Hot! Ярослав Стецько як агент ФСБ

Убогість мислення деяких «зачарованих на Захід» українців безумовно вражає. Сьогодні, коли Україна наблизилась до тенет Євросоюзу на дуже небезпечну відстань, вони неначе біснуваті кидаються на кожного, хто розглядає питання євроінтеграції з точки зору християнства та націоналізму. На їхню думку, кожен, хто виступає проти втягування України до ЄС – цього новітнього антихристиянського імперського утворення, – є «агентом ФСБ», «прибічником Кремля», «адептом Русскава міра», «проплаченим Медведчуком тролем» тощо. При цьому, як показує моніторинг соціальних мереж, стати «агентом ФСБ» можна не лише висловлюючи певні геополітичні міркування, але й поширюючи інформацію про лібералістичне звиродніння в країнах Заходу (наприклад, про нові прояви гомодиктатури чи переслідування християн). Найцікавіше, що поклонники Брюсселю, Страсбургу чи Вашингтону нерідко вважають себе ледве не націоналістами – такими собі «необандерівцями віртуального простору»…

Цілком зрозуміло, що з точки зору «викривачів іноземної агентури» до числа прислужників Москви варто віднести не лише сучасних націоналістів (маю на увазі справжніх, а не «євроінтеграційно-демократичних»), але й націоналістів минулого – тих, хто після Другої світової війни не боявся критикувати Захід, хто не змішував боротьбу проти Москви з прислужництвом західним імперіалістам, хто дивився на світ через призму християнської духовності та інтересів власної нації. Звісно, до «агентів ФСБ», керуючись логікою «викривачів», у першу чергу варто було б віднести Дмитра Донцова (найрізноманітніші «землячки» постійно звинувачували його як не в «фашизмі», то в продажності та агентурній праці). Цей велет націоналістичної думки, дарма, що зробив українству потужне щеплення від вірусу москвофільства, ймовірно, заслуговуєбути названим «адептом Рускава міра». Ще б пак! Достатньо прочитати його нотатки за початок 1919 року, де він із мізантропічною відразою описує «прогресивні» процеси у «прогресивній» Європі (Див. його книгу «Рік 1918, Київ»). Якщо ж глянути на післявоєнну творчість Донцова, то там, очевидно, «викривачі» не побачать нічого окрім роботи «проплаченого Медведчуком троля».

Недивно, що «найпрогресивніші» (тобто «колишні») «націоналісти», а також їхні колеги по цеху, усі – від «двійкарів» до неомарксистівa la Майстренко – виливали на Донцова стільки бруду. Маючи таких ідеологів як Донцов – думали прогресисти – ми Заходу аж ніяк не сподобаємось… Однак, дякувати Богу, справжній націоналістичний рух презентували ті, хто не вважали «дружбу із Заходом» за головну ціль визвольної політики. До числа таких «агентів ФСБ» можемо сміливо віднести одного із лідерів ОУН, а також видатного ідеолога-націоналіста Ярослава Стецька.

Стецькові довелося очолити націоналістичний рух після загибелі Степана Бандери у 1959 році. На той час активний спротив більшовицьким загарбникам на українських землях значною мірою спав; складною проблемою стати зв’язки між Закордонними частинами ОУН та Краєм (достатньо загадати про крах емісарів ЗЧ ОУН та ЗП УГВР Мирона Матвієйка та Василя Охрімовича). За цих умов Стецько зробив ставку на консолідацію антимосковських і антикомуністичних сил усього світу – від Мадриду до Токіо. Одначе, справедливо вважаючи Москву за головного ворога українського народу, Стецько чудово усвідомлював антихристиянський і антинаціоналістичний характер західних демократій. Свідком критичної налаштованості Я. Стецька (як, зрештою, і багатьох інших націоналістів) щодо демоліберального Заходу є його численні публікації, котрі, власне, є певним індикатором тогочасного націоналістичного дискурсу в цілому.

Ще в 1956 році, у статті «“Єретичні” думки» (Визвольний шлях. – 1956. – № 7 (105); стаття підписана криптонімом «З.К.», похідним від популярного псевдоніму Стецька «Зіновій Карбович») Стецько з сумом констатує, що чимало представників української еміграції занадто адаптуються до чужої їм культури західних країн, а відтак, «різні “ідеї”, прагнення “сірої людини”, перекручені поняття, фальшиві коментарі – правлять не раз за щоденний “корм” нашої еміграції». «Пристосувавшись до оточення, – говорить Стецько, – тратимо власну високу мету нашої дії». Західне суспільство, на думку націоналістичного ідеолога, «зматеріалізоване», «зопортунізоване», «без пориваючих ідеалів», таке, у якому людина «часто “важить” стільки, скільки в неї на банковому конті». Можемо уявити, яку відразу Я. Стецько – християнин і революціонер, що звик зневажати нудне існування філістера, – відчував до пересічних західних обивателів…

У «“Єретичних” думках» добряче перепадає і ліберальній демократії, абсолютизацію якої Стецько називає «недомаганням сучасного західного суспільства». «Релігія» прав і свобод атома-індивідуума також не до вподоби українському націоналісту; гіпертрофії негативної свободи він протиставляє ідеал свободи позитивної: «Свобода одиниці не є вартістю самою в собі. Осягнувши її, людина мусить мати ще якийсь ідеал, що стає її властивою метою».«Демолiберальнiідеї, – вважає Стецько, – атомiзують людство, анархiзують його i призводять до деспотiї, бо, в основному, лiбералiзм i соцiялiзм є тотожнi явища».

Критика лібералізму у випадку Стецька є невід’ємною від критики капіталізму: «Демолiберaлiзм є ідеологічним підґрунтям ліберального капiталізму, є запереченням органiчного поняття нації, він атомiзує суспiльство. Лiбералкапiталiзм зродив пролетарiят i визиск. Не дав жодних гамульцiв визисковi капiталiстiв, зробивши одиницю початком i кiнцем речей».

Заходові часів розвинутого капіталізму Стецько протиставляє інший Захід – християнську Європу часів Середньовіччя. Не знаючи лібералізму із його абсолютизацією демократії, Середньовіччя, за Стецьком, «не дегенерувало в тиранію одного вождя, як це сталося в сучасному… а мало провідну верству, яка тоді панувала й творила панівну еліту». Стецько захоплюється тим, що в часи Середньовіччя «суворе християнство опанувало життя людини, яке мало свою глибінь», що тогочасний соціум жив, «зосереджуючись на своєму внутрішньому житті», що середньовічні люди «жили трансцендентним життям, а не лише погонею за мамоною», що було й залишається характерним для дехристиянізованих суспільств.
Перепадає Заходові і в статті Стецька «За християнський Київ проти безбожницької Москви» (Вісник ООЧСУ. – 1964. – ЧЧ. 10-12 (190-192)). Здавалось би, стаття під такою назвою мала би будуватися виключно на антимосковських інвективах та на дифірамбах у бік Заходу як «єдиної реальної сили» в боротьбі з Імперією Зла. Та так, насправді, може здатися хіба що сучасним «викривачам», які є далекими від ідеології українського націоналізму та, загалом, від тверезої обсервації існуючого стану речей. Протиставляючи християнський Київ комуністичній, сатанинській Москві, Стецько чудово розуміє, що матеріалістичний Захід швидше впаде жертвою московського більшовизму, аніж переможе цю ідеологію, адже і західний лібералізм, і московський більшовизм є духовно спорідненими ідеологіями.

«Є два Заходи і два Сходи. – Слушно зазначає Стецько. – Большевиків на Заході більше, як – поза москалями – на Сході. Незмірно менше їх в Україні чи на Кавказі, як в Італії чи у Франції». Стецько сподівається, що на Заході з’явиться «нова еліта суворих аскетів, героїв, пуритан», однак визнає, що все ж таки панівним є інший Захід – ліберальний та інфільтрований «большевиками», під якими варто розуміти не лише відвертих совєтофілів, але й різних ревізіоністів (троцькістів, маоїстів тощо), тих, хто біснувався у 1968 році, а згодом, як показує нам історія, успішно інтегрувався у ліберально-капіталістичну систему (не один із цих «культурних марксистів» сьогодні визначає умови, які Україна має виконати задля вступу до ЄС).

Говорячи про Захід, Стецько не дуже церемониться. Він говорить про «безконечні афери в оточенні Білого Дому», про «розпусту, пиятику, сексуальне збочення», що панують довкола, про «лжепророків», які «декларують кінець доби національної, християнської, релігійної взагалі», про те, що «“демократична” еліта, без Христа і нації, наближається до свого упадку». Не має Стецько симпатії і до заохочуваних з боку США процесів євроінтеграції, до того, що «Вашингтон учепився анорганічної антифранцузької ідеї Європи, об’єднаної на взірець ЗДА (США. – І.З.)», адже «це повний нонсенс, бо в Європі живуть самобутні нації з тисячолітніми культурами, традиціями, історією, завершені духовні організми, а не мішанина людей різного походження типу ЗДА…»

Як справжній націоналіст, Стецько не плекає надій на США. Він пише про «єдинонеділимські, непередрішенські або УССРіські формули», що їх пропонував Держдепартамент цієї імперії. Це й же Держдепартамент, пише Стецько, «у сучасному його складі розраховує не на деколонізацію СССР, тобто його розвал, а на перебрання влади там “білими” москалями. І з тою хвилею, якби так сталося, було б ще менше мови про розвал імперії, бо… не лежить в інтересі Заходу послаблення, а тим менше розвал імперії, некомуністичної імперії, яка мала б бути спільно з ЗДА термоядерним жандармом у світі» (тут не буде зайвим пригадати, як Буш-старший закликав українців залишатися у московському ярмі, чи те, як США разом із Москвою «допомогли» Україні втратити ядерну зброю).

Нарешті, звернемо увагу на статтю 1972 року «Націоналізм проти імперіалізму» (Визвольний шлях. – 1972. – № 8-9 (293-294); стаття підписана псевдонімом «Зіновій Карбович»). У цій статті Стецько вкотрестверджує, що комунізм і ліберальний капіталізм є двома спорідненими системами, а також критикує характерні для Заходу «культ Мамони», «гедоністичний зміст життя», «поверхневе християнство», «культ машини», імперіалізм, «торгування з тиранами», «безтрадиційність» тощо. Не стримується (та й навіщо, зрештою, було стримуватись?) Стецько і від заяви про те, що «коли в 1959 році Москва вбила у Мюнхені Степана Бандеру, провідника революційної ОУН, офіційний Захід мовчав».
Вище, підбираючи цитати з кількох статей лідера ОУН (тих, фактично, що першими «потрапили під руку»), я не ставив собі за мету усесторонньо розкрити тему «Захід у оцінці Ярослава Стецька». Моєю метою було проілюструвати (щоб не бути голослівним) на прикладі публіцистики Я. Стецька той факт, що критика Заходу з боку українських націоналістів повоєнного часу не дуже відрізнялася від критики з боку сучасних українських націоналістів.

З точки зору «викривачів», Стецька безперечно можна було б назвати «прибічником Кремля»: критика духовного обличчя Заходу, критика євроінтеграційних процесів, критика західного імперіалізму, заперечення орієнтації на США як на силу, що принесе Україні визволення… Явний «агент ФСБ»! ФСБ, щоправда, у часи, коли жив Стецько, не існувало, проте, зважаючи на характер мислення прихильників євроінтеграції, це дрібничка, на яку не варто звертати увагу. Вони ж бо не звертають уваги ні на те, що націоналістично та консервативно налаштовані сили у Європі виступають за ліквідацію ЄС, ні на те, що сучасна Німеччина, котра входить до числа «рівніших серед рівних» у ЄС, є вірним союзником Москви, ні на те, що у євроінтеграції зацікавлена не лише так звана «опозиція», але й нинішня влада, котра, як і «опозиція», є виразником інтересів певних олігархічних сил (останні, зрозуміла річ, зацікавлені у євроінтеграції з економічних міркувань).

Загалом, убогість мислення «зачарованих на Захід» можна віднести до категорії «смішно, але не весело». Не весело, бо люди, які патякають про власний патріотизм (чи, навіть, націоналізм), ще досі не навчилися мислити Україну як суб’єкт, а не об’єкт світової політики. Їхнє мислення обмежується досить умовною бінарною опозицією «Захід-Москва», Україна для них apriori не може стати сильним геополітичним гравцем, спроможним захистити себе від імперіалістів Москви та Заходу, голосно проголосивши християнську і націоналістичну правду у сучасному звироднілому світі. Людей такого типу не бракувало в українській історії. Століття бездержавності даються взнаки… Проте, незважаючи на усіляких «викривачів» та інших базікал, українські націоналісти й надалі будуть іти вузькою, але правильною стежиною, своїм третім шляхом. Бійтеся широких доріг, швидкісних автомагістралей «реальної політики»…

Ігор Загребельний, спеціально для Zentropa.net

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *