадати формулювання «на грані двох світів» з Декалогу українських націоналістів: «Дух відвічної стихії» зберіг українців «від татарської потопи», тобто від руйнівного впливу Сходу, щоб ті на грані двох цивілізацій «творили нове життя» (щоправда, і «на грані двох світів», і «нове життя» мають альтернативні смисли, актуальність яких зростає).

Ідея України як бастіону християнського Заходу супроти більшовицького Сходу активно пропагувалася в міжвоєнний час і була особливо актуальною під час Другої світової. При цьому до неї зверталися не лише націоналісти, але й клерикальні кола (від поміркованих «католицьких націоналістів» на чолі з митрополитом Шептицьким (один з провідних ідеологів – о. Микола Конрад) до клерикалів-конформістів на чолі з єп. Хомишиним, котрі вважали, що боротьба з поляками перед лицем більшовицької загрози є недоречною). Наявність у суспільному дискурсі сильно вираженої дихотомії «Схід-Захід» легко простежити, звернувши увагу на ідеологічне обрамлення Дивізії «Галичина». «Йдіть боротися проти орди, що надвигається дорогами татарви на наші землі» – закликав українських добровольців о. Василь Лаба, підкреслюючи такими чином міф України як бастіону у боротьбі зі східними «татарами»-більшовиками. Цей же міф прослідковується в Марші вояків Дивізії:

І наче грім, як хмаролім,
Проб’є луна – ввесь Кремль до дна:
Іде в похід на дикий схід
Дивізія «Галичина».

Образ «дикого сходу» аж ніяк не був чужим для українських націоналістів. Проте потрібно пам’ятати, що він стосувався у першу чергу (якщо не виключно) Росії. Що ж стосується «іншого Сходу», то в теорії і практиці українського націоналізму важко знайти наївний і обмежений європоцентризм і відповідні йому ксенофобію та культурний расизм. Такий європоцентризм важко знайти в Конференції поневолених народів Сходу Європи і Азії та в подальшій діяльності Антибільшовицького блоку народів. Його важко знайти у критиці західного імперіалізму відносно азіатських народів, котру демонстрували лідери ОУН, не дивлячись на тогочасну геополітичну кон’юнктуру. Його важко знайти у тому, що після Другої світової війни Донцов ставив за приклад мусульманські народи, адже сам ісламський світ – це, на його думку, «світ націоналізму, світ традиційної, своєї культури і пошани до релігії; де ще високо стоїть поняття чести, совісті, де нема приступу розкладовим матеріалістичним ідеям» («Між дияволом і Вельзевулом»).

Як бачимо, апеляція до дихотомії «Схід-Захід» була достатньо прагматичною і стосувалася боротьби з Росією та наслідками її колоніалізму. Враховуючи це, можна твердити, що розбіжності між Донцовим та Липою (автором праці «Розподіл Росії») були не такими вже й великими. Одначе механізм, до запуску якого значною мірою спричинився Донцов, з часом почав діяти далеко не на користь української нації. Це стало помітним уже невдовзі по завершенні Другої світової, коли інтелектуальний виклик націоналізму, вісниківству і особисто Д. Донцову зробило середовище т. зв. «Мистецького українського руху» (МУРу). Ю. Шерех, Ю. Косач та інші представники МУРу звинувачували Донцова у тому, що той у міжвоєнний час «відгородив» українців від Європи з її «прогресивними ідеями», а відтак, Донцова потрібно залишити в минулому, адже «Україна – це Європа» і т. д. Подібна логіка, на превеликий жаль, виявилася досить життєздатною і її домінування неважко помітити суспільному дискурсі сучасної України. Фактично, те, що було створено як рятівні ліки, з часом перетворилося на страшну отруту, котра присипає пильність, робить імунітет безборонним відносно розкладницьких ідей, котрі продовжують іти до нас із Заходу, призводить до неоколоніальної коми, з якої українців можна вивести лишень радикальним революційним шляхом.

Сьогодення доводить слушність зауважень Юрія Липи і вказує на шкідливість дихотомії «Схід-Захід» як парадигми геополітичного і цивілізаційного думання. Українці ще досі не засвоїли Донцова, але їм терміново необхідно засвоювати Липу, відмовившись від згубної геополітичної парадигми, парадигми «пораженства», і утверджуючи, натомість, парадигму мислення суб’єкта, а не об’єкта Історії. Між іншим зауважимо, що ідея вісі «Північ-Південь» не була чужою і для самого Донцова. Що стосується історіософської та культурологічної площини цього питання, то пригадаймо, приміром, той факт, що у «Дусі нашої давнини», репрезентуючи власну «расову теорію», Донцов віддає провідне місце саме «медитеранцям» та «нордійцям» – представникам Півдня та Півночі. Згодом, незважаючи на «неполіткоректність» подібної риторики, Донцов закликав українців (очевидно, «немногих», тих, хто покликаний до провідництва) відродити у своїх серцях «давню варязьку міць» («Пам’яті В. В. Радзимовської»), повернутися до «гордого духу неспокійного і завзятого варяго-руського Києва» («Правда прадідів великих»). Водночас не варто забувати і про те, що Донцов поділяв і практичні геополітичні міркування Липи, зокрема позитивно відгукнувся про його книгу «Чорноморська доктрина» (Див. про це у присвяченій Донцову монографії Сергія Квіта).

Зрозуміло, що Росія на сьогоднішній день продовжує залишатися ворожою українцям геополітичною силою. Її небезпека полягає не лише в імперському реваншизмі як такому, але й у тому, що цим своїм реваншизмом вона штовхає українців у «теплі обійми» ліберального Заходу. Відмова від парадигми «Схід-Захід» є надважливою для протидії цьому другому аспектові російської небезпеки. Натомість збереження цієї парадигми грає на руку не антиімперській боротьбі, а втягуванню України в мондіалістську орбіту Заходу. Неважко помітити, що сьогоднішні «антиросійські» настрої багатьох громадян України пов’язані не з усвідомленням необхідності боротьби за «право первородства на Сході Європи», не з усвідомленням того факту, що «зверхність Москви над Києвом може бути усунена лише перемогою Києва над Москвою» (Дм. Андрієвський), а з критикою «авторитарного путінського режиму». На цьому тлі, хизуючись власною «європейськістю», українцям залишається не боротися за знищення Росії як імперії, а співчувати протестувальникам різних «болотних площ».

Геополітичні ідеї Ю. Липи залишаються актуальними. Поза сумнівом, їх необхідно розвинути, піддавши попередньо ревізії. Їх не варто абсолютизувати, жертвуючи, натомість, ретельним аналізом нинішньої геополітичної ситуації у світі. Та забувати про пропаговану ним вісь «Північ-Південь» є злочином, за який укотре буде розплачуватися уся українська нації. Ця вісь має реальні передумови для втілення, однак найбільша її користь полягає у тому, що вона перекреслює згубні геополітичні та світоглядні орієнтації, дотримання яких означає українську поразку.

Ігор Загребельний

1 відгук

  1. мені цікаво: які дії автор та читачі мають на увазі під “знищенням Росії як імперії”?

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *