Hot! Відчужене насильство

Оточуючий сучасну людину світ характеризується не просто відходом від сакральних знань минулого, але й відчуженістю від органічних, традиційних форм життєдіяльності. Це зауваження стосується, приміром, праці, дозвілля, статевого життя і, неодмінно, сфери насильства. Останнє супроводжує сповнену недосконалості людину протягом усієї історії її існування. Ба більше: зрозуміле більш широко, насильство є невід’ємним елементом у структурі космосу. Та наразі ми зупинимося на проблемі фізичного насильства в житті людини і суспільства.

Християнство та чимало інших релігій ставили в осердя своєї проповіді заклик до миру. Проте цей заклик означав не механічне заперечення насильства, а підняття на рівень, котрий є вищим необхідності його застосування. Однак, навіть ідучи таким шляхом, цілковито уникнути насильства неможливо. Вигнання Ісусом Христом міняйлів із храму є чи не найяскравішим доказом на користь цій тезі.

Протилежністю до християнського розуміння проблеми насильства була й залишається логіка прогресистів. По суті, сам «Прогрес» у християнській топіці постає як Антихрист. «Прогрес» постав перед людством не як страхітливий демон, а як Лже-Христос, Лже-Спаситель, котрий улесливо пропонує збудувати Рай на землі, спастися тут і зараз. Одним із вимірів прогресистської віри у можливість здобуття земного Едему є пацифізм. Якщо християнство пропонує людині, йдучи шляхом любові, піднятися над насильством і водночас змиритися з фактом його неминучості (а відтак – і святого обов’язку вдаватися до нього за деяких умов), то прогресизм просто табуює насильство, лицемірно вдаючись, при цьому, до його послуг.

Характерна для прогресистів утеча від трагізму життя нерідко оберталася у сумний фарс, і в жертву «Прогресу» та «миру на всій планеті» приносилися мільйони людських існувань. Сьогодні, в часи капіталізму, лібералізму та глобалізму, ми продовжуємо чути Антихристовий заклик до миру. Антихрист говорить про мир, коли бачить спалахи національно-визвольної боротьби. Антихрист говорить про мир, коли бачить загрозу однополярному світу. Він говорить про мир кожного разу, коли люди підіймаються на боротьбу за Правду. Та коли касетні бомби падають на мирних жителів, єдина провина яких – це їхня «відсталість» (релігійність, національна незалежність тощо), то Антихрист починає говорити про необхідність встановлення демократії в усьому світі…

Встановлення прогресистського «миру» окрім утечі від трагізму життя має два досить виразні виміри: відчуження людини від сили і відчуження самої сили від служби благородним цілям. В умовах тоталітарного лібералізму ідеальним громадянином є «законослухняний», пацифікований індивідуум (чи дивідуум). Він відчужений від необхідності вдаватися до насильства, бо за нього це робить професійна армія та поліція. Останні є відчуженими, по-перше, від служби високим (передусім – релігійним) цілям і, по-друге, від політичної влади: солдат за умов капіталізму – це не лицар, котрий служить Церкві і користується отриманим від неї мечем світської влади, а наймит (на нинішній момент) транснаціональних корпорацій та контрольованих ними урядів. В умовах нормального, традиційного суспільства воїн і політичний правитель – це одна і та ж особа. За нинішніх умов солдат – це своєрідний пролетарій, відчужений від процесу та «продуктів» власної праці.

Відчужений від насильства індивідуум (чи, знову ж таки, дивідуум) являє собою досить жалюгідне видовище. Насамперед, він (чи воно) перетворюється на екран для проекції смислів аберованого насильства. Сучасний кінематограф, музика, відеоігри тощо забезпечують існування надпотужного потоку таких смислів. Кіношедеври a la стрічки Мела Гібсона складають незначний відсоток від культурного простору, що формує сучасну міфологію насильства. Модним сьогодні є образ не лицаря або революціонера, а, фактично, бандита, аморальна сутність якого за замовчуванням змальовується як щось позитивне. Саме ж здійснюване ним насильство є, переважно, гіперреальним. Воно немає нічого спільного з розповіддю про реальний бій під час війни або із сагою про Зіґфріда, котрий убив дракона. І перше, і друге може слугувати архетипом, що проектується у життя окремих осіб та цілих спільнот, облагороджуючи і мілітаризуючи їх; гіперреальне насильство, натомість, своєю гіперреальністю приречено на те, щоб не покидати меж віртуального простору або ж, вирвавшись за ці межі, реалізовуватися у надзвичайно збочених формах (як от здійснені школярами серійні вбивства своїх однолітків).

Будь-яка держава апріорі є інститутом насильства. Проте органічна держава не проголошує насильство своє абсолютною монополією. Зрештою, така держава є плодом самореалізації людей, а не гетерогенним інститутом, що тяжіє над соціумом. Відтак, творче насильство такої держави виростає із творчого насильства людей, котрі за своєю природою покликані тримати у руках меч. Натомість модерна держава намагається бути монополістом у сфері насильства. За таких умов люди, котрі самовільно вдаються до силових методів боротьби в ім’я вищих цінностей, постають у якості воїнів Традиції. Своєю боротьбою вони відроджують інтегральність сили, політичної влади та трансцендентної спрямованості. «Політичний солдат», «партизан» (К. Шмітт), «теологічний солдат» (Г. Джемаль), революціонер, вуличний активіст роблять виклик світу звиродніння і виборюють собі розкіш залишатися повноцінними людьми.

Ігор Загребельний,
спеціально для Zentropa.net

1 відгук

  1. Доброго дня. Шановний авторе, чи знайомі ви з працею Дугласа Норта “Насильство і соціальні порядки”? Цікавить ваша точка зору щодо концепції консолідованого контролю над насильством в суспільствах відкритого доступу.

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *