Hot! Символізм Сонця

Сонце – воїстину великий прояв Божого замислу: його світло і тепло живить природні цикли і робить можливим саме життя.

Від часів прадавніх, Сонце символізувало межу між двома сферами сущого: сповненим світла простором життя та духу з одного боку, та з іншого боку – темної сутності ночі та смерті.

В Ріґведі [1] мовиться: «У видимому Сонці ми славимо Сонце [невидиме], що Сонце й зорі засвітило на Небесах». Подібно, пори року та години дня наділені зовнішніми та внутрішніми проявами, правдивими «аналогіями» стадій людського життя.

Безліч міфів описують процес у якому людина пориває зі своєю тваринною природою як мандрівку яку звершує душа від Земля до Сонця крізь різноманітні планети та зорі. Денний та річний плин Сонця можна розділити на чотири суттєві стадії в яких його світло набуває різних форм та значень.

Перша стадія це світанок: місце та час видимого народження Сонця. Світанок проявляється у сходженні Сонця із-за обрію: те, що було приховано раніше зараз стає знову видимим. Сонця народжується на сході і в ця мить року відповідає Весняному Рівноденню. В цей день світло та темрява перебувають в стані рівноваги: скільки вони мають однакову тривалість; відтак, темрява буде зменшуватись, поступаючись сонячному світлу. В цей час прокидається Природи, все навколо оновлюється і цвіте: це саме в собі таїть глибокий вияв народження нового життя. Для людини, це найкращий час для дій.

Другою стадією є полудень, коли світло Сонця досягає вершин своєї променистості та енергії. Сонце перебуває в зеніті [2], найвищої досяжної точки свого плину. Ця точка відповідає географічному Півдню та Літньому Сонцестоянню. Це – найдовший день року, коли Сонце приходить звіщає остаточну перемогу світла над темрявою, велич та силу душі. В цей період пожинається родючість та достаток плодів земних, посіяних раніше, зовнішнє та внутрішнє – буття і природа – перебувають в досконалій єдності і гармонії.

За циклічною доктриною, те, що досягло точки своєї найвищої точки здатне лише до погіршення; відповідно, Природа на цій стадії починаю поступово в’янути, разом з тим дні стають коротшими й приходить занепад.

Час та місце відходу сонця на спочинок позначається моментом його заходу. Як на світанку, Сонце перебуває на обрії; просто цього разу його плин відбувається в протилежному напрямі, маючи протилежний символізм, оскільки життя згортається. Сонце встановлюється на Заході і в миті року, що відповідає Осінньому Рівноденню. Як і на весні, день Рівнодення втілює баланс світла і темряви; цього разу, однак, збільшуватись буде ніч. Коли дні зменшуються і Природа входить у фазу зимового сну, світло та життя відходять. Видимі явища тепер таять в собі темряву і прихід холодної пори. Не випадково, що свята які відзначаються в цей час суть або поминанням мертвих або пов’язаними з символами мужності, чистоти і світла (св. арх. Михаїла, св. Мартина, Непорочне зачаття Діви Марії, св. Луції) [3]. Світло буття зникає через зовнішні чинники, неначе смерть поволі огортає цілу Природу.

Четверта та кінцева стадія – це північ, коли Сонця вже не видно, натомість панує холод та темрява. З властивими йому кригою та снігом цей період пов’язаний з географічною Північчю та Зимовим Сонцестоянням. В цю найдовшу в році ніч, коли сонце досягає своє найнижчої точки на обрії, і здається наче темрява здолала світло. Однак, те що досягло свої нижньої межі може тільки збільшуватись і пнутись до гори: відтак починається нова фаза зростання. Дні починають збільшуватись, а світло починає долати морок. Поступово, Природа пробуджується, а погода стає лагідною дедалі більше.

Зимове Сонцестояння є критичним моментом і особливо драматичним символом. Він втілює початок нового сонячного року і нового циклу життя, як повсякчасний символ відродження і перемоги, а також як символ сили життя, що долає смерть.

Примітки:

  • Ріґведа – перша і найдавніша з чотирьох Вед, що становлять основоположні тексти Індуїзму.
  • Зеніт – умовна точка перетину вертикальної лінії проведеної спостерігачем з небесною сферою.
  • Св. архангел Михаїл здавна розглядавсь як покровитель воїнів. Св. Мартин був римським солдатом, що прийняв Християнство в IV ст. відтак ставши відомим монахом та єпископом, особливо шанованим у Франції. Св. Луція – римлянка, що прийняла Християнство в IV ст. і дістала мученицьку смерть за віру.

Джерело: Raido. Handbook of traditional living. Arktos (2010).
Переклад: ОБ

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *