Hot! Тварини і люди

Антична думка в тому вигляді, в якому ми спостерігаємо її у Фалеса, Анаксимандра, Геракліта, Ксенофана та інших філософів була істинно моністичною. Констатуючи існування протилежностей, мислителі не приходили до дуалізму, вони намагалися примирити сторони між собою. В епоху античності боги не становили собою те саме, що й люди; людей відрізняли від тварин, тварин від рослин, рослини від неживої природи, проте всі вони знаходилися на різних рівнях загального процесу сприйняття. Усіляка жива істота, не важливо – людина або тварина, містила складову самого життя, руху, яку греки називали psychè, що перекладається як «душа». Латинське слово anima, «душа» також є кореневою основою слова animal, «тварина».

За Аристотелем, людина – це єдина тварина, наділена «логосом», єдина розумна тварина. Зазначимо, що Аристотель назвав людину не «розумною істотою», а «розумною твариною», що свідчить про родовий зв’язок людини й тварини, але в той же час про їхні відмінності. На думку Аристотеля, душа людини відрізняється від душі тварини тим, що людина здатна прийти до пізнання і визначити загальні закони на основі певний власних дослідів сприйняття, проте, ця, на перший погляд вирішальна, відмінність є відносною: не існує чіткої межі між тваринним і людським світом, існує якась ієрархічна драбина, прокладена від неживої природи до богів. Іншими словами, Аристотель визнає єдність світу, а також існування в ньому ієрархічної системи.

Стоїчна школа філософії, одними з представників якої є Хрісіп і Сенека проводить більш чітку межу між людиною і тваринами. У стоїцизмі одна лише людина здатна діяти так, як велить їй розум, тварина ж завжди підкоряється «природній необхідності». Однак це не означає, що у тварин немає душі – вони, як і люди, здатні відчувати, сприймати, страждати і отримувати задоволення. Радикальний поворот був здійснений з приходом християнської релігії, згідно з якою у тварин немає душі, а людина, хоч і будучи такою ж смертною, як інші живі істоти, є єдиною, хто цією душею володіє. Душа не виникає в ній просто так, природним чином, душа – це дар Божий. Душа індивідуальна (не існує колективної душі) і безсмертна. У християнстві ці три найважливіші характеристики душі є свого роду підтвердженням унікальності роду людського. Дійсно, існує тісний зв’язок між одиничністю Бога, унікальністю людини і стороннім (або нижчим) становищем тварин.

У даній перспективі тварина розглядається як «недолюдина», як недосконала жива істота, як якась «часткова структура». Враховуючи ту величезну прірву, якою людина відрізана від решти всього живого світу, вона повинна стояти обособлено у розмові про природу тварин. Наслідки такого поділу колосальні. Картезіанська філософія найбільш точно формулює даний погляд на проблему.

Декарт не тільки остаточно скасував право на існування ідеї, за якою тварини можуть мати душу, він цілком спростував думку про те, що живе завжди переважає над неживим. На думку Декарта, душа не має життєвої функції: її єдиним атрибутом є думка. «Я мислю, отже, я існую» – це означає, що первинне буття людини – це думка, а не життя. Таким чином, між душею і тілом людини більше немає ніякого природного зв’язку: душа – це суто духовна реальність, а тіло – суто матеріальна. Подвійний дуалізм: людина розділена надвоє (з одного боку її тіло, з іншого – душа і розум) і, до того ж, як ніколи, радикальним чином вона відділена від тваринного світу. Разом з тим Декарт асоціює живу істоту з машиною. Тварина, не маючи душі, є лишень бездушною машиною. Декарт пояснює це тим, що тварина не здатна мислити, а отже, не здатна сприймати, не здатна відчувати радість чи страждати. Той факт, що побита собака скавучить, знаходить чисто механічне пояснення: удари палицею викликають нервову реакцію, внаслідок якої легені наповнюються повітрям, яке при видиху змушує вібрувати голосові зв’язки. Така картезіанська теорія про «тварин-машин».

Вона, звичайно ж, викликає безліч запитань. Наприклад, якщо душа і тіло у людини ніяк не пов’язані одне з одним, як у такому випадку вони можуть співіснувати? Картезіанський дуалізм проник в цілий ряд областей: розрив між душею і тілом, людиною і природою, розумом і матерією, сферою духовного і сферою матеріального, розумом і емоцією, свободою і детермінізмом, вродженим і набутим, природою та культурою, буттям і становленням, інстинктом і мораллю, необхідністю і свободою і т.д. – ці поняття відтепер не є різними аспектами одного концептуального поля; вони представляють собою полюси, підтвердження одного з яких автоматично означає приниження значення, а то й цілковите заперечення іншого.

Послідовники Декарта діляться на три категорії. Перші підтримують ідею «тварин як машин», але відмовляються відокремлювати людину від тваринного світу. Інші згодні з твердженням про те, що у тварин немає душі, але додають, що її немає також і в людини. Вони відкидають ідею про «тварин як машин», будучи прихильниками концепції єдиного живого світу. Нарешті третя група послідовників підтверджують особливе становище людини у відриві від тваринного світу, але в іншій, інакшій як картезіанська, інтерпретації.

Перша тенденція представлена деякими мислителями-прихильниками механістичної думки XVII і XVIII ст., Один з яких, Жюльєн Офре де Ламетрі, намагався звести нанівець роль душі при поясненні деяких людських феноменів. Він дотримувався думки про те, що людина сама є такою ж «машиною» як і тварини. Перевага даної теорії в тому, що людина знову зараховується до світу живих істот, проте істоти ці не мають жодних життєвих характеристик. Друга тенденція представлена біологістським рухом, який під впливом трансформістських ідей Ламарка і Дарвіна, робить з людини тварину, що еволюціонувала, таким чином ставлячи її в лави живих істот. Одначе, деякі представники даної теорії залишаються вірними картезіанському аналітизму і редукціонізму. Третя концепція – це кантіанська думка, згідно з якою специфічність людини визначається тим, що вона уникає всілякого природного біологічного визначення. Людина, за кантіанською логікою, стала людиною тільки завдяки тому, що вона відірвалася від тваринного світу, а її людська «гідність» тим міцніша і непорушніша, чим далі вона віддаляється від простої природи.

У 1755 році Етьєн Бонно де Кондильяк написав: «Нам не було б настільки цікаво дізнатися, що собою становлять тварини, якби це не було ключем до розгадки питання: «хто такі ми самі?». Будь-які роздуми про тварин кидають тінь і на людину, незалежно від того, мислить він себе як тварина або відокрмелює себе від тваринного світу. Але тут ми маємо справу з аспектом вкрай широкої проблематики, філософські, наукові ідеологічні та релігійні ставки якого дуже високі, і ось уже два тисячоліття цей аспект викликає нескінченні суперечки. Мова йде про проблематику місця, яке людина займає у світі. Питання залишається відкритим. Тут є, над чим подумати.

Ален де Бенуа

Edito Elements (січень 2010)

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *