Проти фінансового диявола

Андрій Карагодін

“Дивне” зацікавлення економікою

Коли сучасні літературознавці розмірковують про творчість Езри Паунда – одного з найгеніальніших поетів ХХ століття, автора знаменитих “Cantos”, то завжди вдаються до застереження про потребе розрізняти Паунда-великого поета і Паунда-мислителя та публіциста, що симпатизував фашизму, захоплювався Муссоліні і навіть працював під його владою на Римському радіо аж до окупації Італії союзниками. Причому нам пропонується, як правило, найпростіше вирішення проблеми: висловлювані поетом політичні і, перш за все, економічні ідеї розглядати як “прикре непорозуміння”, як атрибут звичайної для будь-якого великого людини дитячої безпосередності або навіть дурниці в одній царини, що є сусідами з геніальністю в іншій. Проте наполегливе зацікавлення, яке Паунд виявляв до економіки, змушує людину, що прагне істини поза нав’язуваними кліше, звернутися саме до цієї сторони його творчості.

Мова йтиме не лише про економічні статті чи книги Паунда, а й про безліч розлогих звернень до економічних проблем безпосередньо в його поезії. Але хіба це викликає подив в добу, яку Вернер Зомбарт охрестив “століттям економіки”? І хіба не було в XIX столітті великого Блейка, який дав у своїй творчості містичне трактування грошей і багатства як проявів Абсолютного Зла? Чи не було вже в ХХ столітті Джакомо Бали або Умберто Боччоні, що звернули свій живопис лицем до поетики машин та індустріальних краєвидів? Нерозумно вимагати від мистецтва епохи, коли економіка та її атрибути стають основним мірилом людської діяльності, звернення до пасторальних сцен або сентиментальних канцонів. Втім, залишимо на совісті літературознавців їх твердження про те, що ті частини “Cantos”, де Паунд занурюється в економічну проблематику, не мають літературної цінності: нас цікавлять перш за все власне економічні концепції Паунда. Ми не стверджуємо, що Паунд був геніальним економістом, але якими б не були його концепції в цій царині, не слід забувати, що їх створила людина, що володіла воїстину геніальною інтуїцією.

“Єретики від економіки”

Економічна спадщина Паунда видається офіційній науці “несерйозною” ще й тому, що поет у своїх дослідженнях спирався на спадщину економістів, затаврованих і неокласиками, і марксистами “єретиками” (Дуґлас, Ґезель, Содді, Кітсон, Оріджа, Авільяно, Рота і ін) , відомих в перших десятиліттях нашого століття, але потім цілковито забутих і ігнорованих офіційною економічної наукою. Їх “єресь” полягала в тому, що вони спробували сформулювати ряд принципів “третього шляху”, що становить альтернативу як класичним ліберальним теоріям, так і марксизму.

Критика лібералізму прихильниками “третього шляху” ґрунтувалася передовсім на викритті непридатності “закону збуту” Сея, згідно якого пропозиція завжди знаходить попит. Крім того, вони детально продемонстрували неспроможність ліберальних теорій розв’язати проблему недостатнього попиту, яка лежить в основі регулярних економічних криз капіталістичного суспільства.

Почуття до офіційної економічної науки, Паунд недвозначно висловив в одному з віршів із поетичної збірки “Cantos”:

Запитує К. Х. Дуґлас славетного Кейнса:
“У чому причина дорожнечі?”. І Кейнс,
економіст, який консультує Лігу Націй, мовить:
“У браку робочих рук”.
І це коли існує два мільйони безробітних.
К.Х. заспокоюється. Краще заощадити
дихання, щоб постудити суп.
Однак я не такий. Я продовжую набридати панові Кейнсу
поки він не торочить: “Я ортодоксальний економіст.”
О, Боже!

Вперше Паунд зацікавився економікою, познайомившись на початку століття з Альфредом Річардом Оріджем, видавцем англійського соціалістичного журналу “Нова доба” і послідовником французьких анархо-синдикалістів, автором корпоративістської теорії “цехового соціалізму”. Вже на підставі інтересу Паунда до ідей Ориджа легко спростувати думку, що захоплення Паунда фашизмом було “випадковістю”. Подібність ідей Оріджа з економічними проектами Муссоліні (на якого також свого часу вплинув анархо-синдикалізм) очевидне. У 1918 р. в колі соціалістів, сформованому навколо Ориджа, Паунд зустрічається з майором Кліффордом Дуґласом, якому випало стати одним з основних натхненників економічних поглядів великого американського поета.

“Соціальний кредит”

Саме у Дуґласа Паунд запозичив і згодом розвинув ідею про потребу “соціального кредиту”. З точки зору Дуґласа, в капіталістичному суспільстві існує різниця між “реальним кредитом “, визначеним здатністю держави до виробництва благ, і “фінансовим кредитом “, який є, насправді, штучним способом розширення влади монополістичної меншини (Цікаво, що Дуґлас слідуючи соціалістичній традиції, що сходить до Фур’є, Маркса, Енгельса, Бакуніна, Прудона, Сорелю і т.д., ототожнював “монополістичну меншість” з “міжнародним єврейством”. Про сталу лінію антисемітської складової в соціалізмі див. Edmund Sibemer “Sozialisten zu Judenfrage”, Берлін, 1962.). Дуґласу видається несправедливою ситуація, коли реальне багатство колективу вимірюється підвищенням заробітних плат, оскільки таке підвищення неминуче тягне за собою постійно зростаючу інфляцію через наявность банків, що володіють привілеєм виділення кредитів (спільність банкірів і складає основу монополістичної меншини, винної в порушенні соціальної справедливості та експлуатації ). Саме існування непереборної прірви між підприємцем і банком змушує підприємця неминуче підвищувати ціни на кінцевий продукт, щоб повернути кредит. Так функціонує наріжна для капіталізму система “фінансового кредиту “.

Дуґлас протиставляє такій ситуації проект “соціального кредиту”, заснований на створенні індустріальних банків, що перебувають у власності трудівників, в які підприємства вносили б заробітні плати і прибутки. Через ці банки держава перераховувала б підприємствам певний відсоток, щоб компенсувати втрати в прибутках, зумовлені системою фіксованих державою цін, нижчих відносно сукупної вартості.

Запозичив Паунд у Дуґласа і “теорему А + В”, яка доводить, що в капіталістичній системі купівельна спроможність ніколи не досягне цінового рівня. Паунд викладає її у 38-й Пісні “Cantos”:

Фабрика
має також інший аспект, який ми називаємо фінансовим аспектом.
Вона дає людям право купувати (зарплати, дивіденди
які є правом купувати) але вона також є причиною цін
або цінностей, фінансових, я маю на увазі цінностей.
Вона платить робітникам та платить за матеріал.
Те що вона виплачує в зарплатах та дивідендах
лишається текучим, як сила купувати, і ця сила є меншою
Per forza′, чорт забирай твій інтелект, є меншою
ніж загальні виплати зроблені фабрикою
(як от зарплати, дивіденди ТА виплати за сировину
банківські комісії тощо)
і все, що є загальною сумою, що є підсумком
всього цього – додається в підсумок цін
викликаних фабрикою, будь-якою грьобаною фабрикою
та існує і має бути внаслідок цього перешкода
і сила купувати ніколи не зможе
(за теперішньої системи) наздогнати
ціни в цілому
і світло стало таким яскравим і таким засліплюючим
у цьому прошарку раю
що людський розум був збентежений.

(З англійської переклав Андрій Волошин)

Паунд розвинув думки Дуґласа, звернувшись до проблеми грошового дефіциту. Він викриває класичну маніпуляцію адептів фінансового капіталізму: вони симулюють умови дефіциту там, де насправді їх не існує, щоб підтримати підвищення відсотків і отримати величезні вигоди, а згодом приватизувати економіку, а це означає приватизувати економічну і політичну владу в суспільстві. Особливо успішно така схема діє і до цього дня в країнах, що розвиваються: банки індустріальних країн, довільно встановлюючи розміри грошового резерву (який раніше визначався обмеженістю золота, а тепер виключно інтересами банків), начисто позбавляють країни, що розвиваються можливості привести до відпновідності приріст грошей, розміри якого диктуються банками, з економічним зростанням країни. У результаті такого штучно створеного дефіциту коштів, країни, що розвиваються змушені брати борги, обтяжуючи ще більше своє становище і залучаючись в спіраль нескінченного збільшення заборгованості. Несправедливість такої ситуації очевидна для Паунда, тому він заявляє, що “кредит країни належить країні, а країна не потребує оплати власного кредиту. Країна, яка не бажає залазити в борги, дратує лихварів. Уряд, що заявляє: “ми не можемо будувати залізниці, оскільки у нас немає коштів” настільки ж смішне, як і те, яке заявить, що будівництво неможливе “через відсутність кілометрів “. Держава сама може стати позикодавцем. Флот, який переміг при Саламіні, був побудований на кошти, позичені Афінською державою зброярам”.

“Монета – не товар!”

Іншим економістом, який помітно вплинув на Паунда (втім, не тільки на нього: під впливом який він справляв, за власним зізнанням, перебував Кейнс), був Сильвіо Гезель, який протягом декількох днів перебував на посаді міністра фінансів ефемерної Баварської радянської республіки в квітні 1919 р. Найбільш оригінальною частиною його економічних концепцій було вчення про “вільну монету”. Така монета, “звільнена” від стабільної цінності і з часом її втрачає, тобто перетворюється таким чином в простий інструмент обміну і втрачає функцію резерву цінностей, що дає змогу звести до мінімуму фінансові накопичення і тим самим зробити тотальне скорочення фінансового і спекулятивного компоненту економіки. Паунд неодноразово звертається до проблеми монети, значно розширюючи концепції Гезеля. Саме у відсутності інтересу до проблем монети дорікає Паунд Марксові: за Паундом, для Маркса монета є виключно допоміжним елементом стосовно продукту, кількісною мірою вираження, що служить простим інструментом для перетворення товару в гроші. Паунд же вважає, що однією з найбільш істотних характеристик сучасної капіталістичної системи є якраз дихотомія між натуральною економікою і економікою монети (монетаризмом). Фінансові структури, які спочатку були покликані підтримувати продукт, перетворилися на стіну між продуктом і споживачем (що виразилося, врешті-решт, у Великій кризі 1929 р.) Основоположним елементом цього перетворення стала дереалізація грошей, які з економічного інструмента перетворилися на символ влади і соціальний фетиш. “Монета – це не товар!” – Так звучить одна з основоположних тез економічної концепції Паунда. “Власність набувається з обмінів, так само як і високий рівень життя”. Монетарна і банківська система, які саботують ці обміни і ставлять їм перешкоди, є для Паунда “дияволом”, а їхні адепти – “ворогами народу”. Паунд пояснює, що капітал не є злом сам по собі, і монета, яка витрачається на придбання товарів, не становить жодної загрози. Він висуває таку формулу: “необхідно брати і витрачати гроші, в іншому випадку вони впадуть”. Ідея абсолютної функціональності монети, запозичена Паундом у Гезеля, розвивається ним у книзі “Азбука економіки”, де поет періодично повторює: “монета не є товаром, так само як не є ним і праця”. Функція монети, за Паундом, обмежується позначенням існування реально наявних товарів. Альтернативою такому положенню є теза “банківської школи” про необхідність надання банкам можливості створювати платіжні інструменти. А це неминуче веде до розриву між продуктивною економікою і економікою монети. У цьому випадку вже не монета служить людям, але люди монеті.

“Диявол” лихварства

Лихварство – ось основний ворог, проти якого були спрямовані гнівні інвективи Паунда. Його концепція відповідає арістотелівській, згідно з якою позичання грошей в ріст є неприродним гріхом, оскільки монета не може народжувати монету. Паунд, який приділяв дуже велику увагу термінологічним питанням (він заявляв про необхідність створити систему термінології та логічної аргументації, яка могла б на строго науковому рівні протистояти офіційній науці, і навіть ввів поняття “економічна ортологія”), так визначає лихварство: “податок, що стягується з купівельної спроможності без посилання на продуктивність, а часом і без посилання на саму продуктивну спроможність “. Паунд багато в чому пов’язує початок нинішнього тріумфу лихварства з утворенням в 1694 році Англійського банку, – “банк отримує вигоду з відсотків на монету, яку він творить з нічого”. Цікаво, що аналогічну думку можна знайти й у Маркса. У кінці першого тому “Капіталу” Маркс пише рядки, які цілком можна зустріти і в Паунда: “Насправді кредитори держави не надають їй нічого, оскільки сума, що позичається перетворюється на нібито облігації, які модґжна обернути назад, і які в їх руках продовжують діяти як готівкові гроші. Крім породженого таким чином класу нероб, які живуть на повернені відсотки, і раптового багатства фінансистів, які робляться посередниками між державою і нацією, а також крім податкових підрядників, комерсантів, приватних фабрикантів, для яких значна частина будь-якої позики державі відіграє роль капіталів, що падають з неба, державний борг прободжує суспільство до дії, для продажу всього і вся, для ажіотажу: одним словом, пробудив біржову гру і сучасну банкократію “. Саме проти цієї банкократіі протестував Паунд, вказуючи на наявність прірви між фінансовим капіталом і капіталом, задіяним у виробництві реальних товарів і послуг. Така невідповідність послужила основною причиною як Великого краху 1929 р., так і депресії 30-х, з яких Америка вийшла, як пояснив Гелбрейт, тільки завдяки поставкам товарів на фронти Другої світової війни. А отже, через звернення до принципу державного регулювання економіки.

Сьогодні на один долар, витрачений в ході товарообміну, доводиться п’ятнадцять доларів, задіяних у фінансових спекуляціях, що тягне за собою безліч соціальних катаклізмів у всьому світі, від безробіття в Європі до голоду у Третьому світі.

На цьому тлі ніяк не можна назвати задовільними визначення і пояснення, що даються офіційною ліберальною економікою – і тут криється одна з причин звернення Паунда саме до економіки “єретичної”.

Важливо підкреслити, що слідом за Блейком Паунд розглядав лихварство не просто як соціально-економічне зло (втім сама економіка набувала в його свідомості метаекономічний, духовний, метафізичний сенс), але як сучасне та концентроване, апокаліптичне вираження космічного темного принципу, який в Традицією має назву “Ангроманью”,” сатана”, “диявол”, “злий деміург “, ” антихрист “, “змій”, тощо. Проблема зростання грошей була тією магічною точкою, де абстрактні трансцендентні категорії поетичного, споглядального всесвіту сполучалися з матеріальноїю соціальною і природною конкретикою. Тому зло, втілене в банкократіі і лібералізмі, Паунд усвідомлював в космічних пропорціях, як універсальну отруту, яка ентропічно роз’їдає саму основу форм буття, субтильних почуттів, думок і інтуїцій.

До економіки достатку!

В умовах безроздільного панування лихварської банкократіі Паунд звертається саме до фашизму як політичної та економічної системи, здатної розбити пута цього панування. “Що стосується фінансової системи, можна сказати, що країна, де можна було купити практично все, за десять років перетворена Муссоліні в країну, де навіть спроба підкупу уряду видається вкрай небезпечною”. Дійсно, фашистівський ряд відмовилося виконувати функцію захисника інтересів представників вищих фінансових кіл, а італійська економіка виявилася однією з найбільш захищених від великої депресії завдяки масштабному соціальному втручанню у фінансову та виробничу сфери (в цьому її перевершив тільки Радянський Союз). Для Паунда, знайомого на практиці з американською реальністю тотального панування плутократії, фашистівська економіка бачилася економікою достатку. А велика кількість було для нього основною рисою економіки, звільненої від пут лихварства. Достаток для Паунда – це результат волі та вміння людини-творця, але саме ці якості прагне відібрати в нього індустріальний капіталізм.

Достаток має стати основою соціалізації. “Під який відсоток нам давали б повітря, якби його не було в надлишку?” – запитує Паунд. І тут знову, як і у випадку з аналізом уярмлення економіки банкократією, думка Паунда сходиться з думкою Маркса, який писав, що соціалізм є усуспільненням благ, вироблених в достатку, без задушення і позбавлення купівельної спроможності трудящих мас, і вказував на те, що об’єктивні умови для побудови соціалістичної економіки криються в максимальному розвиткові продуктивних сил.

Чи випадкові ці повторювані збіги? Паунд, який розпочав свій шлях в економіці з запозичення концепцій маргінальних стосовно марксизму соціалістів, врешті-решт, прийшов до схожих з Марксом висновків про необхідність звільнення економіки від лихварства і диктатури банків (які перетворили капіталістичну економіку в процес експропріації, гноблення і приниження безпосередніх виробників заради накопичення викрадених у них коштів у руках обмеженої групи олігархів) та про побудову суспільства достатку.

Але і сама економічна реальність фашистівської Італії та СРСР була дуже подібна. Пропагандистська інтерпретація фашизму як різновиду останньої стадії капіталізму давно спростована серйозними дослідниками. І, навпаки, завойовує все більше прихильників (серед яких такі відомих італійських економістів, як Де Феліче, Мелограні, Бокка) тенденція представляти фашизм як більш правий, більш поміркований і єдино можливий в Італії в тих умовах варіант реального соціалізму. Сам Паунд багато разів порівнював Муссоліні та Леніна, захоплюючись непохитною волею обох революціонерів.

Ми торкнулися лише найголовнішої теми з широкосяжної спадщини економічної думки Езри Паунда. Можна було б сказати ще й про його інтерес до початкового періоду існування американської економіки, ще не узурпованої лихварями, і до італійського досвіду контролю над фінансами з боку католицизму, і до реформ Леопольда I в Сієні, і про багато інших економічних сюжетів, якими рясніє як його поезія, так і публіцистика. Міжнародна банкократія, дозволила в решті решт в кривавому конфлікті режими, що характеризувалися наявністю (більшою чи меншою мірою) соціалістичних елементів в економіці, і тільки завдяки цьому зуміла вийти з економічної кризи, – цей “диявол”, нав’язав всьому світу свої протиприродні закони, – зрештою відплатила Паунду за його повстання проти лихварства, відпровадивши видатного поета ХХ століття на 12 років до в’язниці.

Це найкраще характеризує глибину і гостроту економічних концепцій Езри Паунда, що залишаються актуальними до тих пір, поки народи світу не скинуть з себе огидне ярмо капіталізму, звільнивши тим самим собі дорогу до економіки достатку.

(За матеріалами збірника “Omaggio delle Puglie ad Ezra Pound” і книги Giano Accame “Fascismo immenso e rosso”)

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *