Hot! Євген Онацький і сутінки Заходу

Євген Онацький народився14 січня 1894 року в родині історика Дометія Онацького в містечку Глухові. Навчався на історико-філософському факультеті Київського університету. Користуючись загальним визнанням серед студентства, у 1917 році Онацький входить до складу Центральної Ради як його (київського студентства) представник. Згодом, виконуючи дипломатичні обов’язки, вирушає спочатку в Париж, а потім у Рим, де мешкає аж до свого арешту німцями у 1943 році.
Підтримуючи націоналістичні ідеї, Онацький у 1929 роцівступає до ОУН, знайомиться з полковником Коновальцем, стає одним із його найближчих співробітників, публікується у низці націоналістичних видань. Паралельно веде викладацьку діяльність: спочатку в Неаполі, згодом – у Римі. Після закінчення Другої світової, опинившись на волі, Онацький емігрує до Аргентини, де продовжує вести активне громадське життя.

Живучи в Італії, Онацький став свідком приходу до влади фашистів – не карикатурної «страшилки», якою продовжують лякати обивателів ліваки та ліберали, а потужного політичного руху, що намагався врятувати власну країну та й усю Європу від прірви занепаду. Онацький зрозумів колосальний потенціал, котрий мала в собі фашистська революція, і в своїх публікаціях усіляко показував позитивні моменти фашистської дійсності.

Можливо, мислитель занадто ідеалізував керований Б.Муссоліні рух і не спромігся здійснити його «критику справа», як це зробив Ю.Евола. Одначе фашизм дійсно було за що любити, адже, як не крути, цей політичний і духовний рух вступив у святий бій – бій «проти матеріалістичного марксизму, що опанував був робітничими масами; проти демолібералізму, що запанував по державних установах; проти парламентаризму, що поставив законодавчу владу понад виконавчою, паралізуючи її діяльність; проти інтернаціоналізму, що приносив життєві інтереси нації на вівтар сумнівних абстрактних ідеологій; проти пацифізму, що ослаблював енергію і моральну опірність націй; проти надмірного індивідуалізму, що приносив інтереси цілого в жертву інтересам окремих одиниць чи груп; проти надмірного колективізму (комунізму), що забивав приватну ініціативу та не давав можливості розвивати особисті здібності…»

Онацького приваблювали у фашизмі не лише його національний характер, але й ті елементи консервативної революції, котрі він у собі містив. Саме тому він у певному сенсі «популяризував» фашизм на українському ґрунті, наголошуючи при цьому, що український та італійський народи все ж знаходяться у дуже відмінних умовах, адже «фашизм зродився і переводив цілу свою акцію в межах власної держави, в опозиції до власного уряду, на власній національній території, і мав на увазі не створення якоїсь нової держави, але лише відмоложення, перетворення старої. Тимчасом має український національний рух перед собою займанські уряди, не має ніякої національної держави й головні його представники перебувають навіть на чужій території. Вже сама ця різниця є настільки істотна, що вона потягає за собою цілу низку важливих відмін у тактиці і в діяльности відповідних згруповань».

Позитивно ставлячись до італійського фашизму, Онацький не щадив німецького націонал-соціалізму. Безперечно, між фашизмом та нацизмом було чимало спільного, і Онацький на цьому наголошував: «обидва рухи є чисто національними рухами, що мають за підставу націю як етичну, суспільну й історичну єдність. Обидва вони є народними, масовими рухами, бо спираються на народні маси і дбають про задоволення їх потреб і інтересів, але одночасно виховують ці маси в тому напрямку, щоби індивіди підпорядкували свою волю волі організованого колективу та розвивали в собі якнайбільшу дисципліну та жертовність на користь того колективу, що в остаточному результаті є організованим народом, себто нацією. Обидва вони є рухами етичними, що ставлять політичні ідеали понад економічними інтересами, і тому висувають гасла “етичної держави”, що дбає про виховання своїх громадян, та говорять про “політику як вищу етику”. Обидва вони надають більшої ваги колективним формам, ніж індивідуальним “свободам”. Обидва вони стремлять до унітарної конструкції нації як необхідної бази національної солідарності в конкуренційній світовій боротьбі. Обидва вони визнають необхідним існування сильної авторитетної влади для правильного розвитку політичного життя нації. Обидва вони заперечують необхідність і неминучість класової боротьби та виставляють проти цього віджилого постулату постулат необхідності співробітництва всіх виробничих сил нації, в котрій кожна суспільна верства є необхідною частиною національного організму».

«Перемога націонал-соціалізму в Німеччині, – зазначав Є.Онацький, – дійсно викликала була в фашистській Італії велике задоволення: фашисти дійсно дивилися спершу на націонал-соціалістів як на братів по зброї в боротьбі проти старого віджилого світу, а на сам націонал-соціалізм як на відгалуження того “універсального фашизму”, що, маючи Рим за свій духовний осередок, мав би відродити Европу після занепаду, викликаного пануванням демоліберальних та соціалістичних доктрин». Проте в німецькому націонал-соціалізмі було дуже багато негативу, який можна було критикувати як з позицій італійського фашизму, так і з позицій українського націоналізму. Онацький критикує нацизм передовсім через його антихристиянство, расизм та імперіалістичний шовінізм.

Критика Онацьким німецького націонал-соціалізму була дуже влучною, адже влучала в саму суть його «єресей», котрі, власне, й призвели до поразки не лише Німеччини, але й усієї Європи. А могло бути зовсім по-інакшому… Можливо, низка національно-консервативних, «фашистських» революцій і не повернула б Європу до Середньовіччя, не подолала б Модерн, одначе зупинити розклад, придушити соціалізм та лібералізм, вгамувати шабаш капіталізму їй було під силу. Якби тільки не біснуватий Гітлер, не хворобливий імперіалізм, не сатанинське відкидання християнства…

Після Другої світової війни Онацький продовжує стояти на християнських, націоналістично-консервативних позиціях. Із ще більшим запалом він атакує демоліберальну ідеологію та капіталістичну соціально-економічну систему. Він критикує технократію, котра просто розчавлює людину, призводить до її тілесної і духовної деградації; критикує буржуазний соціально-економічний устрій, котрий ставить людей на грань психічного божевілля. Капіталістичній та соціалістичній формам відчуженої праці він протиставляє сприйняття праці як творчості і боротьби. У цьому він певною мірою подібний до німецького мислителя-націоналіста Е.Юнгера. Онацький пише про працю як «службу Батьківщині», «відзнаку аристократів духу», «молитву перед Богом».

Як бачимо, Є.Онацький, живучи у світі «сутінків Заходу», намагався боротися з пітьмою матеріалістичних доктрин і радів кожному променю світла Реконкісти. Одначе хід сонця по небу світової Історії напевно не зупинити. Та це, зрештою, не повинно нас лякати: світанок обов’язково настане – якщо не в цьому житті, то в житті після смерті. Ми ж, прямуючи у темряві, маємо сміливо запалити смолоскипи, щоб не збитися на шляху до своєї Небесної Батьківщини. Нічого страшного не станеться, якщо від нашого вогню згорить декілька побудованих Антихристом халуп…

Ігор Загребельний

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *