Hot! Політична топографія. Лекція перша.


“Праві-Ліві”

Початок вживання понять “праві”-”ліві” щодо характеристики політичних сил походить з історичного преценденту – моменту розміщення депутатів на Установчих зборах Франції (Assemblée constituante) 1789 року.

Тоді з правої сторони залу розмістилися “роялісти” – прихильники монархії та Церкви. Ця обставина поклала початок ототожненню консервативних політичних позицій з терміном “праві”.

Революціонери та радикальні демократи розмістилися ліворуч. З тих пір ті політичні сили, які вимагали негайного переходу до нових політичних форм влади, нового суспільного устрою отримали назву “ліві”.

В центрі, відповідно, розмістилися ті, хто виступав за організацію політичного устрою Франції на кшталт британського.

В подальшому ця модель отримала широке розповсюдження і в інших парламентах, а з часом поняття “праві-ліві” стали застосовувати до всіх політичних сил в залежності від їх ідейних позицій.

Ця розсадка сприяла всій подальшій лінійній картині розуміння політичної структури в ХІХ-ХХ століттях, а також породило ряд концептуальних проблем, пов’язаних з проекцією тих політичних позицій на сьогоднішню дійсність.


Екскурс до історії: Просвітництво.

Разом з кінцем Середньовіччя в Європі відбулася фундаментальна зміна типу суспільства. Сенс цих змін, т. зв. “Просвітництва”, що почалися в Західній Європі в другій половині XVII століття, полягали в розповсюдженні серед мас суто наукових знань та загальної освіти.

Це був якісно та принципово відмінний від попереднього, етап в історії людства. Він базувався на радикальному відторгненні минулого, через перегляд та повну ревізію тих принципів та устоїв, на яке до цього часу спиралося людство. Мислення, властиве традиційному суспільству, піддавалося “просвітителями” критичному переусвідомленню, ставилося під сумнів та заперечувалося.

“Просвітництво”, яке виникло в контексті номіналізму, емпірізму та механіцизму, вважало єдиним суб’єктом пізнання розумового людського індивіда, а об’єктом – навколишній світ. Тому істинним знанням реальності “просвітителі” вважали тільки розумові умовиводи та систематизовані дослідні спостереження.

Історія, згідно поглядів “просвітителів”, полягала в наступному: спочатку людство було диким та примітивним. З часом це було подолано – під натиском розумової діяльності людини первісні форми життя уступають більш розвинутим, цивілізованим. Подальший розвиток звільняє людство від інерцій минулого, його міфів та забобонів, як спадщини первісної епохи, та відкидає минуле, що стримує цей розвиток і тягне людство назад.

З цієї філософії безпосередньо виходить “наукова теорія історичного прогресу людства”, яка поступово стає все більш популярною і в ХІХ-ХХ століттях визнається за об’єктивну істину.

Історія, згідно цієї концепції, має єдиний та незворотній напрям розвитку суспільства – “прогрес” (pro-gress – “рух вперед”), де кожен наступний етап якісно досконаліший попереднього.

Фрідріх Мейнеке говорить про прогрес, як про “секуляризовану християнську есхатологію ідей універсальності – кінцеву мету, що досягається всім людством, переміщеною з сфери чудес та трансцендентності в сферу природніх пояснень та іманентності”.

Вперше термін “прогрес” відносно течії часу застосував Френсіс Бекон (1561-1626). В 1750 році французький філософ Тюрго (1727-1781) сформулював наукову аксіому: “Людський рід постійно йде до все більшої досконалості”.
Ці ідеї були підхоплені та розвинуті Т. Гоббсом, Дж. Локком, Д. Дідро, Ж.- Ж. Руссо та іншіми т. зв “енциклопедістами”.

Пізніше концепція “прогресу” була “обґрунтована” т. зв. хронологією якості пізнання (О. Конт) та поєднанна з теорію еволюції видів живих істот (Ж.-Б. Ламарк, Ч. Дарвін).

Так була отримана нова філософія історії, світобачення та антропології, повністю протилежна минулій, яка отримала повну перемогу на рівні раціонального мислення – віднині концепція “прогресу” почалася осмислюватися як безальтернативне (те, що розуміється само собою) та природнє (те,що виходить з природи речей) – де розвиток суспільства йде від примітивного до складного, гіршого до кращого, меншого до більшого.

Історично реалізація світоглядних моделей закладених епохою Просвітництва продовжується і по сьогоднішній день.


Проекція прогресу на політику.

Якщо першими двома станами (духовенством та аристократією) це сприймалося як єресь та занепад, то для третього стану (буржуазії) це стало винаходом.

Буржуа, скріплюючи позиції в суспільстві, віднині “науково” могло нав’язувати суспільству, як універсальну закономірність, цю, зовсім нову систему цінностей, пов’язаною зі всім прагматичним, раціональним, логічним, корисним, ефективним та прибутковим,

З цієї позиції починає розглядатися і розвиток політичних інститутів.

Еволюція політики, з “недосконалого” минулого до “досконалого” майбутнього сьогодення, стає довгим та заплутаним процесом, в якому накопичується досвід людства та конкретизується в сучасному.

Логіка політичного “прогресу” суспільства відтепер бачилася в лінійному рухові “з права на ліво” – де на “правому фланзі” знаходилося минуле, а на “лівому” – майбутнє. Тому подальший історичний розвиток мав проходити виключно в “лівому” напрямку.

Подібна просторова схема (“прогрес-регрес”, “ліві-праві”) вплинула на політичне мислення ХІХ- ХХ столліть на якій будувалися ідеологічні системи, як ствердження історичної невідворотності, а не можливості.


Вплив економіки на політику.

“Праві” (монархісти, консерватори, католики), оскільки представляли стани негосподарської орієнтації (духовенство та аристократію) в політичній діяльності не торкалися якихось специфічних економічних моделей, обмежуючись захистом того господарського укладу, який існував на той момент і повністю їх задовольняв. Тому власної економічної системи вони не розробляли, їх увага зосереджувалася, в основному, на духовних проблемах – матеріальне мало для них другорядне значення.

“Ліві” тлумачили це, як “прагнення зберегти свої привілеї, що чинять перешкоди конкуренції” (ліберали) , та як “спробу приховати факт експлуатації” (соціалісти).

Тим не менше увага до економічної сторони життя історично росло і витісняла “правих” на перифірію політичного життя.
Таким чином підвищена зацікавленість до сфери господарювання, визнання за економікою права впливу на політику стало ознакою “лівої політики”.

В подальшому значення економіки в суспільному житті йшло паралельно політичної моделі і на перший план вийшов ідеологічна суперечка між лібералами та соціалістами, які оперували в першу чергу економічними категоріями, запливаючи за межами полеміки консерваторів, які мову економіки ігнорували.

В такій ситуації поступово “старі праві” (в його аристократичному, релігійному, монархічному вигляді) щезають і на політичному горизонті вимальовується нова політична картина – “правими” стають ліберали, а “лівими” – соціалісти.


Ідеологія.

Коли Дестют де Трасі ввів в обіг термін “ідеологія”, він, як сенсуаліст, прагнув систематизувати ідеї в їх соціальному значені – прямому зв’язку до суспільства. Мова йшла про заміну складної метафізики світу ідей її схематичною проекцією, що формує, транслює та розшифровує реальність. Це було притаманно ілюзіям ХІХ ст. з його саморефлексією та прагматичною схематизацією.

Але з кінця XIX ст. “ідеології”, як схематичні ідеї, перетворюються у все більш закінчені концептуальні системи, оволодівають широкими масами, формують суспільно-політичні інститути, впливають на економічні процеси, стають вирішальним фактором соціокультурних процесів. ХХ століття повністю стає століттям ідеологій.

Ідеології є результатом розвитку історичного підходу до суспільства, то їх не можна розглядати, як спонтанний та самостійний феномен -вони проявляються в попередніх соціальних формах та беруть свій початок в релігійних та філософських вченнях минулого. Оскільки, в попередній період, функції тлумачення основних ідей та принципів, в їх зв’язку та відношенню до соціальних реалій, виконували релігії, то потім формування ідейних та соціальних нормативів перейшли до філософських доктрин та наукових теорій.


Політична карта ХІХ ст.

Таким чином в XIX ст. всклалася наступна політична крата:

  • консерватизм
  • ліберализм
  • соціалізм

Координатами тут стали відносини за лінією “старе”-”нове”. За “старе” виступали консерватори, за “нове” – ліберали та соціалісти. Які в свою чергу поділилися на “еволюціонерів” (ліберали) та “революціонерів” (соціалістів).

Далі буде…

Автор: Сергій Чаплигін

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *