Hot! Віра, вірність, істина

Мова – це щось більше, аніж мертва знакова система. Люди часто ставляться до неї утилітарно, використовують її як інструмент, сутність якого полягає у тому, щоб бути посередником у процесі комунікації. Проте мова має вимір самодостатності. Вона – це, безперечно, щось якісно відмінне від набору нулів і одиниць, вона є самостійною смисловою реальністю, і ця реальність нерідко виявляється мудрішою за тих, хто ставиться до неї як до мертвого інструменту.

Здавалось би, про світогляд того чи іншого народу, тієї чи іншої епохи, того чи іншого мислителя можна судити, спираючись на певні тексти (насамперед, виразно богословські, філософські, ідеологічні). Мову при цьому мову можна було б розглядати як щось світоглядно нейтральне, як аморфну матерію, з якої людина-деміург виготовляє певну смислову, ідейну фігуру. Однак сама мова є вираженням світогляду. Абсолютна більшість сучасних європейських мов – це нашарування різних світоглядних парадигм. У цих мовах не гірше, ніж у писемних джерелах чи працях фольклористів, відображається світогляд десятків, сотень поколінь. Так, зокрема, існує мовний пласт, що відображає мислення індивідуума Нового часу, існує мовний пласт, що відображає світогляд, сформований християнською догматикою та християнською філософією, опертою на античну традицію, і, врешті-решт, існує той мовний пласт, що відсилає нас до часів «язичництва», яке, на мою думку, все ж містило у собі спогад про Єдиного Бога.

Часи нинішнього отупіння характеризуються, з-поміж іншого, тим, що люди не розуміють, що говорять, а точніше – не розуміють того, чим говорять. Наші, сучасних людей, мовленнєві практики дуже часто є схожими на свинські ігри з бісером. Ми, можливо, сміялися б, якби побачили «дикуна», який використовує, приміром, дорогий планшет у якості підставки для їжі (зірваного банана, викопаного коренеплоду чи щойно відрізаного шматка м’яса). Та насправді ми набагато гірші від того «дикуна», позаяк використовуємо сповнену мудрості мову предків у профанному, звироднілому режимі.

Архаїчні пласти нашої мови містять у собі елементи philosophia perennis, вічної філософії, від якої так далеко знаходиться світоглядний мейнстрім сучасності. Відшукуючи ці пласти, досліджуючи їх (нехай, часом, і допускаючи помилки), ми віднаходимо мудрість предків або ж ту мудрість, котра стояла над нашими предками і яка, щоправда, продовжує стояти і над нами, але ми надзвичайно рідко підносимо очі до неба, щоб її побачити. Розглянемо для прикладу такі слова, як «віра» та «вірність».

Названі слова ще досі перебувають у вжитку, незважаючи на те, що речі, які вони позначають, перетворюються на рідкість. Нестає благочестивої віри, нестає вірності у сенсі цілковитої відданості, нестає вірності у сенсі відповідності істині. У цьому тексті я не беруся за дослідження етимології цих слів, не беруся з’ясувати, що від чого походить, не апелюю до санскриту та інших древніх чи сучасних індоєвропейських мов. Вихідною для мене є та констатація, що слова «віра» та «вірність» (в обох значеннях) спільнокореневі, і в їхній спорідненості криється усвідомлення (чи відчуття) фундаментальних метафізичних засад.

Екстраполюємо слова «віра» та «вірність» на подружнє життя. Чоловік та жінка, що реалізують покликання до традиційного моногамного шлюбу, мають бути вірними одне одному. Зберігаючи вірність, вони живуть вірно, тобто істинно; істина, вірний сенс шлюбу полягає у тому, щоб жінка була вірною чоловіку, а чоловік був вірним жінці. Передумовою вірного подружнього життя є віра – віра у моногамний шлюб як певну аксіому. Ця віра апелює до авторитету релігійних моральних норм, до сумління – морального закону, записаного на скрижалях серця, – до почуття взаємної любові.

На такому «буденному» прикладі (хоч чи може бути «буденною» тайна воз’єднання двох половин понівеченої людської природи?) ми бачимо, що спорідненість слів «віра» та «вірність» відображає глибоку спорідненість явищ, котрі вони позначають. Віра є основою вірності, вірність пізнаній за допомогою віри правді є вірною…

Підставою нинішньої руїни є втрата віри. Колись св. ап. Павло писав про язичників: «осуєтилися у своїх мудруваннях, і притемнилося їхнє нерозумне серце» (Рм. 1, 21). Такою ж є ґенеза сучасного язичництва. Ієрархічний космос Середньовіччя опирався на віру. Розв’язування проблеми універсалій у руслі реалізму(навіть, якщо воно зверталося до якихось раціональних спекуляцій), було можливим лиш за умов визнання примату віри над розумом. І тільки емансипація людського розуму створила передумови для того, щоб підніс свою голову номіналізм, а від номіналізму до екзистенціалізму чи постмодернізму, від Оккама до натовпу сучасних не одухотворених тіл – лише пів кроку (інше питання, що європейцям, аби здолати ці пів кроку, знадобилося не одне століття).

Віра змушувала людей бути вірними, вірними Богові, Церкві, монарху, вітчизні, своїм становим обов’язкам, власній сутності. Віра породжувала культуру обов’язку і дарувала людині можливість вірного, істинного існування. Руйнування віри зруйнувало культуру вірного служіння і, відтак, вірного існування.

Спорідненість слів «віра» та «вірність», яка, очевидно, є спадщиною ще дохристиянських часів, чудово засвідчує філософську наповненість нашої мови. Зрозуміло, що ця спорідненість насамперед говорить про примат віри у сфері гносеології. Що ж стосується онтології, то тут ми можемо побачити, принаймні, виразний есенціалізм як характерну рису світогляду наших предків. Необов’язково мова має іти про чіткий платонівський дуалізм, про вкоріненість сутності у сфері трансцендентного (хоч це аж ніяк не є виключеним). Одначе первісність есенції і наголос на тому, що суще має відповідати (бути вірним) власній сутності, є безсумнівними.

Сьогодні есенціалізм не в моді. Його проклинають з університетських кафедр. На нього сичать у своїх книгах мислителі-дегенерати та їхні слабоумні епігони. Про нього не знають, але його бояться пересічні обивателі… Жити без віри, жити без вірного служіння, жити хибно набагато легше, ніж жити в системі координат віри, вірності, істини. Зрештою, ще апостол писав, що «буде час, коли люди не знесуть здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвернуть вухо, а повернуться до байок» (2 Тим. 4, 3-4). Шкода лиш, що байки виголошуються мовами, сповненими мудрості. Це й справді набагато гірше, ніж планшет у якості підставки…

Ігор Загребельний

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *