Hot! Євген Маланюк: ідеолог української готики

Поразка Національно-визвольних змагань 1917-1920 років породила не тільки прагнення реваншу, але й хвилю здорової самокритики. Шукати причини національних негараздів не в «клятих воріженьках», а в самих собі – ось якийвисновок інтелектуали-націоналісти зробилиіз травматичного досвіду програної війни. Одним із таких інтелектуалів був Євген Маланюк.

Маланюк народився 1 лютого 1897 року в селищі Архангород (нині – Новоархангельськ Кіровоградської області). Здобувши початкову освіту, 1914 року він стає студентом Петербурзького політехнічного інституту. Продовжити навчання не дала війна, котразакінчилася для нього аж у 1920 році, позаяк фронти Першої світової плавно переросли у фронти визвольної антибільшовицької боротьби.У 1920 році Маланюк потрапляє до таборів інтернованих вояків армії УНР у Польщі; у 1923 – виїздить до Чехословаччини. Там він вступає на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах.

Ще в таборах для інтернованих Маланюк надзвичайно багато пише, разом із товаришами видає журнал «Веселка». Пізніше розпочинає співпрацю з Д.Донцовим та його «Літературно-науковим вісником». Відтак, Маланюк стає, фактично, лідером Вісниківської поетичної школи. Пише як поезію, так і есеїстку, у якій піднімає питання літературної критики, історіософії, культурології. При цьому конструктивна національна самокритика знаходить своє вираження і в есеїстиці, і в поезії. Як зазначає Олег Баган,«В дусі післяреволюційної ґенерації Маланюк активно переосмислював, переоцінював традиції національної історії та культури, форми політичної боротьби і основи ментальности українства». В цей же час, продовжує дослідник, «найбільший вплив тоді на нього справили консервативний історик, філософ національної ідеї В’ячеслав Липинський та ідеолог-волюнтарист Дмитро Донцов».

Одним із головних концептів Є.Маланюка є готика. Для нього поняття «готика» має кілька смислових нашарувань, котрі, одначе, накладаючись, творять єдину семантичну цілісність. Готика розуміється Маланюком і безпосередньо (як архітектурний стиль), і як символ традиційної, християнської Європи (Європи часів Середньовіччя), і як позначник, що відсилає нас до таких якостей, як мужність, ієрархічність, честь, дисципліна, здатність до державотворення. Для підкреслення цих якостей поет часом вживає поняття «Рим» та «варязтво».

Українці, на думку Маланюка, «не доросли» до готики. Автохтонне землеробське населення України він розглядає як занадто миролюбне, розніжене, пасивне, втоплене у морі «панетизму і панестетизму». Як пам’ятаємо з історії, могутня середньовічна українська держава – Київська Русь – була створена зусиллями передусім германців-варягів. Маланюк розцінює це як щось позитивне – як життєво необхідну порцію «Риму». Одначе цієї порції виявилось замало, адже «Ці конструктивно-металеві впливи з часом розчиняються в “руськім морі”,асимілюються в хліборобсько-полянськім етнографічнім тілі, – і так проходить упадок Руси».

Рослиною, що вирвана з корінням
Ударами важких вітрів азійських,
Котилась Русь, як перекотиполе,
Чіпляючись останніх рубежів,
Де під орлами Риму виростали
Священним пругом ґотиків струнких
Навік опанцеровані народи.
Там битви і молитви трудну путь
Проходили не в лагоді Еллади,
Не під безсилу мудрість Візантії,
А у міцній суворости зусиль,
Напружених божественним законом…

– ці рядки надзвичайно виразно ілюструють той духовний контраст, котрий, як вважав Маланюк, існував між Україною і романо-германським, «готичним» Заходом.

Діагностуючи хвороби українського «Я», мислитель робить невтішні висновки. Він говорить про «елліністичну (пасивну, жіночу, замріяну) суть» української етнопсихіки і, відповідно, «брак мужеських державно-творчих, римських первнів в її психіці». Головною суттю української проблеми, на думку Маланюка, є «спостерігально-пасивна вдача епікуреїзованого природніми багатствами… філософа-хлібороба, нехіть до мужеськости і меча, доведена до духовної розпусти, замкнуто-евклідівський, імпотентний еґоїзм і провінціяльний егоцентризм хуторянського світовідчуття».

Так само, як Д.Донцов, Ю.Клен, Л.Мосендз чи В.Янів, Є.Маланюк належав до когорти мислителів-окциденталістів – тих, хто на противагу московському хамству орієнтувався на Захід, розглядав Україну як невід’ємну складову Європи. Одначе названі мислителі орієнтувалися аж ніяк не на «прогресивний» Захід, не на ліберально-капіталістичний West, а на Захід традиційної християнської культури – на Occident.

У зв’язку з окупацією більшовицькою Росією не лише України, але й усієї Центрально-Східної Європи, Маланюк переїздить спочатку до Регенсбургу (Західна Німеччина), а згодом – у 1949 році – до США, де проживає у місті Нью-Йорку. Зіткнення із дійсністю західних демократій (тим паче, із дійсністю американської культури) поглиблює консервативно-песимістичні погляди поета, змушує його мислити більш глобально, а ще – більшою мірою уповати на Бога… «Всі сили матерії (косність, зло, секуляризована держава, “розум владний без віри основ” (Франко), ц. т. розум люциферський, той, що напродукував машини і нині “розбив атом”), направлені на знищення Святого Духа в людині і обернення людини – назад – в глину і порох, з яких колись Творець… створив Людину. (…) Океан тьми, океан зла затоплює поверхню планети. Чорні хвилі поглинають держави, країни, міста. Ще села світяться свічечкою молитви і тиші. В цім мороці зла церква – єдиний корабель»…

Маланюк критикує усі виміри життя на Заході: від політики («Що таке демократія? Устрій, при якім уряд переконує, що маси керують самі собою») до масової культури, для художнього вираження сутності якої поет не знаходить нічого кращого, як верлібр:

…Тоді мовкнуть
Патефони продажної преси,
Обнажається лідерів радіобрех,
Криклива косметика літератур
(Сміття паперових бур!),
І всі раптом побачать
Очима, повними гніву,
Що то все тільки розхлюпана пазуха кіновенери
Та порожня гума презервативу –
Лірика клоачного каналу
Електронічної ери.

Місто, у якому мешкав – Нью-Йорк – поет називає «кошерною клоакою». «Як я ненавиджу це місто, – зазначає він у своєму нотатнику – цей твір якихось тварин… якісь соти ос чи термітів».

Мислитель навіть уловлює якусь, напевно, не лише геополітичну, але й метафізичну єдність США та СССР: «Рузвельт і Ко зробили з СССР і США сполучені посудини, і вони себе вже взаємно “догнали”, а в де чому й переганяли. Але – передовсім –вони топили Європу…»

Як поет-вісниківець, Маланюк дивився на світ очима трагічного оптиміста, очима «Contra spem spero». Тому він не просто критикував українську «недоготичність», але й пророкував прихід нової готики, прагнув того, щоб українська земля породила власних варягів –

Й зачнеться ізнову від муки родильного крику.
З-під ржі тисячоліття держава залізом зросте.
І Рюрик країну ще раз нарече – «Гардаріка»,
І Ельгу, й Олега пізнають і море, і степ.

Господу лишень відомо, чи справдиться поетова візія, чи «встане вік молитви і заліза / Над гноїщем, де парувало зло».

Дай, Боже, щоб справдилась, і не одна…
Потоп і трус, і невгамовний вітер, –
Всю вичерпано хресну кров Христа
І ген гряде Великий Інквізитор,
І на чолі його палає мста.

Дай, Боже. Дай, Боже…

Ігор Загребельний

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *