П’єр Дрійо ля Рошель

Французький прозаїк, поет, драматург і публіцист, народився 3 січня 1893 року в Парижі. Будучи багаторазово пораненим протягом Першої світової війни, Дрійо дебютував томом поезії «Interrogation» (1917), поява якого довгий час затримувалась воєнною цензурою за похмурий образ життя в шанцях. Крім цього саме він побачив «незвідану красу війни» і зрозумів «одвічну потребу боротьби в людині». На початку 20-х років він був пов’язаний з дадаїстами та сюрреалістами, але не поділяв їхніх ультралівих політичних поглядів, а на влаштованому ними судовому «процесі»-перформенсі проти націоналістичного письменника Моріса Бареса, був захисником «підсудного». Публіцистика Дрійо того часу («Міра Франції», 1922; «Європейська молодість», 1927; «Женева чи Москва», 1928) виражала його ліберально-пацифістські погляди (з палкою похвалою Ліги Націй), а повісті («Чоловік укритий жінками», 1921) – розпусницькі настрої «шалених» повоєнних літ.

Під кінець 20-х років зсувається праворуч, налагоджуючи співпрацю з роялістською щоденною газетою «Французька дія», що однак не значило, ніби він став монархістом чи націоналістом – цей зв’язок був радше ще одним втіленням «нонконформізму», який завжди передбачає схильність до поглядів на які загал «дивиться скоса»; неминучий розрив з «Французькою дією» він обґрунтував тим, що «монархіст ніколи не буде справжнім фашистом, оскільки він ніколи не є сучасним», Дрійо натомість завжди був і хотів бути «сучасним», чи то як ліберал, чи то як правий, чи то зрештою як фашист, ким він став в 30-х роках, що і висловив в своєму маніфесті «Фашистівський соціалізм» (1934); виразивши там переконання, що «якщо ти – фашист, важливіше понад усе бути також соціалістом» – але то мав бути високодуховний соціалізм, який би заклав неминучість відродження аристократичної форми влади.

До своїх переконань про безумовну альтернативу: фашизм або комунізм, він дійшов, ще будучи на викладацькій роботі в Аргентині в 1932 році, і зміцнив їх під враженням різанини вчиненої над патріотами (що було спільною справою республіканської поліції і комуністичних банд) на вулицях Парижа 6 лютого 1934 року. Дрійо був гостем на з’їзді НСДАП в Нюрнберзі (де познайомився з Отто Абецом), однак також і в сталінській Москві. В той час він навіть присвятив себе роботі в службі безпосередньої пропаганди Французької народної партії (Parti populaire français; PPF) і її вождя – екс-комуністичного дисидента Жака Доріо («Доріо або життя за французького робітника», 1936; «З Доріо», 1937), а також як редактор “Національне звільнення”. Однак в 1938 він відійшов від ФНП, визнавши, що фашистська революція може прийти у Францію лише ззовні. Ці роки були найліпшими в його творчості як автора, зокрема ним були написані повісті, екранізовані після війни Луї Малле: «Блукаючий вогник» (1931), «Кумедна подорож» (1933), «Белукія» (1936), «Казкова країна буржуазії» (1937), «Жиль» (1939), та збірка новел «Комедія Шарлеруа» (1934).

Підчас війни, як редактор газет «Я – всюди» і «Новий французький оглядач», Дрійо належав до найбільш непохитних прибічників «колаборації» (хоча деякий час розглядав можливість втечі до Лондону і долучення до «вільних французів» де Голя), які нападались на «колаборацію» в стилі Віші, як занадто обмежену, нещиру і приречену на «перечікування», в той час як Дрійо мріяв про Нову Європу, об’єднану під егідою Третього Рейху, котра приборкає матеріалізм плутократії та комунізму, врятує європейську цивілізацію від загрозливого варварського «азійського» совєтизму з одного боку, і американізму з іншого, натомість запровадивши не механістичний і не егалітарний «європейський національний соціалізм». При цьому він зневажав антисемітський расизм гітлеризму, змальовуючи себе як «асеміта» (зрештою, його першою дружиною була єврейкою).

Під кінець війни він дійшов нарешті до переконання, що Гітлер виключно німецький, а не європейський націоналіст, відтак побачивши крах своїх сподівань на побудову «чистого, аристократичного і лицарского соціалізму» («Щоденники 1939-44»). Щоправда, Дрійо відмовився від можливості втечі до Швейцарії чи Іспанії, і після кількамісячних переховувань обрав самогубство (в березні 1945 року, в америанському польовому шпиталі, куди його відвезли після першої невдалої спроби). В своєму прощальному «таємному звіті» («Таємний звіт», 1961), адресованому людям з Руху спротиву він писав: «Залишайтесь вірними ідеалам Руху спротиву, так як я залишаюсь вірним ідеалам колаборації. Не обманюйте, бо і я не обманюю. Засудіть мене до смертної кари […]. Так, я – зрадник. Я дійшов згоди з ворогом. Я надав ворогові французький розум. І не моя провина, що той ворог не був розумним. Я не пересічний патріот, я не затятий націоналіст. Я – інтернаціоналіст. Я не тільки француз, я – європеєць. Ви також суть такі, усвідомлюєте ви це чи ні. Ми бавились в гру, і я програв. На завершення я приймаю смерть.»

Після Робера Бразільяша, Дрійо ля Рошель вважається найвидатнішим представником так зв. «фашистівського романтизму» (вислів Поля Серана), з тією різницею, що Бразільяш був католиком, натомість Дрійо – одним з численних дослідників синкретичної «арійської релігії». По суті, Дрійо не був прихильником якоїсь конкретної ідеології, натомість натхненний «духом» фашизму, котрий пов’язував з сучасністю, нонконформізмом і героїзмом («Що мені подобається в фашизмі, так це непорушна чоловіча постава. Вона є результатом певної фізичної постави чоловіка, потреби, яка заспокоюється тільки тоді, коли він запроторює своє тіло, так далеко, як сягають його ідеї. Це сутність відваги»). Герой його автобіографічної повісті Жиль (котрий долучається до загону Фаланги в ході Громадянської війни в Іспанії) проголошує: «Ми не боремось ні за диктатуру пролетаріату, ні за диктатуру правих. Ми не боремось за те, чи за інше. Ми боремось проти всіх. Оце суть фашизму». Згодом, вже під час війни, він писав, що «найглибше визначення фашизму, звучить так: це політичний рух, котрий найбезпосередніше і найрадикальніше прямує на шляху великої революції наших часів, на шляху революції тіла – здоров’я, гідності, плодючості та героїзму – шляху захисту людини від великого міста і машини» («Політичні хроніки 1934-1942»). Саме тому Емануель Муньє влучно зауважив, що «не спокуса зручного життя підштовхнула Дрійо до фашизму, а його смак до монастиря».

Як письменник за природою своєю типово «ветеранський» (і в тому сенсі типово «фашистівський»), Дрійо був передовсім за «молодість» і проти «старості». Коли героя «Комедії Шерлеруа» (ветерана Великої війни) запитали, проти лівих він чи проти правих, він відповів: «проти всіх, котрі старі». Еволюція від національної правиці до фашистівського радикалізму пояснював також відразою до капіталізму: «Я народився правим, і завдяки вихованню зберіг почуття авторитету, та відчуття зв’язку з батьківщиною. Але я мусив йти ліворуч, щоб здобути довершене усвідомлення суспільного безладу, спричиненого занепадницьким лібералізмом і капіталізмом, відірваним від будь-яких чеснот» («Нотатки щоб збагнути століття», 1941). Він також говорив про себе, що є одночасно реакціонером, комуністом, лібералом і авторитаристом, насправді, прагнучи ідейного синтезу лівих і правих, а також відкидав капіталізм і комунізм через їх матеріалізм, мислячи про більш «спіритуалістичний» підхід до політики. За словами сюрреаліста Десноза, свобода думки вела Дрійо до лівих, а аристократизм до правих, натомість за Франсуа Моріаком – Дрійо головою був правим, а серцем – лівим.

Ще за часів окупації з’явились такі повісті («Людина на коні», 1943; «Солом’яні пси», 1944) та драми («Шарлота Кордей», 1944; «Начальник», 1944) ля Рошеля, а вже після війни було оприлюднено повне видання його щоденника часу війни («Щоденник 1939-44»).

Яцек Бартизель

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *