Робер Бразільяк

Робер Бразільяк, народився 31 березня 1909 року в Перпіньян, помер (розстріляний) 6 лютого 1946 року в Форт де Монтруж коло Парижа, французький поет, драматург, прозаїк, літературний критик, публіцист та перекладач. Його сім’я була каталонського походження, батько служив офіцером (і загинув) в Французькому Марокко, тож дитинство майбутній письменник провів в Рабаті (столиця Марокко). В ліцеї в Сенс – куди в 1915 році переїхала його мати після наступного одруження – філософії його навчав тоді ще малознаний «християнський сократик» Ґабріель Марсель, натомість в елітарному Ліцеї Людовіка Великого (Louis le Grand) в Парижі його колегами були між іншим: Ж. Сустель, Т. Мольні, Р. Вейо, а колежанкою – шукаюча сенсу життя то в революції, то в християнстві – жидівка Симона Вейль; однак тривала дружба поєднала його з ровесником Морісом Бардешом, який невдовзі став його шваґром, а після страти Бразільяка – видавцем його літературної спадщини. Першу статтю Бразільяк опублікував в місцевій пресі, маючи 14 років. Під час навчання в École Normale Superieure розпочав регулярну співпрацю як літературний критик, з «Candide», «Nouvelle Revue Française» і роялістською «Action Française». Розголосу принесла йому стаття про кінець «повоєнної» епохи в французькій літературі. Його книжковим дебютом було есе про найбільш шанованого ним письменника – Вергілія («Présence de Virgile», Париж 1931). Через рік, заприятелювавши з знаменитим режисером (членом «Картелю Чотирьох») Жоржем Пітоєвим, дебютував в його театрі в ролі драматурга трагедією про святу Жанну д’Арк (Domremy). Одночасно опублікував свій перший роман – «Le Voleur d`étincelles» (Париж 1932).

Наступні романи («L`enfant de la nuit», 1934; «Le marchand d`oiseaux», 1936; «Comme le temps passe…», 1937; «Les sept couleurs», 1939; «Conquérante», 1943; «Les Quatre Jeudis», 1944; «Journal d`un homme occupé», /виданий посмертно/ 1955), еротичні і сентиментальні, також продовжують відомий, особливо з іспанської літератури 17-го століття, напрямок пікарейського (крутійського) роману, натомість трагедії («La Reine de Césarée», «Bérénice», /видані посмертно/, 1954) витримані в стилі Жана Расіна. Культ класичного ладу посвідчував також в есе «Pierre Corneille» (Париж 1937, 1949).

Його позиції в літературній критиці затвердили «Portraits» (Париж 1935, 1957), а всесторонність зацікавлень довело (написане разом з Бардешом) одне з перших опрацювань історії кіномистецтва («Histoire de cinéma», Париж 1935).
Окрім журналістської роботи в «Action Française» він в принципі не цікавився політикою аж до 6 лютого 1934 року, коли його потрясла різанина патріотів, котрі вийшли перед Національними Зборами продемонструвати спротив гігантській корупції демократичного режиму (афера Ставіського), яку здійснила поліція спільно з боївками комуністичної партії; відтоді Бразільяк відраховував календар від цієї дати як містичного Року І «Нової Франції», а також щороку клав букет фіалок на місці загибелі демонстрантів на Площі Конкорд (за іронією долі, 6 лютого стало також датою його власної, трагічної смерті). Він зв’язався з редакцією націоналістичного тижневика «Je suis partout», а після того, як редакція перейшла з рук монархіста П. Ґексота до групи націонал-радикалів з покоління «нонконформістів» (non-conformistes), Бразільяк, як один з їхніх головних представників, весною 1937 року став головним редактором. Як публіцист, боровся з урядами Народного Фронту і комуністичних інтелектуалів, домагався делегалізації Французької Комуністичної Партії, пропагував натомість бельгійський «рексизм» (Christus Rex) і його динамічного провідника Леона Деґреля («Léon Degrelle et l`avenir de Rex», Париж 1936). Під час громадянської війни і Реконкісти в Іспанії 1936-39 рр. підтримував Національну Іспанію, написав між іншим поему про героїчних захисників Альказару («Les cadets de l`Alcazar», Париж 1936), а спільно з Бардешом – «Histoire de la guerre d`Espagne» (Париж 1939). Як і найближчі його співробітники і ровесники (П. Дрійо Ля Рошель, Л. Ребате, П.-А. Кусто, К. Жонте) Бразільяк визначався тоді вже рішуче як фашист, який називав фашизм необхідним «злом віку» (le mal du siecle). Повний ентузіазму щодо італійської фашистської людини (l`uomo fascista), він мав амбівалентні відчуття щодо німецького нацизму: з одного боку його полонила монументальна інсценізація гітлерівського Партійного Дня (Parteitagu) в Нюрнберзі (куди він був запрошений в 1937 році), з іншого – визнавав, що «перед німецьким національним соціалізмом ми зупиняємося, сповнені сумнівами і тривогою. (…) Перед цим конструктом нової людини ми говоримо собі: чи є він дозволений?» Попри наростаюче в ньому спершу «германофільство розуму», а пізніше і «германофільство серця», він займав пропольську позицію перед вибухом війни: полемізував з статтею неосоціаліста Марселя Деа «Mourir pour Dantzig?» і вважав необґрунтованими німецькі вимоги повернення втрачених територій по відношенню до Польщі; в «Je suis partout» навіть було опубліковано статтю, що схвалювала концепцію війни за Польщу.

Рішучий варіант за колабораціонізм з ІІІ Райхом, що піднімався просто до «рівня національної дружби», Бразільяк вибрав натомість від весни 1941 року, коли після звільнення з табору військовополонених Неф-Бризак (до неволі він потрапив під час червневої кампанії 1940 року) він повернувся до Парижа і взяв на себе знову керівництво редакцією «Je suis partout» (25 квітня 1941 року) під окупаційною цензурою. Як «ультрас» колабораціонізму, Бразільяк атакував уряд Французької Держави і маршала Петена за «перечікування» Гітлера, в той час як було потрібно, на його думку і думку всієї команди «Je suis partout», використати війну для побудови автентично французького фашизму і взяти участь в будівництві «нової», тобто антиплутократичної, антимасонської та антиліберальної Європи. Бразільяк також вірив, що лише нацистська Німеччина може і хоче врятувати Європу (а отже і Францію) від більшовизму та совєтизацією. В переконанні про слушність такого вибору його утвердило виявлення катинського злочину: Бразільяк був одним з небагатьох західноєвропейських письменників, які поїхали в Катинь і написали звідти звіт. Однак в липні 1943 року Бразільяк несподівано залишив редакцію «Je suis partout» і вже до кінця окупації послідовно мовчав як публіцист; під час судового процесу він визнав, що тоді він втратив віру і в перемогу ІІІ Райху і в реальність правдиво загальноєвропейської «фашистської революції». Він однак зазначав, що помилки фашизму і нацизму не перекреслюють його симпатії до універсального» ідеалу фашизму.

Під час хвилі «чисток» (épuration) після визволення Парижа (серпень 1944 року) Бразільяк переховувався, але вже на початку вересня він добровільно здався владі після того, як застосовуючи принцип колективної відповідальності, було заарештовано його матір. Ув’язнений у в’язниці Френ, він там написав листи («Lettres écrites en prison», Париж 1952), нотатки і вірші («Poemes de Fresnes», Париж 1949) а також завершив Антологію грецької поезії. Судовий процес – ледь двогодинний і без допуску свідків та доказів – відбувся 19 січня 1945 року; судимий на підставі закону зі зворотною дією і виключно за погляди, Бразільяк був засуджений на смерть через розстріл. Ні лист з проханням про помилування, підписаний гроном видатних письменників і митців (в тому числі і учасників Руху Опору, як Альбер Камю), ні особисте звернення Франсуа Моріака до де Голля, не принесли позитивного результату. Згідно з однією з суперечливих версій, де Голль сказав, що колаборація інтелектуальна є гіршою за фактичну, згідно з іншою – був введений в оману співробітниками, котрі вклали до документів з досьє Бразільяка знімок, який нібито представляв Бразільяка (а насправді Жака Доріо) в німецькому мундирі; згідно ще іншої версії – дипломатичний тиск на страту Бразільяка чинив тодішній союзник Франції – Радянська Росія, життєво зацікавлена в тому, щоб позбутися ще одного свідка Катині. Після виконання вироку Бразільяка поховано у спільній могилі, а потім тіло було ексгумовано і перепоховано при костелі в Шарон. В річницю розстрілу письменника було утворено Товариство Друзів Робера Бразільяка (Amis de Robert B.) під керівництвом П. Фавра, до якого ввійшли між іншим: Ж. Ануй, М. Еме, Ґ. де Рейнольд, Ж. де Ля Варонд, Г. Баті, В. Ларбо, Г. Борду, А. Фабр-Люс, Р. Абелл, Г. Масис і Ж. Мадіран; воно видає «Cahiers des Amis de Robert B.»
Бразільяк – це, без сумніву, найвидатніший – разом з П. Дрійо Ля Рошелем (1893-1944) – представник течії «інтелектуального фашизму» у Франції, який Поль Серант окреслив як «фашистський романтизм» (romantisme fasciste) з дуже ідеалістичним, чи навіть утопічним ґрунтом, і який не має багато спільного з реальним фашизмом (чи нацизмом). (Натомість з цим «стилем» безпідставно пов’язують іншого, літературно видатного, але з матеріалістичним і цинічним світоглядом, письменника – Луї-Фердинанда Селіна, який зовсім не цікавився ідеями та політикою, а антисемітом – і то очевидно «зоологічним» – був скоріше з особистих мотивацій). Бразільяк, переконаний у тому, що щодо демолібералізму є лише дві альтернативи – комунізм та фашизм, вибирав цю другу ідеологію, оскільки він вже не вірив у здатність перемоги над кризою духовності та європейської політики за допомогою традиційного консерватизму (в цьому сенсі він також був «дисидентом» в стосунку до Action française і «майстра думки» своєї молодості – Шарля Морраса). Однак «фашизм» для Бразільяка становив в першу чергу вираз несамовитого бунту проти зненавидженого ним міщанства з його культом Мамони, меркантильності, лицемірства і конформістського «добре-мислення» (bien-pensée): «Для нас фашизм не був наслідуванням закордону, а наші порівняння з закордонними фашизмами переконували нас ще більше у нашій оригінальності. (…) Фашизм не становив для нас політичної доктрини, ані тим більше економічної доктрини. (…) Фашизм – це передусім стан духу, це дух антиконформізму, антибуржуазний дух, це брак поваги до встановлених норм буржуазного порядку. (…) Фашизм був для нас передусім поезією – поезією ХХ століття (так само як і комунізм). Я глибоко переконаний у тому, що ця поезія не може вмерти. Наступні покоління зі здивуванням колись відкриють це зачаровуюче явище: екзальтація мільйонних натовпів, молодіжні табори, слава минулому, паради, собори світла, герої, що полягли у боротьбі, дружба між молоддю всіх країн (…). Все це може бути переможене тріумфуючим лібералізмом, англосаксонським капіталізмом, але не помре, так само як не вмерла Революція 1789 року в ХІХ столітті, незважаючи на повернення королів» («Notre avant-guerre», Париж 1941).

Натхненням для фашистського «естетизму» Бразільяка була також і його любов до середземноморської культури та античності, а особливо Вергілія, який в Енеїді проголошував об’єднання світу під владою Риму і Pax Romana. Бразільяк, який вийшов зі школи «інтегрального націоналізму», від моменту, коли він став фашистом, перестав також бути націоналістом, а його бачення «нового порядку» набрало універсалістських ознак. З цим універсалізмом повністю гармоніював подив щодо італійського фашизму чи католицьких фаланг генерала Франко, як проявів «латинського» духу; натомість «проблематичність» германського нацизму, з його брутальною силою, знайшла розв’язок лише під час війни і, як сам нарешті зрозумів, ілюзорний, в концепції «помосту» Франції з її латинською культурою і германо-франкською державною організацією, як її «національної місії» гартування варварства будуючих «новий Рим» нацистів.

Антибуржуазний і просякнутий ідеалізацією молодості «фашистський стиль» Бразільяка також був пророцтвом щодо власної долі. Вже в 1937 році він написав: «Я переконаний, що не проживу більше тридцятки. Інколи з прикрістю думаю про смерть. Але також часто думаю, що варто не старіти, не мати живота, зіпсутих зубів, Ордена Почесного Легіону… Тільки перед цим потрібно жити».

Яцек Бартизель

Переклад: Ростислав Іваник

Джерело: http://www.legitymizm.org/ebp-robert-brasilach

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *