Hot! Шлях: екологічний світогляд

Будь-яка розсудлива людина чітко усвідомлює, що політичні системи, на які ми покладаємось у боротьбі з такими сучасними проблемами як бідність, безробіття, бездомність, хвороби, злочинність, наркоманія та руйнування довкілля, в кращому випадку виявляються неефективними. А в гіршому – масштаб цих проблем зростає з шаленою швидкістю.

Ми доходимо до висновку, що єдиним відповідальним (і порядним!) виходом з данного положення стане переоцінка основ чинних політичних систем. Ці основи тісно пов’язані між собою і формують цілісний світогляд, який я називаю модерністським.

На думку Майкла Полані, світогляд – це «концептуальні рамки», в яких зосереджені знання суспільства. Саме світогляд визначає ставлення індивидів, суспільних інституцій (сім’ї та громади в традиційному суспільстві, підприємства та державних установи в індустріальному роздробленому суспільстві) і самого суспільства до того, що їх оточує, включаючи духів і богів. Саме світогляд, суб’єктивний по своїй суті, а також його основні парадигми регулюють норми поведінки в суспільстві, впливають на політичні та економічні рішення. Світогляд визначає також те, що в суспільстві вважається виправданим і легітимним. Так Адам Сміт у своїй роботі «Багатство народів» показав, що максимальний егоїзм виділяється з матеріального інтересу не окремо взятих людей, а всього суспільства в цілому; і як оптимістична філософія виправдовувала індивідуалізм (кажучи про роздробленість суспільства, яке стало наслідком індустріальної революції). З приводу дарвінізму Освальд Шпенглер справедливо зауважив, що це – «перенесення економіки в біологію». Природний відбір Дарвіна можна назвати біологічної версією «невидимої руки» Адама Сміта, і версія ця покликана, в першу чергу, надати законної сили невгамовній підприємливості сучасного суспільства, яке видається за абсолютно природний процес.

Світогляд дуже важко змінити, оскільки йдеться про цілісну систему з міцними зв’язками на всіх своїх рівнях, та величезною вагою в питаннях, що стосуються відносин суспільства з його середовищем.

Ця зв’язність багато в чому пояснюється тим фактом, що, як і будь-яка інформаційна структура в природі, чи то інформація, закладена в заплідненій яйцеклітині, людський мозок, або місцева суспільна культура, вона справляє значний вплив на свої похідні елементи. Таким чином, кожна з дисциплін, між якими розподілені сучасні знання, підносить свій предмет під специфічним, властивим сучасному баченню світу, кутом зору. З цього випливає, що живий світ на кожному своєму рівні складається з окремих, конфліктих одна з одно, частин, діяльність яких обумовлена виклично виживанням і прагненням задовольнити власні інтереси. Ці частинки не зацікавлені у виживанні більших систем, існування яких часто і зовсім заперечується .

Існує й інша обставина, яка ускладнює зміну світогляду: індивіди і спільноти, які психологічно налаштовані на певну модель бачення світу, захищатимуть її, незважаючи на інформацію, яка явно підриває її довіру. Йдеться про «принцип збереження когнітивних структур» американського антрополога Ентоні Воллеса. Це можна проілюструвати на прикладі науквоців, які прагнуть захистити і зберегти свою парадигму або дисципліну, навіть якщо вже тривалий час вважається, що вона суперечить здоровому глузду.

Але навіть ті теорії, які спочатку йдуть врозріз з встановленими парадигмами, а значить, з панівним світоглядом, рано чи пізно зливаються з ним. Як приклад нагадаємо, коли за шістдесят років біхевіористи адаптували психологію під цілий комплекс наук; як неодарвіністи і соціобіологи мало не з головою пішли в теоретичну біологію ; як сучасна соціологія окреслила собі механістичні рамки; нарешті, як нова екологія сорокових і п’ятдесятих років вивела у світ ньютонівську екологію, яка аж ніяк не втілює в життя теоретичні принципи екологістського руху, як про це думають її прихильники, а виправдовує і підтримує економічний розвиток, що є єдиною причиною руйнувань, які вони так хочуть зупинити.

Таким чином, академічне знання було підігнано до Прокрустової ложі наукової парадигми, тобто переосмилено на модерністський лад, вирівняно за орієнтирами роздробленого, механістичного погляду на світ, за яким, люди – це лишень машини, а їх потреби, суто матеріальні та технічні, є якраз такими, які здатні задовольнити держава і виробнича система.

До того ж, будь-яке знання, яке не можна адаптувати під існуючу модель, яким би автентичним і важливим воно не було, відразу ж відкидається. Не вітаються теорії, засновані на ідеї про те, що світ впорядкований і здатний еволюціонувати в процесі досягнення певної мети, а не підпорядкований волі випадку; що світ є радше цілісним, ніж роздробленим; радше кооперативним, ніж змагальним; радше динамічним, креативним та розумним, ніж пасивним і роботизованим; радше саморегульованим, ніж підпорядкованим контролю зовнішніх агентів (держави та корпорацій); радше схильним до гомеостазу і стабільності, ніж вічно мінливим в невідомому напрямку. Таким чином, ми стаємо позбавленими найменшого розуміння істинної суті світу, в якому ми живемо.

Такий спотворений погляд на речі заважає належним чином підійти до вирішення проблем, що загрожують нашому існуванню і втілити в життя політику, яка спинить нестримну експлуатацію планети та пропагуватиме творчий, а не руйнівний спосіб життя. Саме тому необхідно прийти до екологічного світогляду, що дозволило б нам здійснити задумане.

У своєму творі «Дао екології» (Le Tao de l’écologie) я спробував позначити базові принципи такого бачення світу. З цих тісно пов’язаних між собою принципів вимальовується глобальна цілісна модель нашого ставлення до світу, а також явно чи приховано виражена лінія поведінки для тих, хто таким світоглядом перейметься.

Мене завжди надихав приклад вернакулярних спільнот і світогляд людей, які жили в гармонії з природою.

Мене часто за це критикували. Однак, як мені здається, було б самовпевнено постулювати ідеальний світогляд та ідеальне абстрактне суспільство, що не мали б прецедентів у минулому, адже соціальну життєздатність ще слід довести. Одним з тих, хто скоїв подібну помилку, був Карл Маркс, проте прихильники теорії економічного прогресу як і раніше розуміють світ як технологічний продукт сучасної індустрії, не замислюючись про те, чи зможемо ми пристосуватися до життя в цьому світі, і чи витримає такий світ наша екосфера кілька десятиліть.

Я був вражений, дізнавшись, що перші автономні суспільства у всьому світі жили, керуючись одними і тими ж світоглядними принципами. Те ж саме у своїх книгах зазначав Мірча Еліаде, а також прихильники перенніалізму («вічної філософії»): Ананда Кумарасвамі, Рене Ґенон, Тітус Буркхардт та інші. На мою думку, ці принципи мають стати основою екологічного світогляду. Перший принцип говорить, що живий світ або екосфера є джерелом всіх благ, а значить, будь-якого багатства. Згідно з другим принципом, екосфера не може вічно залишатися джерелом благ, якщо людина дбайливо не дотримується її порядку, який так легко порушити. Третій принцип народжується з перших двох і говорить про те, що метою екологічного суспільства є збереження порядку в ньому, природі і космосі, який їх охоплює. Я не стану торкатися першого компоненту, оскільки він входить до складу двох інших. Другий компонент я зачіплю лише частково, і лише про третій я хотів би поговорити детально.

Порядок

Порядок у тому сенсі, в якому його розуміла людина, яка жила у вернакулярному суспільстві, є ключовою характеристикою ієрархії в природі. Його тіло, його будинок, його храм, суспільство, природа, космос становили для нього порядок, який був одночасно універсальним і специфічним. Саме слово «космос» спочатку означало «порядок». Багато космологічних теорій, як підкреслює Мірча Еліаде, сходяться в тому, що космос виник після того як Бог убив гігантського монстра або дракона, який уособлює первісний хаос. Часто тіло цього монстра називають первинною матерією, з якої космос і був створений. Так, Мардук створив космос з тіла морського монстра Тіамата, а Яхве – з тіла монстра Раабе. Однак для того, щоб завадити поверненню початкового хаосу, таку перемогу потрібно було здобувати з року в рік.

Зазвичай порядок визначають як вплив цілісного на його складові частини. Руперт Рідл бачить у цьому «вираженням підкорення закону». Я ж вважаю за краще називати це вираженням вимог, які цілісне накладає на складові частини для того, щоб вони виконували свої гомеотелістичні функції (від грецького hómoios – подібний, однаковий і teleos – мета), тобто функції, потрібні для досягення цілей більших систем, які їх містять. Ці функції необхідні також для збереження цілісності і стабільності. Світ влаштований відповідно до певного порядку, це очевидно. Якби це було не так, ми б не змогли зрозуміти його. У такому світі не існувало б наук.

«Світ без порядку не мав би ніякого сенсу. Його було б неможливо пізнати або осягнути», – писав Рідл.

Еволюція та перераховані основні принципи створюють порядок. Кожна система володіє власною організацією, особливостями і спеціалізацією в залежності від функцій, які вона виконує. Поступово конкуренція поступається місцем кооперації, знижується число і інтенсивність струсів, і таким чином системи стають стабільнішими. За замовченням порядок передбачає організацію, диференціацію, спеціалізацію, кооперацію і стабільність. Порядок сприяє розумінню сутності живого світу. Порядок не може нескінченно «рости». На кожному рівні природної ієрархії існує його оптимальна ступінь. Організми демонструють більшу ступінь порядку, ніж родини, які, у свою чергу, більш упорядковані, ніж спільноти, до складу яких вони входять. Спільноти більш впорядковані, ніж суспільства, які в нормальних умовах являють собою групи сімей та спільнот з досить слабо організованою структурою. Порядок екосистеми, до якої входять суспільства, має ще більш розпливчасті рамки, а тому менш помітний. Цих відмінностей слід дотримуватись, інакше підсистеми не зможуть виконувати покладені на них гомеотелістичні функції.

Екосфера існує в просторі і часі, значить, її слід розглядати як просторово-часову єдність. Просторовий аспект екосфери є лишень абстракцією, як, втім, і її тимчасовий аспект. Людвіг фон Берталанфі називає структури «швидкими засобами тривалої дії», а функції – «швидкими засобами короткочасної дії». Розглядаючи часовий аспект природної системи, ми зосереджуємося на відношеннях процесу і структури. Процес є безладним і випадковим в тому випадку, коли він може розвиватися в будь-якому напрямку, тобто непередбачувано. Якщо ж вимальовується якийсь порядок, це означає, що процес підпорядковується впливу цілого, частиною якого він є. Його свобода дій звужується, так як він стає недиференційованою частиною екосферичного процесу, спрямованого на певну мету. Отже, якщо життєвий процес орієнтований на будь-яку мету, значить, він впорядкований. Ці дві характеристики невіддільні одна від одної.

Ми бачимо, як тварини їдять, п’ють, розмножуються, оскільки ці процеси становлять частину їх самих, подібно органам, кожен з яких виконує власну функцію. Те ж саме стосується й сімей, спільнот, екосистем, самої біосфери. Як висловився американський біолог Колін Піттендріг, «організація без мети – це абсурд».

У перспективі екологічного світогляду ієрархія екосфери становить єдиний просторово-часовий порядок, а його структура і функції підкоряються тим законам, найбільш глобальні з яких застосовуються і до біологічних організмів, і до вернакулярних спільнот, і до суспільств, і так далі аж до самої Землі, Ґеї.

Людина, що жила в вернакулярному суспільстві, знала це. Альфред Радкліфф-Браун зазначає, що якщо для нас порядок у природі і порядок у суспільстві – це дві різні речі, то для австралійського аборигена це одне і теж, так само як і для представників вернакулярного суспільства, наділених хтонічним уявленням про світ.

Просторова і часова впорядкованість живого світу уникає вузькоспеціалізованих дисциплін, оскільки усвідомлення його порядку та напрямки розвитку неможливе без розгляду його в якості елемента ієрархії більшої системи, цілям якої він служить і під впливом якої він знаходиться.

Порядок специфічний

Життєві системи або процеси на всіх рівнях вселенської ієрархії мають специфічну структуру – ту, яка забезпечує їм виконання гомеотелістичних функцій. Таким чином, структура організму, як і структури всіх інших природних систем, дуже своєрідна. Наприклад, всі рідкі речовини в організмі повинні демонструвати «нормальний» хімічний склад. Інакше, навіщо потрібні аналізи? Основні характеристики людської спільноти також специфічні. Вона має складатися з великих сімей і проміжних громадських об’єднань, які з’єднують індивідів між собою, утворюючи загальні сполучні моделі поведінки. Ці моделі відрізняються одна від одної за тими чи іншими рисами, залежно від суспільства, до якого вони належать, а також від його специфічних вимог.

Особливому порядку підкоряються і культурні системи, їх характеристики можливо повністю осмислити тільки за умови розгляду функцій, які вони виконують. Скасування звичаїв та унікальних місцевих інститутів під тим приводом, що вони не відповідають моральним критеріям, може призвести до фатальних наслідків для культури в цілому – так само, як ампутація важливого органу може викликати смерть організму.

В екосистемах також діє специфічний порядок. Вони повинні містити зелені рослини, здатні перетворювати сонячну енергію в органічні речовини за допомогою фотосинтезу; вони повинні містити травоїдних, які харчуються рослинами; хижаків, які харчуються травоїдними і таким чином регулюють чисельність і якість їх популяцій; нарешті, вони повинні містити деструкторів, які розщеплюють біологічний матеріал на складові, які стануть первинною матерією для відновлення цього циклу.

Незважаючи на те, що всі наземні екосистеми влаштовані за одним базовим планом, вони відрізняються один від одного за багатьма характеристиками. Види, що входять до складу екосистем, виконують важливі екологічні функції, які розрізняються по складності, різноманітності, ступені співробітництва та суперництва.

Сама екосфера – це система, що охоплює всі інші та підпорядковується певному порядку. Джеймс Лавлок виразно показав це на прикладі атмосфери Землі і її хімічного складу. Вміст у ній вуглекислого газу має певне значення: якби він був занадто слабким, на Землі було б занадто холодно, а якщо, навпаки, занадто сильним – температура перевищила б рівень, який може переносити більшість живих істот. Вміст кисню також має специфічну важливість: при низькому вмісті кисню в атмосфері ми не зможемо дихати, однак при дуже високій його концентрації атмосфера була б настільки легкозаймистою, що найменша іскра викликала б такі пожежі, які неможливо загасити.

Таким чином, ми бачимо, що всі процеси, що відбуваються у живому світі, направлені на те, щоб підтримувати його особливий порядок, а значить, і порядок самої екосфери. Процеси взаємодіють і пристосовуються один до одного не просто так, а задля уникнення більших змін, які можуть порушити існуючий порядок.

Людина, яка жила у вернакулярном суспільстві, знала про особливий устрій світу. Її головною турботою було збереження цього світу, оскільки вона знала, що тільки таким чином зможе примножити своє щастя і просто забезпечити собі виживання. Людина усвідомлювала, що порушення порядку космосу загрожує жахливими катастрофами. Страх потривожити існуючий порядок космосу відображається в різних табу, які племінні спільноти накладали на змішання речей, що належать різним класам і областям космосу. Цим багато в чому пояснюються харчові табу. Як зазначає антрополог Мері Дуглас, заборона на свиняче м’ясо у євреїв, швидше за все, пояснюється тим, що свиня класифікується як огидна і брудна тварина.

За тією ж логікою водні тварини без плавників і луски не входять до природних космічних категорій. А небесні створіння, які не літають і не стрибають, розцінюються як безкрилі і безногі. З’їсти подібну тварину означає зменшити свою життєву силу, принести загрозу космічному порядку. Змішані шлюби між представниками різних екзогамних соціальних груп забороняються з тих же причин: вони порушують порядок, притаманний суспільству, а отже, відповідно і космосу.

Відомий нігерійський адвокат Оліза Мету розповідає, що народ Ігбо, що живе в південно -східній Нігерії, називає втручання, які порушують природний порядок, спеціальним словом «ару», що буквально означає «мерзоту». У цього слова є й інше значення – «злочин, скоєний проти природи». Серед цих злочинів ми знаходимо певну кількість неприродних дій, які виходять за рамки нормальної поведінки, наприклад, сексуальні відносини чоловіка з дружиною свого батька або з твариною. Народження близнюків або вилуплення з кладки яєць лише одного курчати також входять в цю категорію. Ці табуйовані явища називаються «ару» тому що народ Ігбо переконаний в тому, що вони «порушують закони онтологічного порядку і сіють лихо в суспільстві».

На жаль, економічний прогрес неможливий без порушення специфічного порядку природного світу. По мірі того, як формувалися модерністський світогляд і логічно обґрунтовуюча його наукова парадигма, такі поняття як гармонія і рівновага відсувалися все далі на другий план.

Науковці всіма способами намагалися заперечувати факт існування специфічного порядку в природі. Джон Пассмор пише, що живі істоти для Декарта, так само як і людський розум для Локка, були нічим іншим, як воском, «м’якою, піддатливою нашій волі субстанцією».

Більшість сучасних істориків і соціологів дотримуються таких же поглядів і щодо суспільства. Герберт Фішер (1865-1940), наприклад, стверджує, що людина не має власної сутності, що у неї є тільки історія, тобто людська поведінка випадковим чином моделюється подіями, що відбуваються в історії. Вілсон також говорить про «крайню пластичність соціальної поведінки», маючи на увазі при цьому, що ми можемо пристосуватися практично до будь-якого соціального середовища, включаючи, зрозуміло, і те середовище, яке нам нав’язує економічний розвиток – прогрес.

Дебют екології як науки став реакцією на появу наукової парадигми. Екологи закликали до відродження такого поняття як природна рівновага. Так для Стівена Форбса «ідеальна природна рівновага – це те, при якій між усіма видами розподіляється найбільша кількість благ». Вордер Аллі та інші представники чиказької екологічної школи також визнають принцип природної рівноваги, згідно з яким «спільнота підтримує певний баланс, встановлює біотичний кордон і відрізняється цілісністю, паралельно з динамічною рівновагою і організацією інших живих систем».

У 30-х і 40-х роках двадцятого сторіччя екологію систематично намагалися трансформувати так, щоб вона відповідала науковій парадигмі. У той час траплялося так, що екологи самі дискредитували концепт природної рівноваги, а також ставили під сумнів інші основні екологічні принципи: принцип певної послідовності подій, яка веде до клімаксової стадії; принцип цілого, яке впливає на складові частини, і принцип різноманітності, яка є джерелом стабільності.

Стабільніть

Природна система є стабільною в тому випадку, якщо вона здатна підтримувати основні властивості своєї специфічної структури, незважаючи на внутрішні порушення або негативні зовнішні впливи.

Виходячи з цього факту, природні системи не тяжіють до змін, а навпаки, прагнуть уникнути їх. Зміни відбуваються не тому, що вони бажані самі по собі, а тому, що за певних умов вони необхідні для запобігання інших змін, більш серйозних і руйнівних.

Ті, хто перейнявся наукової парадигмою, та відповідно модерністською концепцією світу, зосереджують свою увагу на зміні. Світ для них знаходиться в стані вічної переміни, він постійно трансформується в тому напрямку, який вважається бажаним і прогресивним. Нас змушують вірити в те, що економічний розвиток – це абсолютно природне явище.

Насправді ж все інакше. Тривалість або стабільність завжди була найяскравішою характеристикою живого світу. Біологи Конрад Воддінгтон і Жак Моно дивувалися стійкості живих істот. Торп теж відзначав цей факт, і для нього пояснити сталість деяких біологічних форм було так само важко, як і «свідчити про їх еволюцію». Так він відзначає, що «Трясогузка ( Motacilla ) жила в саду ще до виникнення Гімалаїв! Ця стійкість настільки надзвичайна, що, здається, існує якийсь спеціальний механізм, який відповідає не за еволюцію, а за незмінність певних груп».

Пауль Вайс також усвідомлював цей факт. Ми так багато часу приділяємо змінам, що зовсім нехтуємо стійкістю, не такою вражаючою, але більш фундаментальною характеристикою живого світу. Вайс пише: «У нашій освітній системі ми реагуємо подібно редакторам преси, які зводять у культ видовищність і не звертають уваги на куди більш глибокі аспекти».

Виходить так, що ми робимо основну ставку на еволюцію, не даючи нашим дітям зрозуміти, що фундаментальні характеристики всіх живих істот абсолютно однакові і «залишаються такими, починаючи з найпримітивніших живих організмів, які коли-небудь існували, аж до людини». Нам слід було б сказати нашим дітям: «Всі біохімічні механізми високомолекулярного синтезу, використання енергії, дихання, розмноження, клітинного ділення, структурності та діяльності клітинної мембрани, здатності скорочуватися, збудливості, утворення волокон, пігментації і багатьох інших процесів (… ) залишилися незмінними протягом століть і тисячоліть».

Подібним чином справа йде і з еволюцією суспільства. У вернакулярному суспільстві людство прожило 90% від загального часу свого перебування на Землі, і основною характеристикою такого суспільства була стабільність. Особливо яскраво вона виявлялася в суспільстві мисливців і збирачів. У кам’яному столітті, наприклад, техніка обточування кременю не змінювалася протягом 200 000 років. Також, як і спосіб життя австралійських аборигенів щонайменше за останні 30 000 років. «Австралійський етос, – пише антрополог Вільям Стеннер, – відрізняється постійністю, стійкістю, рівновагою, симетрією і регулярністю. Важливість стійкості полягає в тому, що австралійські аборигени не являють собою народ «без історії» – вони є народом, який виявився здатний, так би мовити, перемогти історію, стати «поза-історичним» у плані розуму і почуттів». Це ж зауваження, ймовірно, варто застосувати і до суспільства мисливців і збирачів, і до племінних спільнот в цілому, оскільки вони живуть у тому середовищі, яке визначила для них їхня соціальна еволюція.

Гомеостаз

Живі організми – це кібернетичні саморегульовані системи, здатні зберігати сталість свого внутрішнього стану. Це якраз та властивість, яка називається гомеостазом. На думку Клода Бернара, саме забезпечення постійного гарного самопочуття і свободи є головною метою всіх живих істот. Термін «гомеостаз» вперше вжив Волтер Кеннон у своєму чудовому творі «The Wisdom of the Body» («Мудрість тіла»). Кеннон був вражений тим, як організми, «що складаються з матерії, яка характеризується крайньою нестабільністю і мінливістю, навчилися зберігати свою сталість і стабільність свого стану в умовах, які за своєю суттю несумісні ні з яким налагодженим порядком». Таким чином, ссавці, наприклад, здатні підтримувати постійну температуру тіла, незважаючи на зовнішні умови, що змінюються.

Зважаючи на це цікаве спостереження Кеннон припускає, що, можливо, механізми, які він спостерігав у живих організмів, можуть діяти аналогічним чином і в інших природних системах, що дозволило б пояснити їх стійкість. Порівняльне дослідження, як підкреслює науковець, могло б показати, що будь-яка складна організація повинна бути здатна «здійснювати більш-менш ефективну саморегуляцію з метою підтримки її функцій і запобігання швидкому розпаду її складових частин у той момент, коли вона зазнавитиме якогось тиску».

Юджин Одум пояснює, яким чином в екосистемах діють механізми саморегуляції та гомеостазу: «Крім енергетичних і фізичних потоків, в екосистемах містяться інформаційні мережі, що використовують фізичні і хімічні шляхи сполучення, які з’єднують всі частини і регулюють роботу екосистеми вцілому. Внаслідок чого можна зробити висновок про те, що хоча екосистеми кібернетичні за своєю природою, їх функції контролю знаходяться всередині і розсіяні, а не надходть ззовні у чітко оформленому вигляді, як це відбувається в кібернетичних системах, створених людиною».

Рой Раппапорт очевидно був одним з перших антропологів, які констатували подібну поведінку в племінному суспільстві. У своїй чудовій книзі «Pigs for the Ancestors» («Свині для предків») він з кібернетичної позиції інтерпретував ритуальний цикл невеликий соціальної групи в Новій Гвінеї, показавши, що її члени, насамперед, намагаються стримати свій вплив на природне середовище, таким чином забезпечуючи собі життєздатність і стабільність. У зовсім незалежному від Раппопорта дослідженні Херардо Райхель – Долматофф аналогічним чином проаналізував кулінарні традиції колумбійських індіанців племені Туканос. Томас Хардінг також вважає, що суспільство здатне на гомеостатичну поведінку і тим самим зберігає свою стійкість. «Коли суспільство зазнає зовнішнього тиску, – пише він, – культура, якщо це буде необхідно, зробить специфічні зміни з єдиною метою залишити недоторканими свою структуру і фундаментальний характер».

У своєму творі «Земля – це жива істота: гіпотеза Геї» Джеймс Лавлок показує нам, як Гея сама демонструє гомеостатичну поведінку. Лавлок дивується незвичайним відносинам Землі зі своїм довкіллям – атмосферою. Атмосфера залишається незмінною ще з тих часів, «коли тварини з аеробним диханням почали заселяти ліс», тобто ось уже близько 300 мільйонів років. Археологічні дослідження показують, що клімат навряд чи істотно змінився за останніх 3500 мільйонів років, з моменту появи життя на Землі. Однак, кількість сонячного тепла, характеристики земної поверхні і хімічний склад атмосфери зазнали значних змін за той же проміжок часу.

Слід також зауважити, що всі природні системи є складовими частинами ієрархії Землі, і що система не зможе підтримувати свій гомеостаз, якщо ієрархія природних систем, до якої вона належить, сама на це не здатна. Іншими словами, система стійка лише в тому випадку, коли більші системи, до яких вона належить, також стійкі. У нестабільному суспільстві, наприклад, не може бути стабільної економіки; в нестабільній екосистемі не може бути стабільного суспільства, як і не може бути нічого стабільного в дестабілізованій екосфері, що ми і спостерігаємо сьогодні. Отже, для того щоб природна система підтримувала свій гомеостаз, її поведінка повинна бути гомеотелічною по відношенню до ієрархії Землі, а значить, її пріоритетом має стати підтримка специфічного порядку і стабільності екосфери.

Гомеорез

Незважаючи на основну тенденцію природи залишатися «нерухомою», живі організми схильні до динамічних змін: запліднена яйцеклітина стає плодом, дитина – дорослим, одноклітинні організми іноді перетворюються на багатоклітинні, а первинна екосистема поступово знаходить стійкість. Як поєднується таке тяжіння до змін з теорією про стабільність цілого?

З точки зору еволюції, перераховані процеси змін не суперечать загальному принципу стабільності, якщо розглядати їх глобально: розвиток окремих організмів (або онтогенез) можна назвати короткочасними процесами, які забезпечують здійснення довготривалого еволюційного процесу (процесу Ґеї), дозволяючи простежити взаємодії всередині цього глобального процесу і ступінь його адаптованості до просторово-часового середовища.

З точки зору кібернетики, онтогенетичний (або епігенетичний) розвиток здійснюється за певною схемою маршрутів, яку Воддінгтон називає «констеляцією хреод» (від грецького chrē – необхідно і hodos – дорога, шлях). Ця схема формує так званий «епігенетичний пейзаж» – шлях розвитку, яким система змушена слідувати на підставі певних інструкцій і гомеоархічних обмежень, призначених більш великими системами, до складу яких вона входить. У процесі свого розвитку система демонструє, «що їй в деякому сенсі бракує гнучкості»; її розвиток сильно тяжіє до певного фіналу. Воддінгтон називає гомеорезом (від грецького homois – подібний і rhesis – текти) схильність системи розвиватися, дотримуючись певних шляхів і виправляти наслідки порушень, які відхиляють систему від визначеного курсу. Гомеорез, таким чином, можна назвати принципом гомеостазу, застосованим швидше до певного шляху або траєкторії, ніж до фіксованої точки в просторі та часі. Гордон Оріан називає гомеорез «стабільністю траєкторії» і визначає його як «властивість системи рухатися до певного кінцевого пункту або зони, незалежно від відправної точки».

Зрозуміло, все це підпорядковано гомеоархічному контролю Ґеї. Гомеоретичні системи прагнуть реалізувати саме гомеостаз Ґеї, який є умовою їх власної стійкості. Я намагаюся показати, що всі біологічні процеси, включаючи еволюцію або процес Ґеї, гомеоретичні на всіх рівнях організації.

Необхідно підкреслити, що орієнтована, телеологічна сутність процесів у живій природі простежується тільки тоді, коли ми розглядаємо їх глобально, з їх відносинами всередині просторово-часового цілого, частиною якого вони є. Вчені, які дотримуються ортодоксальних поглядів і вперто продовжують розглядати живі процеси окремо, знову і знову приходять до висновку про те, що вони випадкові, безцільні і зосереджені самі на собі. Відомі, але абсурдні твори професора Річарда Докінза найкраще ілюструють цей приклад.

Гомеотелія

Природні системи в якості окремих частин ієрархії Землі мають спільну мету – збереження її специфічного порядку або стабільності, оскільки тільки за таких умов вони можуть зберігати власну стійкість і безперервність. Примітно, що не існує такого слова, яке б явним чином виражало характер взаємодії з цілим з метою збереження його особливого порядку. Саме тому я і створив таке слово: гомеотелія, від грецького hómoios – подібний, однаковий і teleos – мета.

Принцип гомеотеліі очевидно повинен застосовуватися до всіх природних систем. Людвіг фон Берталанфі наполягає на існуванні функції «підтримки цілого» у природних процесах: «Як запеклий противник телеологічних поглядів, я повинен заявити, що абсолютна більшість життєвих процесів і механізмів мають тенденцію до збереження цілого. В іншому випадку організм просто не зміг би існувати. Таким чином, визначення ролі даних процесів на життя організму є необхідною гілкою його вивчення. Еміль Унгерер був настільки вражений функцією «підтримки цілого» життєвих процесів, що вирішив замінити біологічне поняття інтенціональності поняттям «підтримки цілого».

Той же принцип застосуємо і до групи, і до суспільства. Деякі антропологи «функціональної» школи розглядали культурну поведінку в якості гаранта цілісності і стабільності соціальних систем. На думку Радкліфф-Брауна, функція окремої поведінкової риси полягає в тому, що вона «вносить внесок у діяльність цілого, до якого вона належить», в той час як «роль окремого звичаю в тому, що він, будучи функціональною одиницею соціальної системи, впливає на суспільне життя в цілому».

Координація гомеотелічних процесів дійсно вражає. Радкліфф-Браун говорив про це так: «Функціональна одиниця традиційного суспільства – це, перш за все, той стан, коли всі складові соціальної системи працюють спільно, і ступінь гармонії або внутрішньої зв’язності можна назвати задовільним, тобто тривалих, важковирішуваних конфліктів не виникає».

Радкліфф-Браун зазначає, що така концепція суспільства радикально протиставляється тій, згідно з якою культура – це «клаптева ковдра», і в ній не можна простежити «жодного соціально значущого закону». Без необхідної для запобігання «довготривалих конфліктів» координації життєві процеси, якими б продуманими вони не були, не змогли б досягти своєї спільної мети: підтримання специфічного порядку ієрархії Ґеї.

Критична різниця між гомео- і гетеротелічною, іншими словами нормальною і аномальною, поведінкою залишається неврахованою в парадигмі наук. Редукціоністичні науки в сутності не можуть встановити ні факту існування функції, орієнтованої на «підтримку цілого», ні критеріїв дискримінації серед тих моделей поведінки, які спрямовані на збереження специфічного порядку екосфери і тих моделей, які цей порядок порушують. Редукціоністські науки найчастіше виявляються інструментом темнобіснування і наукової містифікації, заважаючи людям вникнути в істинну суть конфлікту інтересів між ними і розгадати справжні наміри політичних і промислових керівників.

Чому живі істоти поводяться гомеотелічно стостовно ієрархії природних систем, до якої вони належать? Причина полягає в тому, що вони є частиною цих систем. Систем, без яких їхнє життя не мало б сенсу, було б неможливе зовсім або можливе частково, в хитких умовах. Юджин Одум пише з цього приводу таке: «Виходячи з того, що кожен рівень спектру біосистеми «включений» в інші рівні, і їх відносини характеризуються взаємозалежністю, між ними не може бути яскраво виражених меж або розривів у функціональному сенсі, навіть між організмом і популяцією. Окремий організм, наприклад, не зможе довго прожити без популяції, до якої він належить, як і окремо взятий орган не зможе довго жити і самопідтримуватися поза організмом».

Отже, можна сказати, що ієрархія широких систем, частиною яких є живі істоти, забезпечує їм найбільш сприятливі, продиктовані еволюцією, умови існування і, як підкреслює Бойден, в найбільш повній мірі задовольняє їх основні потреби. Виходячи з цього факту, зазначимо, що процеси, які відбуваються у стійкій біосфері, відповідають вимогам її складових частин. Я називаю це принципом ієрархічного симбіозу.

Зрозуміло, за економічного розвитку або прогресуі поведінка частин системи перестає бути гомеотелічною. Поведінка дезорієнтована, і навіть якщо вона слугує задоволенню деяких людських потреб, то потреби загальної ієрархії Землі ігноруються. Я б назвав таку поведінку гетеротелічною, від грецького hetero – різний і teleos – мета.

Мені здається, що майже всі політичні моделі, що існують в індустріальному суспільстві, заслуговують такої назви. Всі вони носять техніцистский і установчий характер, і, незважаючи на те, що деякі з них іноді тимчасово слугують інтересам деяких груп людей, в першу чергу вони служать інтересам держав і великих компаній, не беручи до уваги ні руйнівні наслідки для суспільства, ні шкоду, яка завдається живому світу або екосфері у всій її сукупності.

Виховання

Виховання у вернакулярному суспільстві практично синонімічно соціалізації та екологізації. Це процес, в якому дитина, потенційно здатна стати членом якоїсь сім’ї, групи, суспільства та екосистеми, вчиться бути членом конкретної сім’ї, конкретної групи, конкретного суспільства і конкретної екосистеми. Іншими словами, виховання є засобом відновлення суспільства шляхом інтеграції наступних поколінь в його специфічну структуру.

На всіх рівнях організації розгортається подібний за своєю функціональністю процес. Так, клітина безпосередньо після ділення має потенціал стати частиною будь-якого органу або тканини і поступово починає «вчитися» виконувати функції того органу або тієї тканини, де вона знаходиться. Процес розвитку або поділу клітин також є засобом, завдяки якому органу, тканині або цілому організму вдається поєднувати суворо обмежену тривалість життя складових клітин з головної кінцевою метою – підтримувати стабільність цієї системи, а також ієрархію біосфери, до складу якої вона входить.

Виховний процес здійснюється за тими ж самими основними законами, за якими відбувається поділ клітин, ріст і розвиток ембріона, і всі інші гомеоретичні процеси на різних рівнях організації. Один з таких законів говорить, що динаміка прямує від загального до конкретного. Саме перші фази розвитку дитини визначають загальний напрямок її поведінки. Перші етапи відіграють вирішальну роль, ось чому виховна роль матері так важлива, і ось чому сімейне середовище має великий вплив на формування характеру і здібностей дитини. Другий закон доповнює перший: поведінкові процеси послідовні, їх етапи протікають у відповідності з певним порядком. Якщо опустити один з етапів, наступні або взагалі не настануть, або здійсняться не повною мірою. Ті знання, що дитина отримає під час навчання в школі, не компенсують нестачу виховання на більш ранніх етапах. Саме до такого висновку вчені приходять у своїх роботах. Джеймс Коулман, зокрема, в 1966 році досліджував рівень успішності 600 000 дітей з 6000 вчителями в 4000 школах і констатував, що «відмінності в сімейному оточенні більшою мірою пояснюють шкільні оцінки, ніж якісні відмінності освітніх послуг, що надаються в школах».

У міру того як держава та її установи, а останнім часом і великі комерційні компанії все частіше беруть на себе виховні функції, виховання поступово «випадає» із соціального та екологічного процесу, і тим самим припиняє виконувати свої соціальні та екологічні функції.

До всього іншого, школярів сьогодні дедалі активніше програмують на модерністський світогляд, що спонукає їх прийняти гетеротелістичний спосіб життя, який тільки сприяє руйнуванню того, що залишилося від природного світу.

Житло

Структура поселення в вернакулярному суспільстві неминуче відображає структуру суспільства, сукупністю матеріального оснащення якого вона є. Базовою соціальною одиницею, поза всяким сумнівом, є сім’я, і саме сім’ї в першу чергу необхідний окремий житловий простір. Він необхідний також і племені. Кожен повинен мати можливість побути у своєму «затишному куточку».

В одному з поселень австралійських аборигенів, наприклад, кожній родині відведено свій простір – площа, яку члени сім’ї підмітають кілька разів за день. Це простір, який відгороджений від вітру, а на краю розпалене багаття. Сімейні зони розташовуються навколо великої центральної площі. Коли настає ніч, кожна сім’я укрита від сторонніх поглядів і насолоджується інтимною обстановкою, яка гарантована також звичаєм укриватися в сімейній зоні при настанні темряви, через страх зустрічі зі злими духами, які бродять навколо.

Поселення народу Йоруба в західній Нігерії також розділені на сектори, кожен з яких закріплений за однією сім’єю. Сектори, у свою чергу, групуються в квартали, де живуть сім’ї, тісно пов’язані родинними зв’язками. Мешканці сусідніх кварталів також підтримують стосунки, однак вже не такі тісні. Поселення, таким чином, являє собою ієрархічну систему сусідства, секторів і кварталів, в яких живуть люди, що знаходяться в більш-менш тісних відносинах один з одним. Чим тісніші стосунки, тим ближче один до одного розташовані житлові простори, і навпаки – групи, які майже не пов’язані між собою, живуть в деякому віддаленні один від одного. Так структура поселення відображає структуру суспільства.

Численні антропологічні дослідження показали, які наслідки спричинила модернізація традиційних поселень, розпочата з метою задоволення вимог ринку. Робер Жолен пояснив, як подібні зміни призвели до розпаду суспільства індіанського племені Мотілонів. У своїй книзі «Сумні тропіки» Клод Леві-Стросс описує подібний процес в індіанському племені Боророс в Бразилії.

Важливий той факт, що місце проживання повинно носити сакральний характер. Для традиційної людини було немислимо жити в будинку або поселенні, що не були освячені, тобто ритуально включені в ієрархію космосу. Так, перш ніж зайняти вільну незайману територію, слід було вчинити священний обряд для того, щоб пов’язати її з космосом. Ананда Кумарасвамі відзначає, що в книзі Рігведа слово vima, що позначає «виміряти», «приводити в порядок» слугує для позначення «створення житлового простору» або ж облаштування «житла космічного порядку».

Побудувати нове поселення або нове місто, перш за все, означало побудувати священний будинок або храм згідно космічної моделі. Традиційна церемонія посвячення цього місця була свого роду інсценуванням оригінального процесу створення або космогенеза, як пише Мірча Еліаде. Так, коли Ромул закладав Рим, він викопав неглибокий окружний рів і кинув у нього трохи священної землі з міста, де були поховані його предки. І кожен з його супутників вчинив так само. Таким чином Рим став terra patrum. Рів отримав назву mundus, що позначало, цілком ймовірно, місце, де жили предки, а також світ і космос.

Будучи переконаним в тому, що і він сам, і його інструменти, і його будинок є частиною космічної ієрархії, хтонічна людина вважала, що все це було задумано згідно єдиного базового плану. За твердженням Фреда Ейземана, на Балі людина традиційно вважається «найменшою часткою індо-балійского світу, але разом з тим він становить собою мікрокосм, який відтворює структуру цього світу. Людське тіло складається з трьох частин – з голови, тіла і ніг, подібно світу, макрокосму: верхній світ Бога і неба, серединний світ людини і нижній світ. Людина – це щось подібне до зменшеної моделі світу, що володіє структурою, схожою зі структурою острова Балі, кожного поселення, храму, будинку і істоти, яка в ньому живе».

Традиційна людина усвідомлювала, що її тіло, його будинок, село і спільнота відображають єдиний порядок, притаманний також природі і самому космосу. Люди розуміли, що їх життя протікає, підкоряючись єдиному закону космічної ієрархії, і що вони самі беруть участь у великому творінні Ґеї, метою якого є збереження специфічного порядку космосу. У період індустріалізації ті, хто проектував і будував наші міста, майже повністю ігнорували ці спостереження. За останні п’ятдесят років населені пункти зводитись виключно виходячи з економічних і утилітарних міркувань, і катастрофічні результати такого будівництва відомі всім.

Економіка

Було б справедливим, подібно до Джорджа Далтонау, вважати, що економіка займається забезпеченням людей матеріальними благами з метою задоволення їх біологічних і соціальних потреб. Це саме те, що Карл Полані називає глибоким змістом терміну “економіка” на відміну від його формального значення. Я пропоную надати цьому слову ще більш загальний сенс: суть економіки полягає у вивченні та розробці способів розподілу ресурсів всередині природної системи. Вона може включати в себе економіку живих організмів, екосистем, вернакулярних спільнот і самої екосфери. Очевидно те, що всі ми потребуємо різних речей, наприклад, в джерелі їжі, для того щоб підтримувати свої функції і тим самим свій специфічний порядок і стабільність. Якщо ми подивимося на це питання з точки зору загальної теорії систем, то нам стане зрозуміло, що одні й ті ж фундаментальні закони регулюють розподіл ресурсів у всіх природних системах, незалежно від рівня їх організації.

Найголовніший з цих законів свідчить, що ресурси повинні розподілятися таким чином, щоб зберігалася цілісність і стабільність системи, всередині якої вони переміщуються, що також сприяє підтримці цілісності і стійкості ієрархії Ґеї, частиною якої ця система є. Так, кисень за допомогою еритроцитів розноситься по всіх частинах організму в залежності від їх потреб, точно так само розподіляються живильні речовини. Цей принцип проявляється ще яскравіше в разі дефіциту. Природна система здатна самостійно нормувати розподілення необхідних їй елементів. Поживні речовини надходять в різні частини організму по їх участі в збереженні стійкості цілої системи.

Так, за низьких темпеатур, як підкреслює Ральф Джерард, в організмі запускається спеціальна система раціонального розподілу, яка підтримує стабільну температуру головних частин тіла. Спочатку скорочується приплив крові до шкіри. Це необхідно для того щоб мінімізувати теплопровідність і втрати тепла. Це може тривати до такої міри, що шкіра замерзає і відмирає, і таким чином організм жертвує частиною «на благо порятунку цілого». Подібна поведінка є одним з ключових елементів гомеостатичного механізму організму. Той же принцип діє і у вернакулярному суспільстві. Карл Полані (1886-1964), один з основоположників економічної антропології, був першим науковцем, який звернув увагу на цей факт. Він показав, що homo economicus був незнайомий вернакулярному світові, і що економічна діяльність повинна відповідати, перш за все, соціальним, а не комерційним вимогам.

Традиційна економіка нерозривно пов’язана з соціальними відносинами. Одиницею її діяльності є не підприємство, а сім’я і спільнота. У традиційному суспільстві не існує чисто економічної діяльності, оскільки, як зазначає Маршалл Салінс, індивид займається виробництвом «виконуючи свою соціальну роль чоловіка або батька родини, брата і члена певних соціальних груп, в якості повноцінної людини».

В цілому, можна сказати, що у вернакулярному суспільстві не існувало роботи в тому сенсі, в якому ми її сьогодні розуміємо.

Мунго Парк (1775-1806) пише: «Негр не знає, що таке «оплачувана праця» і в африканській мові навіть немає такого поняття», як і у всіх мовах традиційних народів на планеті.

Джин Лідлофф зі свого боку зазначає, що індіанське плем’я Йеканас у Венесуелі використовують слово, що позначає роботу, tarabajo. Слово явно походить від іспанського trabajo, що доводить його відносно недавню появу в мові індіанців.

Слід підкреслити, що традиційна економіка знаходиться під контролем суспільства, а значить, слугує для задоволення першої суспільної вимоги: підтримки цілісності і стабільності. Коли економічне життя втрачає зв’язки з соціальними відносинами, і, що ще небезпечніше, коли соціальні відносини починають регулюватися економічною системою, економіка виходить з-під контролю, вона більше не відповідає потребам суспільства і екосфери і тим самим порушує їх специфічний порядок.

Яким же чином економічна функція в’язалось з соціальними відносинами? Сім’ї корінних жителів групувалися в «розширені» родини і невеликі співтовариства, які могли об’єднуватися і робити більш великі групи. Соціальні функції виконувалися на сімейному або общинному рівні. Саме на рівні сім’ї і громади люди виховували дітей, дбали про старих і про хворих, організували і здійснювали обряди та церемонії, дотримувались законів та громадський порядок, який підтримувався силою громадської думки, яка відображала традиційні цінності суспільства. На рівні сім’ї та громади здійснювалося управління, найчастіше радою старших, а іноді єдиним главою, але це завжди була людина з народу.

Ці економічні функції виконувались без жодного матеріального заохочення, тобто поза грошовим обміном. Мати піклується про дітей тому, що знаходить у цьому психологічне задоволення, однак з точки зору її сім’ї, її суспільства та екосистеми, частина якої є вищеназвані соціальні одиниці, мати піклується про дітей оскільки, це необхідно для підтримки стабільності і цілісності системи. Це ж стосувалося і членів згуртованої общини, особливо якщо враховувати їх хтонічний світогляд.

Якщо економічна активність у вернакулярному суспільстві є скоріше аспектом родинних відносин, то можна припустити, що вона організована інакше, ніж капіталістичне виробництво, ринкова економіка, а також соціалістичні виробництво і розподіл, очолювані державною бюрократією.

Полані виділяє два основні принципи, згідно з якими в вернакулярному суспільстві здійснюється розподіл продовольчих та інших продуктів.

Перший принцип – це взаємність. Коли мисливець вбиває дичину, він не продає її і не зберігає на чорний день. Замість цього він влаштовує свято. Це надасть йому всі переваги, які він би отримав від продажу або зберігання. Мисливець знає, що одного разу його щедрість і гостинність повернуться до нього з лишком. Крім того, таке ставлення сприяє соціальному згуртуванню. У даному випадку немає потреби накопичувати добро, яке можна перетворити на капітал для створення великих економічних підприємств, які сьогодні не підкоряються соціальному контролю, або для розвитку ринку, для задоволення вимог якого необхідна реорганізація суспільства і природного середовища.

У стабільному суспільстві роль економічної діяльності полягає у виконанні ключових соціальних і екологічних функцій. Броніслав Малиновський прийшов до такого висновку після ретельного дослідження життя мешканців островів Тробріан. Він називає їх систему взаємності і розподілу «одним з головних інструментів громадської організації, могутності ватажка, родинних зв’язків і правових відносин».

Технологія у вернакулярному суспільстві також «впаяна» в соціальні відносини. Іншими словами, вона завжди перебуває під громадським і екологічним контролем. Технологія, використовувана в вернакулярному суспільстві для виробництва артефактів або для сільського господарства, не ставить собі за мету збільшення продуктивності. Вона повинна якомога краще адаптуватися під стратегії підтримки гомеостазу суспільства і самої екосфери. Така технологія, крім усього іншого, логічно обгрунтована і узаконена своєю міфологією.

Вся економічна діяльність в традиційному суспільстві носить виключно обрядовий характер. Кожен її етап супроводжується певною церемонією, яка надає йому космічний сенс, і етап стає якимось внеском у підтримку особливого, більш загального порядку, від якого залежить виживання всього суспільства. Роботи Гесіода явно свідчать про те, що подібним чином все відбувалося і у стародавніх греків. Для того, щоб сільське господарство приносити плоди, воно в першу чергу повинно було бути узгоджене з номосом або природним законом, тобто слідувати Природному шляху. Як зазначає Френсіс Корнфорд, «людина повинна суворо дотримуватися шляху звичаю (Номос) або права (Діке), в іншому випадку відповідні механізми живого світу також почнуть відхилятися від цього шляху».

Традиційна технологія була призначена не для того, щоб змінювати або підпорядковувати собі навколишнє середовище, а для того, щоб дозволити людині жити в ньому. Райхель – Долматофф стверджує, що індіанці колумбійського племені Туканос «мало цікавляться новими знаннями, які дозволили б їм більш ефективно експлуатувати навколишнє середовище, вони абсолютно не стурбовані ні тим, щоб збільшити свій короткочасний заробіток, ні тим, щоб добути більше їжі чи сировини, ніж це реально необхідно. Зате вони завжди намагаються краще пізнати своє біологічне середовище і, що для них понад усе, зрозуміти, чого матеріальний світ вимагає від людини. Це знання, як вони вважають, необхідне їм для виживання, так як дії людини повинні бути адекватні природі, адже він – її частина, і, відповідно, повинен узгоджувати свої потреби з тим, що природа здатна дати йому».

Райхель-Долматофф показує, до якої міри у індіанців розвинені знання про екологію і про поведінку тварин. «Вони чудово обізнані про такі феномени як паразитизм, симбіоз, комменсалізм і про інших типах відносин між конкуруючими видами, як про можливих формах адаптації».

Вони добре усвідомлюють наслідки, які можуть спричинити за собою порушення основних екологічних законів. Їх міфологія описує чимало випадків, коли деякі види тварин були покарані і навіть винищені за те, що вони «не дотримувалися деяких правил пристосувального значення. Так обжерливість, непередбачливість, агресивність і надмірність караються вищими силами для того, щоб слугувати прикладом не лише тваринам, а й людському суспільству. Тварини в цьому випадку є своєрідною метафорою виживання. Аналізуючи поведінку тварин, індіанці пізнають порядок у матеріальному світі. Порядок, який не повинна порушувати людська діяльність».

Вернакулярне суспільство стійке саме тому, що воно адаптувало свій спосіб життя тому середовищу, в якому воно живе. Сучасне індустріальне суспільство, навпаки, намагається адаптувати навколишнє середовище під свій спосіб життя, а це значить, що воно навряд чи зможе вижити.

Роберт Фернеа, описуючи традиційну іригаційну систему племені Ель Шабана в Месопотамії, показує, наскільки вона життєздатна, на відміну від сучасних методів зрошення. Він переконаний в тому, що всі стародавні племінні народи Месопотамії досягли «ідеального ступеня адаптації» своїх сільськогосподарських методів до «природи земель, вод та клімату», тобто тієї стадії, до якої сучасне суспільство не в змозі навіть наблизитися.

Шлях

Подібно розвитку ембріона в матці, кожний природний процес обов’язково протікає за продиктованою йому констеляцією хреод або маршрутів для того, щоб досягти свого фінального стану і внести свій внесок у особливий пристрій космосу. Тут можна говорити про «поведінкових хреод», як це робить Руперт Шелдрейк, або про «культурних хреод»: завдяки своїй культурі суспільство здатне триматися свого шляху і виправляти будь-які відхилення, в тій мірі, в якій вони не виходять за межі її терпимості. Шлях, яким суспільство повинно прямувати, – це той шлях, який підпорядковується традиційному закону, який давні греки називали Номос. Вони згадували також Шлях Діке, що означає справедливість, прямоту і мораль. Джейн Харрісон повідомляє нам, що Діке був також «шляхом світу, законом, за яким у світі все здійснюється».

Шлях був також пов’язаний з Фемідою, про яку Джейн Харрісон говорить як про «особливий людський шлях, який визначає колективна свідомість».

Феміда також сприймалася як Шлях Землі або навіть самого космосу, Шлях, який визначає поведінку богів. Згодом, коли ці концепти були персоніфіковані, Феміда стала богинею закону, справедливості і моралі. Шлях також був пов’язаний з Мойрою, стежкою долі. Хтонічні боги підпорядковувалися Мойрі та Діке. Як писав Анаксимандр, головні утворюючі елементи розподілені по різних областях і служать основою особливого порядку природного світу, «як було приписано».

Як пише Корнфорд, «тут плутаються такі поняття як право і необхідність». У Гомера боги підкоряються Мойрі, Діке, а також космічним силам морального порядку. Будучи керованими долею і моральним законом боги не можуть нічого. Вони навіть не можуть врятувати ту людину, яку вони люблять, як повідомляє нам Гомер у своїй «Одіссеї», дивуючись «страшній неминучості смерті».

Геродот також стверджує, що «навіть бог не може уникнути неминучості долі».

Шлях, яким повинні були слідувати люди, – це той же Шлях, якого повинно було дотримуватися суспільство вцілому, природний світ, космос і боги. Таким чином, єдиний закон керував космічною ієрархією у всій її сукупності. Як пише Піфагор, «Феміда у світі Зевса і Діке в нижньому світі займають ті ж місця, і навіть користуються тим же авторитетом, що й Номос у світі людей, і той, хто в точності не виконує обов’язок, який був йому приписаний, може вважатися порушником загального вселенського порядку».

Чим вище було становище індивіда, тим більшою життєвою силою він володів, а ступінь його значущості безпосередньо залежала від того, наскільки старанно він слідував Шляху. Так, в Одіссеї сказано, що коли бездоганний правитель високо шанує Діке, «чорні ріллі приносять ячмінь і пшеницю, дерева ломляться від фруктів, худоба розмножується, а море обдаровує людей рибою, і все це завдяки його належному правлінню, і люди при ньому процвітають» .

Значення Шляху, можливо, в явній або прихованій формі існувало в будь-якому вернакулярному суспільстві. Китайська концепція Дао одночасно означає порядок і Шлях космосу. Крім цього, термін Дао застосовується для позначення щоденної і щорічної «зміни небес», а також для позначення протиборчих і взаємодоповнюючих сил: світло і темрява, день і ніч, літо і зима, тепло і холод.

Ян Якоб Марія де Грот зазначає, що Дао «позначає все, що в світі є правильним, нормальним або справедливим; Дао ніколи не відхиляється від свого курсу і включає в себе всі правильні і добродійні відносини людей один з одним і з духами. Саме такі відносини сприяють життю і щастю у світі».

Фенг Ю-Лан розглядає Дао як «перший принцип, який охоплює все інше». Всі живі істоти, включаючи людей, є частиною природного порядку, керованого Дао – його основоположним принципом. «Дао, як природний порядок, керує їх діями», – пише Ю-Лан Фенг. Люди слідують Дао, діючи відповідно природі: «Коли все в світі підкоряється законам Дао, – пише Вінг-Ци Чан, – формується гармонійне ціле, світ стає цілісним організмом».

Схоже поняття існувало і у ведичній Індії. Його називали Р’та. Моріс Блумфілд пише, що «процеси, одвічна однаковість і регулярна відновлюваність яких свідчать про порядок, підпорядковуються Р’та, і їх втілення є Р’та».

Р’та також позначає істину, навіть якщо у філософському контексті істина зазвичай представлена словом Сатья. Помилку ж можна позначити як Асатья, але найчастіше вживається слово Ан-Р’та. Таким чином, помилка розглядається як дія, що відхиляється від Шляху.

Як зазначає Крішна Чайтанья, у ведичній поемі чітко простежується думка про те, що для того, щоб отримувати подарунки природи, людина повинна підкорятися Р’та : «Для того, хто живе у злагоді з вічним законом, вітри м’які, а річки ласкаві. Нехай же і для нас і рослини, і весь світ стане ласкавим». Великий ведичний Гімн Землі явно висловлює переконаність у тому, що людина підкоряється космічному порядку, і що його роль полягає в тому, щоб підтримувати його, дотримуючись древній закон. Автор Гімну висловив в ньому свою віру в одвічний порядок і в обов’язок людини поважати його. Саме цей порядок змішує «гори, землю, каміння і пил» таким чином, що «дерева – повелителі лісів – твердо тримаються своїх коренів». Саме цей порядок породжує «незмінний потік днів, ночей і вод» і «наповнює поля пшеницею, – кормом для двоногих і чотириногих». Цими словами поет демонструє свою повагу, яка об’єднує практичне і духовне: «О, Земля, чи зможе знову вирости те, що я вирву з твого лона? О, найчистіша, не дай нам надломити твої життєві сили, не дай нам поранити твоє серце».

Пізніше для вираження того ж сенсу індуси стали використовувати поняття Дхарми : «Слово Дхарма, яке етимологічно означає «підтримку», «опору», висловлює цю сталість, цю впорядкованість світу, яка є запорукою гарного врожаю, здорової худоби, миру і задоволення», – пише Артур Моріс Хокарт ( 1883-1939 ). Це слово описує те, як тварини, люди і речі повинні себе поводити; воно позначає природний закон. Сонце іноді прирівнюється до Дхарми, так як воно відповідально за зміну пір року. У всіх інших випадках воно вважається керованим Дхармою. Бог Варуна – «Володар Справедливості», а значить, і Дхарми. Він видає найважливіші закони. Король, який сидить на троні, позначає для людей те ж, що для богів позначає Варуна. Тому його і називають « Володарем Справедливості».

У балійському індуїзмі, як пише Ейземан, Дхарма розглядається в якості «організуючої сили, гаранта порядку, сутності, керуючої усім світом, відносинами між його різними частинами, а також діями всередині цих частин».

Поняття Дхарми використовувалося також буддистами. У буддизмі махаяни в Китаї Дхарма означала те ж, що і Дао. Де Грот визначає буддиську Дхарму як універсальний закон, який керує світом в його сукупності: «він існує на користь всьому сущому, так як його перший прояв – світло – благотворно впливає на все, що тільки існує в світі». Коли буддистський лама крутить свій молитовний млин, він виконує ритуал, який має глибоке значення для Дхарми і для Р’та. Він не просто вимовляє слова молитви, які за ним повторює аудиторія. Як зазначає Джейн Харрісон, «лама входить в резонанс з Колесом буття, він творить акт Дхарма – Чакра – Правартана, він запускає Колесо Справедливості». Він ніколи не стане крутити колесо в протилежному напрямку зі страху порушити найбільший закон природи».

Якщо прямування Шляхом означає підтримку особливого порядку космосу, то таку поведінку суспільства можна назвати гомеотелічною. Якщо ж вона гетеротелічна, з цього випливає, що суспільство обрало Анти-шлях, який наражає на небезпеку космічний порядок і порушує рівновагу, провокуючи жахливі наслідки. Як пише Чайтанья, у Ведах мовиться, що зазвичай доброзичливий Р’та може бути «суворим і жорстоким», коли відбувається порушення найголовнішого закону. «Бріхаспаті їде на страшному возі Р’та щоб знищувати поганих людей», тобто тих, хто переступає вічні закони і таким чином загрожують специфічному космічному порядку. У ведичній Індії вважається, що вони йдуть по Анти-шляху Ан -Р’та, у буддистів же такий шлях називається Адхармою .

Сучасне суспільство звикло періодично відхилятися від вірного Шляху. Його головною метою став економічний розвиток або прогрес – вища гетеротелістична субстанція, яка не може існувати, не порушуючи специфічного ладу екосфери. Воно руйнує екосферу з метою заміни її абсолютно іншою організацією – техносферою. Техносфера ж черпає свої ресурси в екосфері, не залишаючи їй нічого натомість, крім постійно зростаючої кількості токсичних відходів. Експансія техносфери, як ми можемо здогадатися, веде до неправильного функціонування процесів в екосфері і, як наслідок, до її розпаду. Таку приховано-суїцидальну мету вибирає для себе кожен, хто слідує Анти-шляху.

Традиційна людина прямує Шляхом навіть у тих суспільствах, де даний концепт чітко не визначений. Корнфорд розповідає, як за часів античності місце вважалося сакральним в тому випадку, якщо там мешкала небезпечна сила, і профану не було дозволено «топтати його ногами». До священних речей ставилися з великою повагою і навіть з превеликим страхом. Саме від таких речей виходило будь-яке добро і будь-яке зло. Вони містили в собі якусь енергію, небезпечну «життєву силу». У будь-якому вернакулярном суспільстві існує спеціальне слово для позначення цієї сили: мана у меланезійців і полінезійців, оренда у племені Сіу, мунту у племені Балуба.

Еміль Дюркгейм бачить у такій життєвій силі джерело релігійності. Духи, демони і боги є конкретними формами, що володіють цією енергією. Їх стали вважати священними, їм стали поклонятися як об’єкту релігійного культу якраз тому, що вони обдаровані життєвою силою. З тих же причин люди шанують сонце, місяць і зірки. «Така честь не пояснюється ні внутрішньою природою цих об’єктів, ні їх особливими якостями. Насамперед, у них укладена та унікальна сила, що надає речам та іншим істотам сакральний характер».

Лодс вносить важливе доповнення: «Сам древній термін, який у всіх семітських мовах висловлює ідею «бога», є одним з варіантів давньоєврейського слова el, вавілонського ilu, арабського ilah, спочатку означаючого безмежну силу, джерело всякого життя і енергії».

Життєва сила живить своєю енергією живий світ у всій його сукупності. Самому добувати таку енергію – це найвірніший спосіб досягти успіху. У племені Балуба слово мунту означає життєву силу. Члени племені називають сильну, могутню людину мунту муулумпе – людина, яка забезпечена великим запасом мунту. Людина, що не займає ніякого становища в суспільстві, називається мунту мутупу, тобто той, хто має невелику частку мунту.

Існує складна термінологічна система, що дозволяє описати і впорядкувати всі зміни, які так чи інакше позначаються на мунту людини. Будь-яка хвороба, рана, невдоволення, страждання, депресія чи втома, несправедливість чи невдача – все це зменшує життєву силу. Щоб залишити свою силу незайманою, необхідно уникати всього вищепереліченого. Той, хто вичерпав свою життєву силу, вважається муфу – майже мерцем.

Життєва сила зосереджена не тільки в людях. Вважається, що вона протікає через весь космос і концентрується в деяких істотах і речах, утворюючи конфігурацію могутності і священності. Така філософська концепція носить назву гілозоізм.

Пауль Шебеста стверджує, що у пігмеїв Ітурі в Заїрі вважається, що життєва сила чи мегбе «поширена скрізь, але її могутність не скрізь проявляється з однаковою інтенсивністю і в одному і тому ж аспекті. Не всі тварини щедро обдаровані мегбе. Серед людей спостерігається схожа ситуація: в одного життєвої сили більше, в іншого – менше. Умілі, спритні люди володіють більшою часткою мегбе. Чаклуни також мають мегбе в достатній мірі».

Показовим є той момент, що принцип, згідно з яким життєва сила розподіляється між різними рівнями організації суспільства, відображає ступінь його згуртованості та централізації. Так, у разі, якщо соціальна структура ослаблена, індивіди і сім’ї отримують більшу частину життєвої енергії з товариства. І навпаки: у традиційній високоцентралізованій державі, такому, як Стародавній Єгипет або Бенін, життєва сила зосереджена в особистості правителя, якого з цієї причини і обожнюють. У суспільстві такого типу добробут і хороше самопочуття людей повністю залежить від дотримання основних ритуалів, великих церемоній, покликаних зберегти і примножити життєву силу повелителя, а також від належного шанобливого ставлення до численних табу, які відносяться до його особистості.

Нехтувати сакральними обрядами і церемоніями, або, що ще гірше, порушувати священні закони, які приписують їх здійснення – це всеодно, що порушити табу. З точки зору Роже Кайуа, «неможливо порушити табу, не завдавши шкоди всесвітньому розпорядку, який одночасно є і порядком природи, і порядком суспільства. Кожен злочин накладає відбиток на устрій світу взагалом: землі загрожує небезпека відсутності врожаю, тваринам – неможливість зачаття потомства, людям – хвороби і смерть, а зірки можуть збитися зі свого курсу » …

Викинувши зі свого повсякденного словника поняття про життєву силу і пов’язаної з ним силу сакральну, суспільство саме втратило свій священний статус, а заодно відняло його у природи. Відтепер і природа і суспільство перебувають у владі грабіжницьких дій людини індустріальної, яка вибрала для себе Анти-шлях.

Боги

Божествами для хтонічної людини спочатку були берегині особливого порядку космічної ієрархії. Вони уособлювали собою закони, які цієї ієрархією керують. Людина повинна була дотримуватися цих законів для того, щоб гарантувати збереження специфічної космічної структури. Іншими словами, підкоряючись цим законам, людина одночасно виконувала свої зобов’язання і перед шановними їм божествами. Так, наприклад, слідувати Шляху у ведичній Індії означало виконувати свої зобов’язання перед Варуною, богом, який уособлював Р’та. У Стародавньому Єгипті Бог Ре уособлював порядок Маат, а в Греції космічна сила була представлена богинею Фемідою.

Боги також втілювали собою життєву силу, яка циркулює всередині живого світу, відбиваючи його специфічну структуру і надаючи їй сакральний характер. Боги стародавніх римлян спочатку були знеособленими і не володіли яскравими характерними рисами. Деї ж вважалися numina, форма множини від numen – життєва сила, як пояснює нам Джейн Харрісон, яка разом з Маретто, Дюркгеймом і Лодсом вважає, що поняття життєвої сили передувало появі богів і духів.

Хай там як, обидва концепти доповнюють один одного. Можливо, що, ставши значущими фігурами, боги поглибили священний характер життєвої сили, якою вони були просякнуті. Так вони самі стали святими і зробили священною ту структуру живого світу, яку вони втілювали.

Роль, яку боги традиційної людини зіграли в сакралізації, а отже в захисті специфічного порядку в суспільстві, була ретельно вивчена. «Культ предків» існував у всіх відомих племінних товариствах, хоча цей термін і збиває з пантелику, адже люди не поклонялися предкам в тому сенсі, в якому сучасна людина шанує свого бога.

Ставлення хтонічної людини до богів представляло собою відношення взаємних зобов’язань один перед одним. У богів були певні вимоги, і в першу чергу вони хотіли, щоб люди виконували покладені на них церемоніальні і ритуальні обряди, а також шанували закони, яких дотримувалися їх самі далекі предки. Люди ж – сім’ї, клани, племена – потребували богів, які могли б захистити їх від голоду, хвороб, ворожих вторгнень та інших лих. «Щастя мертвих залежить від дотримання живими їх культу», – пише Лафкадіо Хір.

Давні боги, яким поклонялися предки, таким чином, є такою ж частиною суспільства, як і живі люди. Цей факт ще багато років тому зазначав Вільям Робертсон-Сміт (1846-1894). Необхідно особливо відмітити те, що боги традиційної людини, що розглядаються як сама життєва сила, втілювали собою ієрархічну структуру суспільства, до якого вона належала.

Е. Драйвер показує, що відмінності, які спостерігаються у народів Північної Америки в організації свого пантеону, пояснюються ступенем цілісності і централізації їх суспільства: «простежувалася явна тенденція впорядкування богів згідно з рівнями ієрархії в тих областях, де і люди жили згідно певним суспільним класам; в тому ж суспільстві, де домінував егалітаризм, такого поділу не існувало. Так, народи, що живуть в центральній частині материка, класифікували богів згідно з визначеними рангами, а люди, що населяли субарктичні плато, вірували у велику кількість духів приблизно одного і того ж «рівня». Деяких не можна було зарахувати ні до тих, ні до інших. Плем’я Пуебло, яке визнавало божественну сутність за багатьма духами, що не були схильні вибудовувати їх відповідно до визначеної ієрархії; подібна рівність панувала і в їх суспільстві».

Народ Свазі, навпаки, сформував чітке і ієрархічно організоване суспільство. Їх боги, як свідчить Хільда Купер, організовані таким же чином: «Там, де існує культ предків, світ духів (emadloti) відображає світ живих. Чоловіки і жінки, молоді і старі, люди з вищого класу і простий народ продовжують слідувати моделі переваги та підпорядкування, переданої їм їх попередниками. Батьківський і материнський духи відіграють доповнюючу роль, подібну ролям батька і матері в повсякденному житті; дух батька наполягає на повазі законних і економічних зобов’язань; дух матері виконує оберігаючу, менш формальну, функцію. Незважаючи на те, що культ традиційно існує в суспільстві, члени якого пов’язані родинними зв’язками, у Свазі він поширився на весь народ завдяки правителю, який вважається батьком усіх Свазі. Предки правителя – наймогутніші з усіх духів».

Виконуючи свої зобов’язання і підкорюючись космічному закону, хтоничні люди обрали для себе найбільш відповідну поведінку для того щоб підтримувати специфічний порядок космосу, який відображений і освячений в їхньому пантеоні. Таким чином, обожнені духи предків і життєва сила, яку вони уособлюють, відображають специфічний порядок вернакулярного суспільства. Духи природи точно таким же чином відображають структуру природи.

Це означає, що сама структура суспільства священна, і його члени змушені оберігати її незважаючи ні на що; прямо протилежна поведінка загрожує суворими покараннями.

Роберт Парсонс розповідає про сутність і функції релігії народу Конос в Нігерії. Вона являє собою не тільки «організацію людських відносин, вона включає в себе відносини, які люди підтримують з Землею, на якій вони живуть, і з невидимим світом духів, які втілюють для них творчу силу». Релігія об’єднує людей в стійке і самодостатнє ціле.

Як ми бачимо, така релігія в парі з хтонічною моделлю поведінки сприяє підтримці порядку цього «самодостатнього цілого», тобто всієї космічної ієрархії.

Розпад подібного роду спільнот тягне за собою загибель хтонічної релігії. Боги Олімпу з’явилися результатом такого розпаду. Поведінка первинних хтонічних божеств регулювалося великими силами, які управляли космосом (Мойра – доля, яка колись втілювала просторовий порядок космосу, і Дике – справедливість, яка відповідала за порядок тимчасової). Що стосується богів Олімпу, вони стояли вище цих космічних сил. Їх поведінка, як і поведінка суспільства на шляху розкладу, яке вони відображали, більше не підпорядковувалося вимогам, які раніше вважалися запорукою підтримки специфічного космічного порядку.

З розпадом суспільства обірвалися зв’язку між олімпійськими богами і суспільством, оскільки самого суспільства більше не існувало. Відтепер був у пошані культ єдиного державного, а пізніше і світового бога. У розпаду суспільстві сім’я була єдиною збереглася вернакулярною соціальною групою. Відповідно, у універсального бога з’явилися дружина і дитина, пантеон скоротив свою чисельність, як і раніше точно відображаючи структуру нового суспільства.

У міру того як суспільство розпадалося, релігія відокремлювалася від реального світу, а людина відходив від природи і Ґеї, його поведінка по відношенню до богів перестало слідувати унікальному шляху – ієрархії Ґеї. Його релігія стала гетеротелічною щодо цієї ієрархії, вона припинила виконувати свою соціальну, екологічну та космічну роль, вона вивела людину на Анти-шлях.

Виправити відхилення

Еволюція природних систем може прямувати своїм курсом констеляції хреод тільки в тому випадку, якщо ці системи здатні протистояти внутрішнім і зовнішнім порушенням, які їх з цього шляху збивають. Для цього їм необхідно або захищати себе від такого роду агресій (стійкість шляхом опору), або виправляти ці відхилення від нормального Шляху (стійкість шляхом протидії), і в цьому випадку значну роль відіграє правильна інтерпретація причин такого роду розбіжностей.

Наведемо в приклад того, як традиційна людина трактувала свої хвороби. У колумбійському племені Туканос, як пише Райхель – Долматофф, «хвороба вважалася наслідком недодержання людиною екологічної рівноваги. Приносити з полювання більше дичини, ніж було потрібно для того, щоб нагодувати сім’ю, бездумно витрачати відносно рідкісні природні ресурси – такі були основні порушення природного порядку. Крихка рівновага, яка існує в природному середовищі між природою та суспільством, а також усередині самого суспільства, неминуче впливає на всі сфери життя».

Продовжуючи ту ж думку, «беручись за лікування, шаман не так втручається у сферу індивідуального, скільки в надіндивідуальні структури, рівновага в яких порушилася через людину. Для того щоб лікування було ефективним, його слід направляти на потривожені частини екосистеми. Можна сказати, що шаман племені Туканос не просто лікує хворого. Його завдання полягає в тому, щоб відновити нормальне функціонування суспільства».

Шаман займається лікуванням, знову стверджуючи правила, які «завадять надмірному полюванню, виснаженню деяких рослинних ресурсів і неконтрольованого збільшення чисельності популяції». Стає очевидно, що шаман – не просто лікар. Він є «реальним агентом контролю та управління ресурсами», тому що він здатний істотно знизити частоту і серйозність захворювань, чого сучасній медицині зробити ніяк не вдається.

Прихована в такому підході і в такому лікуванні хвороби філософія ще більш виразно проявляється в суспільстві племені Каат, що проживає в Андах на території Болівії. Жителі племені вважають своє суспільство частиною структури Айллу, втіленої в гірському плато, що має форму людського тіла, у верхніх, нижніх і середніх землях якого живуть люди.

Джозеф Бастьєн пише, що голова Айллу – це волога пунічна місцевість, там, де пасуться альпаки, лами, барани і свині; трави, які там ростуть – це волосся, а озера – очі. Тулуб складається з полів, усаджених картоплею і зерновими культурами.

У Айллу є серце і печінка, які виробляють кров і жир, що забезпечують всьому організму «життя і силу». Шамани роблять так, щоб вони циркулювали, проходячи через все співтовариство до «вівтаря землі». Це відбувається завдяки ритуалам і церемоніям, в процесі яких хворі «їдять нарівні з горою». Так, для народу Каат здоров’я людини прирівнюється до цілісності Айллу: «коли люди, суспільство і навколишнє середовище працюють разом, як єдиний організм, хворі видужують, тобто їх тіла відновлюються. Така тілесна метафора позначає «системну модель, яка об’єднує людське, соціальне і природне тіла».

Хвороби сприймаються як «знак безладу у відносинах людини зі своєю землею або з Айллу». Хвороба йде «не тоді, коли людину закривають у лікарні далеко від його землі, а коли члени його соціальної групи збираються разом для здійснення обрядів, які живлять всі частини Айллу народу Каат».

Саме в цьому, на думку Бастьєна, і складається підхід до хвороб, характерний для всіх народів Анд. Для них хвороба – це «одночасно органічний, культурний, екологічний та соціальний феномен (…) Згідно тілесної метафори, шамани не тільки вивчають, а й пов’язують сукупність екологічних чинників і соціальну структуру з фізичним болем. Хвороба йде і рідко повертається, тому що шамани беруть належні заходи впливу на соціальні та екологічні причини недуги».

Традиційна людина навчилася розпізнавати самі різні хвороби і трактувати їх як симптоми екологічних та соціальних збоїв, які виникають тоді, коли людина йде з Шляху і коли порушення законів космосу руйнує його специфічний порядок. Рівновагу можна відновити тільки виправивши ці помилки і знову ставши на вірну дорогу.

Сучасна людина підходить до вирішення таких проблем, використовуючи причинно-наслідкову логіку, згідно з якою хвороба розглядається як результат одноразової, «точкової» події. Такого, наприклад, як дія бактерії, вірусу або якого-небудь іншого патогенного елементу, який повинен бути усунутий шляхом оголошення йому «хімічної війни». Для цього ми будуємо заводи з виробництва хімічних продуктів, магазинів, де ці продукти можна продати, лікарні для того, щоб їх використовувати, і університети для того, щоб випускати хіміків, фармацевтів, лікарів та інших фахівців, які будуть виробляти, виписувати і продавати. Так ми підтверджуємо свою віру в науковий, технологічний та індустріальний розвиток, іменованк прогресом. Наше суспільство запрограмовано на те, щоб живити цей «прогрес». У разі необхідності він вилікує деяких хворих; він завжди буде служити інтересам промисловців і їх союзників; але він ніяк не вплине на частоту захворювань.

Саме таким же чином справа йде з усіма проблемами, які сьогодні постають на нашому шляху: безробіття, злочинність, наркоманія, алкоголізм, забруднення довкілля, виснаження природних ресурсів, зникнення лісів і глобальне потепління. До вирішення кожної з перерахованих проблем підходять таким чином, щоб знову застосувати вже звичну політику: більш сприятливу економічному розвитку і найбільш точно відповідає вимогам підприємств та установ, які тримають наше суспільство в кулаці. Замість того щоб побачити у всіх цих проблемах неминучі наслідки економічного розвитку і прогресу – анти-еволюційного процесу, який постійно веде нас геть з вірного Шляху, – вони сприймаються як доказ того, що темпи економічного розвитку недостатньо швидкі, що ми ще недостатньо віддалилися від Шляху.

Велике перетлумачення

Ніякі емпіричні та теоретичні докази не змусять ортодоксальних вчених та інших проповідників модернізму взяти до відома хоча б один з принципів екологічного світогляду. Якщо одного разу ці принципи і будуть прийняті, то не тому, що вони були «доведені» в науковому сенсі слова, а тому, що панівна парадигма знання зміниться настільки, що вони стануть сумісні з нею.

І навпаки, ніякий емпіричний або теоретичний доказ недійсності будь-якої гіпотези не змусить вчених відмовитися від неї, якщо вона є частиною договірної «мудрості», «основної парадигми», «канонічного знання».

Очевидно, що, поки ми аргументуємо нашу позицію в концептуальних рамках панівної парадигми та усталеної моделі знання, ми не зможемо нікого переконати відмовитися від звичних ідей на користь нової концепції. «Демонстрація, – як пише Полані, – повинна супроводжуватися такими формами переконання, результатом яких був би перегляд деяких принципів».

Прийняття принципів, описаних мною в книзі «Виклик XXI століття» вимагає відхід від самої наукової парадигми і від модерністської концепції світу, яка є її відображенням. На зміну повинна прийти екологічна концепція світу. Таке перетворення, або загальна зміна парадигми, передбачає повну реорганізацію знання, яке формує наш світогляд. Зміни мають торкнутися його метафізичних, етичних й естетичних підстав.

Культура, що з’явилася в Європі в X столітті, часто називається культурою мілленаріїв. Це був період соціально-економічних потрясінь, які стали причиною багатьох проблем і зростаючої напруги у суспільстві. Мілленаріі були переконані в тому, що 1000 рік ознаменує собою кінець світу, і що до нього необхідно духовно підготуватися. Ці рухи також називають мессіанічними, оскільки часто їх ватажком виступав пророк, який вважав себе Божим посланцем, важливою релігійною фігурою, і, якщо такі рухи виникали серед євреїв – самим месією. Організації такого роду буйним цвітом процвітали в країнах третього світу, особливо в період колонізацій. У Лагосі мессіанічні культи настільки численні, що месії вирішили заснувати там перший союз месій у світі. Ентоні Воллес називає їх «оздоровчими» ревіталістичними культами.

Дедалі очевиднішим є той факт, що існуючі політичні системи, засновані на модерністській концепції світу та їх похідних (зокрема, сучасної наука і економіка) нездатні задовольнити найглибші психологічні потреби, і навіть вирішити проблеми, що загрожують нашому виживанню на цій планеті. Така нездатність створює сприятливі умови для виникнення «оздоровчих» рухів. Велика ймовірність того, що ці рухи переймуться екологічними ідеями, які цілком відповідають духу часу і необхідність існування яких кожен день дедалі яскравіше постає навіть перед найслабозорішими з нас. Деякі риси наводять на думку про повернення до традиційного укладу життя. Всі ми бачимо, що підйом фундаменталізму в мусульманських країнах і в Індії попахує шовінізмом, фанатизмом і нетерпимістю, однак не всі замислюються про те, що це – реакція проти західного економічного імперіалізму, проти викорінення мусульманських та індійських культур і традицій, проти наукового, технологічного та індустріального західного розвитку.

Ми не можемо дозволити собі чекати, чи переростуть ці рухи в досить могутні для зміни нашого суспільства ревіталістичні культи. Ми повинні докласти зусиль до цієї трансформації і створити умови, в яких такі культи зможуть розвиватися. Згадаймо про те, що екологічний світогляд процвітав у суспільстві, заснованому на сімейних і групових цінностях, тоді як модерністська індустріальна концепція заснована на цінностях держави і великих підприємств. Таким чином, нам потрібно боротися, для того, щоб систематично послаблювати головні опори індустріальної системи: державу, гігантські корпорації, а також науку і технологію, якими вони користуються для зміни суспільства і природи.

Разом з тим ми повинні відтворити інститут сім’ї, спільноти, локалізовану і різноманітну економіку, яка забезпечить їм матеріальну базу, скинувши ярмо всюдисущої економічної системи, якій в будь-якому випадку загрожує занепад, а може навіть і швидке руйнування.

Сконцентрувавши всі свої зусилля в цьому напрямку, ми створимо ґрунт для вкорінення і процвітання екологічних ідей. Нехай вони надихнуть тих, кого ми повернемо на наш істинний Шлях, нехай вони відродять і захистять те, що залишилося від чудового світу, який нам пощастило успадкувати.

Едвард Голдсміт

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *