Проблеми народів-посередників

Британський колоніалізм у 19-20 ст. – явище, класичне для розуміння сутності Імперії. Вона розділяє народи – проте не лише на панів і рабів, а й прошарок слуг, що перебувають на однаковій дистанції від інших груп. Створюється подушка безпеки для правлячої групи, яка безпосередньо експлуатує рабів, і відповідно приймає удари народного обурення. Випробуваний спосіб – розселення представників певної етнічної групи (найбільш освіченої, чи здатної до військового хисту – залежить від потреб Імперії) на підкорених землях. Будучи викорчувана з рідної землі і позбавлена Батьківщини, ця група легко сприймає паразитичні функції – байдуже, в економіці чи управлінні.

Для Британської Імперії таким прошарком стали вихідці з Індії. Звідси індуські діаспори в Гаяні, на Карибських островах, в Малайї. На поч. 20 ст. розгортається заробітчанство у Південній Африці – у промисловості, на шахтах (там провів юність Ганді). Досить конструктивна ніша забезпечила повагу до “кольорових” як за режиму апартеїду, так і після перемоги “чорної більшості”.

Більше проблем постало у гущавинах Тропічної Африки. Щойно цивілізація в уособленні Сесіля Родса освоїла терени Родезії, до експлуатації доєднуються індійці. Їх менше косили хвороби Північної Родезії (на відміну від півдня, де міцно осіли європейські фермери), тому стали посередниками міє світом Заходу та аборигенними культурами. У вигляді ремісників, вдалих купців (європеєць їхав, щоб швидко набити кишеню на колоніальній посаді, а негр не знав глибоких премудрощів того взаємного обману, що називають торгівлею). Поряд з цим, індуси справляли модернізаційний вплив, що цінувалось як британською владою, так і місцевими правителями по здобутті незалежності. Та з 1970-х у новій Замбії розгортається процес, аналогічний європейському 18 ст. – племена переростають в нації. У країні локально проживає декілька народів – бемба на півночі (які до 1990 тримали владу завдяки контролю над індустріальним районом мідних шахт), лозі на заході, тонга на півдні та малаві на сході. Багатолітній президент Кенет Каунда утримував візію політичної нації – завдяки відсутності опонентів на політичному полі та незначній залученості широких мас в реалії поза межами свого села. Та після демократизації (що віталась Заходом) різні політичні сили в електоральній боротьбі ділять Замбію за етнічним принципом на зони впливу. Після декількох ротацій еліт в 200-х знаходять точку рівноваги (президентом стає виходець з нечисленного племені лендже, що маневрує між елітами чотирьох головних народів).

Проте національна самоідентифікація зросла, і країні все більше загрожує розкол. Можливо, з усвідомлення цього випливає стратегія об’єднання проти багатої, тому й всіма нелюбої громади – індусів, яких нараховувалось не більше 13 тисяч у восьмимільйонній країні. Проте більшість дрібних крамниць, багато майстерень – в їхніх руках, особливо в столиці. Розгортається пропаганда, обурення не співмірним доступом до ресурсів.

Апогей – події 1995 року. В містах Лівінгстон та Мазабука поширюються чутки про ритуальні вбивства африканських дітей. Починаються погроми крамниць, напади. В результаті частина індусів емігрує, інші не відчувають безпеки у випадку збереження бізнесу. Очевидно, що наклепи зумовлені окремішністю релігії в християно-анімістичному оточенні. Тим більше,що в середовищі емігрантів здебільшого консервуються традиційні зв’язки, а прозелітизм не вітається. Тут переважає не інтелектуальне розумування про сутність релігій – а досвід чужинського храму на своїй вулиці, де багато прихованих ритуалів.

Варто відзначити політичний фактор. Щоб забезпечити недопущення повернення диктатора К. Каунди, що зберігав електоральний вплив (як символ багатолітньої стабільності), нова влада внесла зміни до Конституції. Ними заборонили балотування людини, що народилась поза територією Замбії. Це розворушило питання замбійської ідентичності, і зокрема права індусів, не прив’язаних до ґрунту купців Британської Співдружності, надто на впливати на долю країни.

Попри все, перед нами трагічний рудимент колоніалізму. Навіть британське використання народів на притаманних їхньому характеру місцям (гурків у війську, рівнинних індусів у торгівлі і т.д.), найуспішніше серед інших, приходить до кризи після природного формування модерних націй. Жевріють джерела потенційної ескалації в інших місцях – скажімо, на франкомовних Карибах, де елітою стали християни-вихідці з Леванту.

Юрій Олійник
спеціально для Zentropa.net

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *