Про контрацепцію українськості…

Не хочу виглядати надто критичним, і тим більше упередженим, але як на мене не слід переоцінювати роль Гоголя і Котляревського в українській культурі. Перший хоча і висміював нікчемність і моральну убогість імперського міщанства: чиновничків, поміщичків, обивателів, однак створив стереотипний шароварний образ українського хуторянства. Україна у Гоголя постає як позаісторичний локус, псевдо-діонісійський коловорот танцюючої і співаючої Малоросії оповитої убогим колоритом і екзотикою. Проблема не в тому, що змальовуючи “когутські” типи малоросійського хуторянства Гоголь дійсно, як то кажуть, потрапляє “в яблучко”. Обмовлюсь, до речі, що “Роздуми Мазепи” Гоголя досить глибокий і психологічний есей, що безперечно заслуговує найвищої оцінки. Проблема в тому що гоголівські наративи “хуторянської України” діють як несвідомо засвоювані апріорні поведінкові та когнітивні схеми, що сприймаються як належне. Почати хоча б із убогих керамічних фігурок вусатих пузатих козачків із оселедцями, варениками чи салом які можна знайти у кожній сувенірній крамничці чи дебільних мюзиклів на гоголівські сюжети знятих телеканалом “Інтер”, або ж не менш дебільна екранізація Бортком “Тараса Бульби”. Те ж саме із Котляревським. Котляревський – вірний імперський служака, конформіст, неприхований москвофіл. Сучасники неодноразово відзначали, що “Енеїда” була створена швидше як безмістовна пародія написана “вычурным наречием” призначена розважати великоросійського обивателя. Таких “опусів”, свого роду “одноденних бестселлерів” тоді створювалося не мало, і хто знає, яка доля чекала б “Енеїду” якби не отриманий нею статус першого твору нової української літератури писаної живою українською мовою. І Котляревський і Гребінка і Квітка-Основ’яненко і Гоголь (окремі вставки та епіграфи) використовували українську мову швидше для відтворення місцевого колориту, сприймали її швидше як місцеве наріччя використовуване головним чином місцевим неграмотним населенням.

Із часів “котляревщини” закріпився шаблон про українську мову як мову придатну для жартів та гуморесок, і знову ж – як би ж лише шаблон, мова ж іде про іррефлексивний репресивний домінантний стереотип. Прямим наслідком цього є те, що українській мові при усій її перевазі як мови художнього слова, дуже важко утвердитися як мові академічній, науковій. Гуманітарний тезаурус української мови досі не уніфікований через що приміром читаючи більшість перекладів філософських текстів українською чуб стає дибки; особисто не перевіряв, але колеги розповідали, що те ж саме із тезаурусом технічних наук (приміром: рос. “радиопомехи”, українською – “радіоперешкоди” чи “радіозавади”?). Безперечно ми можемо говорити про певний ментальний дуалізм тогочасної умовно “української” еліти. Певний час я дотримувався думки про певний паритет місцевої “малоросійської” ментальності і ментальності імперської “великоросійської” із незначною перевагою на користь останньої. Однак, є підстави вважати, що перевага на користь імперської ментальності у малоросійської еліти була значно більшою ніж це могло здатися на перший погляд. Місцева малоросійська еліта Полтавської і Чернігівської губерній, тобто колишньої Гетьманщини, – поміщики і чиновники різних рангів, була спадкоємицею фамілій місцевої шляхти і козацької старшини. Еліта Гетьманщини не мала ні державницьких ідей, ні якоїсь національної чи етнічної свідомості. Якщо і мала місце якась ідентичність і самосвідомість – то хіба що станова, в чому зрештою нічого поганого немає, однак ця станова свідомість була швидше хворобливою гіпертрофованою квазісвідомістю. Еліта Гетьманщини була схожа на купку деградованих феодалів у яких тремтіли коліна від думки про можливість втратити ренту. Усе впиралося у дрібновласницькі майнові інтереси, певна опозиція проти Катерини ІІ існувала доти, доки імператриця не поширила на українську шляхту “жалувану грамоту дворянству” забезпечивши їхні станові та майнові привілеї.

Уже із кінця ХVIII століття деякі представники колишньої еліти Гетьманщини ставши на шлях ренегатів і втративши власне етно-культурне коріння домоглися високих посад у імператорському уряді (взірцевий приклад – В.П.Кочубей, міністр внутрішніх справ, що отримав для цієї козацько-старшинської фамілії князівський титул). Решта ж “тепленьких” малоросів, на кшталт того ж Котляревського, сиділи в затишних оселях полтавської провінції час від часу співаючи дифірамби імператорській величності, і декларуючи вірність “імперському отєчеству” виконували важливі доручення “во славу отєчества” (у випадку із Котляревським – російсько-турецька війні та збір козацького ополчення на війну із Наполеоном). Та не будемо занадто відхилятися від теми, тим більше, що пост із замого початку задумувався максимум у кілька абзаців. В умовах нашої постколоніальної сучасності благом для нас є відмова від усього того, що тягне нас назад у минуле, усього того, що живить почуття нашої меншовартості та відсталості, усього того що є надто суперечливим і неоднозначним, надто ж коли деконструкція цієї неоднозначності доводить, що негативу в ній більше ніж позитиву. Що для нас Гоголь? Шараварний бренд який щороку притягує у Полтаву, Гоголеве, Миргород і Диканьку масси дурних туристів, де їх чекають кабаки облаштовані у шароварній естетиці та переповненні вищезгадуваним кітчем сувенірні крамнички. “Велком ту зе хохлостан!” А Котляревський? Той взагалі став для місцевих малоросів та москвофілів символом минулорічного 200-літнього ювілею т. зв. “Отєчественної войни”, а у Диканьці ще й стоїть убога самітня, олександрівських часів, арка, посередньої архітектури, що є єдиним в Україні памятником цієї самої війни.

Теж саме, стосується розпорошених Полтавою імперських пам’ятничків на честь Полтавської битви, з-поміж яких “фалос” у самісінькому центрі міста, який хотіли знести ще більшовики у 1926 році на підставі того, що він наганяє жах на відпочивальники в парку пролетарські маси. Свіжий приклад: громадськість міста розпочала акцію на підтримку відбудови кадетського корпусу – напівзруйнованої споруди у центрі міста в стилі миколаївського “казарменного” класицизму, що стоїть в такому стані уже принаймні два десятки років. Показово, що партнером одного із масових заходів на підтримку відбудови корпусу стали хто б ви думали? “Гайнріх Бьоль Штіфтунг” – німецький неурядовий фонд, що “проштовхує” в Україні ліберальні ідеї, включаючи гендер та толерацію до ЛГБТ-спільнот. Планується, що в ідеалі там має бути створено т. зв. “Мистецький корпус”, щось на кшталт “Мистецького Арсеналу” у Києві. У Будь-якому випадку відбудований кадетський корпус автоматично стає символом місцевої москвофільської сволоти та їхніх малоросійських посіпак, а в ідеальному випадку він ще й перетворюється на маховик євроінтеграції – центр поширення “прогресивних” ідей західного лібералізму у відсталому провінційно-обивательському середовищі Полтави, чекай скоро з’являться виставки типу “Українське тіло” чи фестивалі ЛГБТ-кіно чи презентації квір-літератури. Висновок із усього вище сказаного може бути лише один – “Карфаген має бути зруйнований”. Гоголь, Котляревський, кадетський корпус, пам’ятнички імперській славі та уся умовно українська культурна спадщина що містить приховані колоніальні, меншовартісні конотації – це, вибачте, контрацепція українськості, перепрошую за натуралізм і відвертість, величезний кондом постколоніалізму. На одній із цьогорічних конференцій присвячених проблемам ідентичності, яку я мав честь відвідати, між іншим обговорювалася ніцшеанська теза про те, що будуючи майбутнє не варто обирати за його зразок минуле, тим більше таке убоге минуле.

Мова не йде про Традицію, якраз навпаки – мова іде про той “історичний послід” який у кращому випадку має стати джерелом закритих студій вузьких кіл академічних снобів, а не підґунтям еклектичної історичної свідомості напівосвічених обивательських мас (досить нам уже “георгієвскіх ленточек” і “дєди воєвалі”). Мова іде про те минуле, якого у гайдеґґеріанському сенсі ніколи не було, тобто “вічно минуле”, бо те що було – є і ніколи не може бути минулим, бо належить до виміру Seyngeschichtliches.

Тимур Литвин, м. Полтава

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *