Політична теологія: культурно-цивілізаційний підхід

Сергій Чаплигін

Одна з головних праць німецького соціолога Макса Вебера має назву “Протестантська етика та дух капіталізму”. Здійснивши порівняльний аналіз найбільших релігій світу та проаналізувавши взаємодію економічних умов, соціальних факторів та релігійних переконань, він дійшов висновку, що саме релігійний фактор є рушійною силою суспільства та економіки (у даному випадку – пуританізм, як основа сучасної західної цивілізації).

Продовжуючи ідеї Макса Вебера німецький консервативний філософ Карл Шмітт зробив висновок, що релігійна свідомість є глибоко політичною, а політична свідомість – глибоко релігійною. Таке бачення культурно-цивілізаційного розвитку людства отримало назву Політична теологія.

Карл Шмітт у своїх працях доводив, що всі сучасні вчення про державу є секуляризованими теологічними уявленнями, а соціальні структури – секуляризованою версією релігійної структури. Кожний елемент Політичного – соціальний інститут, форма правління, право та ін. – базується на традиції, виходять з неї та є невід’ємними від філософії, міфології, релігії.

В політичній діяльності людини Бог перетворюється в законодавця, а доктрина чуда стає вченням про надзвичайні ситуації. Подібна політизація теології, безумовно, пов’язана з секуляризацією політики, яка відриває державу від її традиційної релігійної легітимації та прагне стати законодавцем нового суспільства, фундаментом нової політичної конструкції. Але раціоналізація держави та влади постійно наштовхується на незнищенні символічні релігійні форми, які виникають в тих місцях, звідки політика витіснила теологію та які хоче заповнити сама.

Секуляризована політика виявляється нерозривно пов’язаною з постійною кризою: вибудовуючи раціональну структуру влади та держави постійно породжує ірраціональне, яке перетворюється на політичні катастрофи (надзвичайні ситуації).

Звідси походить децізіонізм (лат. “decisio”, “я вирішую”) – “вчення про рішення” як фундаментальний момент проявлення Політичного, де головною є та інстанція, яка в надзвичайній ситуації приймає рішення щодо встановлення, зміни чи зміцнення правової системи.
Карл Шмітт розглядав Політичне як самостійну та самоцінну реальність, що визначається власними критеріями, є первинною по відношенню до таких конкретних проявів як класи, системи правління та право і яке в реаліях життя є пов’язаним з основами творення світу та проявляє себе через владу, яка через політику безпосередньо пов’язана з буттям; мету, що несе в собі сенс буття; ієрархічність як нерівний розподіл суспільних функцій; правову систему як виявлення та закріплення Політичного в суспільстві; колективну ідентифікацію як єдність суспільного організму з рисами характерними тільки йому; здійснення, легітимність насилля та захист від нього (колективна безпека); ствердження, збереження, зміну систему цінностей суспільства.

Сутністю ж Політичного, за Шміттом, стає дихотомія “друг-ворог”, де “неможливість визначити ворога є ознакою політичної смерті”. Тому консенсус та співпрацю в політиці він вважав нерозумінням Політичного.

В інтегральній схемі тлумачення Політичного присутність конфронтації говорить про сутність та розуміння Політичного. Коли ж мова йде про співпрацю та співіснування, то таке розуміння губиться. При цьому нерозуміння Політичного починає грати особливу роль – воно посилює конфронтаційність через відсутність уявлень про диспозицію сил, невизначеність “своїх” та “чужих”, в зв’язку зі спробами висувати для тих та інших одні й ті ж етичні доводи, та з втратою уявлень про провідних політичних суб’єктів та особливості їхнього функціонування.

Саме війна, за Шміттом, є квінтесенцією Політичного. Можна сказати, що політика є тільки сублімацією війни (бо війна в політиці знаходить інші методи знищення ворога, коли заборонено застосовувати відкрите насилля). Якщо у суспільства немає ворогів, то наближається його кінець.

Позбавлення людини пам’яті зливою щоденних новин, коли “ранкова газета замінює ранкову молитву”, не дає йому можливості сформувати образ ворога та зрозуміти політику як протистояння добра та зла. Тим самим людина перестає бути вільною – вона позбавляється вибору між добром та злом в своєму приватному житті, перестає бути людиною політичною. А це значить, що вона забуває про свій рід, який він повинен продовжити до кінця часів, відбиваючи агресію ворога.

Для чого нам потрібно визначати прояви Політичного? Тому що нерозуміння Політичного не дає нам можливості розуміти політику та відповідно застосовувати її в житті. Розглядаючи Політичне ми водночас окреслюємо й зміст політики, де відбуваються процеси та діють інститути, що мають в собі політичні та неполітичні риси. Політичне для нас є важливим тому, що ми маємо змогу розглядати соціальні процеси та інституції не тільки як політичні, але й бачити в них неполітичне. В той же час Політичне неможливо розцінювати поза зв’язком з його конкретним змістом, цілями та цінностями.
В часи постмодернізму, який перетворився з мистецької екзотики в збочену форму розумової діяльності, Політичне, на відміну від минулого, проявляє себе скрізь та ніде, є одночасно всім і нічим.

Багато наших зарозумілих політиків взагалі не мають розуміння Політичного. Вони вважають, що відкривають в суспільстві та людині щось принципово нове, шукають нові визначення, несвідомо (!?) викидаючи як непотріб тисячолітні зусилля людської думки, позбавляючи такого розуміння інших.

Політичне є продуктом людського духу, тому як і будь-яка система цінностей воно має філософську основу та відображає певну інтерпретацію сенсу та шляхів людської історії і власного місця в ній.

Чому нас цікавлять прояви Політичного? Відповідь дуже проста: аналізуючи сьогоднішню політику в Україні ми бачимо, що вона орієнтована на західний цивілізаційний проект, такий собі гедоністичний тип ліберального суспільства з подальшим його включенням до системи “єдиного світу на основі загальнолюдських цінностей”. Саме це і веде до зречення Україною права на власний пошук універсального сенсу історичного буття та самостійну історичну особливість.

Прояви Політичного на Заході

На перших початках вони базувалися на християнському уявленні про земне життя як про випробування перед життям вічним в Царстві Божому, чітко окреслювали кордони добра, зла та свободи волі, як Дар Духа Святого, а також на ідеях етичної рівності людей, яка не дозволяє відноситися до будь-якої людини як засобу для мети іншого та піддає і царя, і раба єдиному суду на підставі єдиних критеріїв.

Ці уявлення про сенс та мету людського життя, узагальнено викладенні в Заповідях та Нагорній проповіді, витлумачені також Св. Апостолом Павлом, і породили західну цивілізацію, основними критеріями якої були: походження влади від Бога, ідея тотожності гріха та злочину, що походить з біблійних заповідей, та яка породила корпус права, в якому закон виходив з моральної оцінки релігійного канону, етика достатності, а не прибутку, що було основою господарської діяльності.

Але подальші “гуманістичні” епохи Відродження, Реформації, Просвітництва втрачають есхатологічність думки, а вселенські поривання західної людини в кінцевому результаті матеріалізуються.
Віддаючи пріоритет зовнішнім атрибутам свободи, позитивному праву та відкидаючи критерії внутрішньої свободи, почав втрачатися потяг до ідеального духовного. Відхід від релігійного змісту категорії, неминуче відкидав особистість до дохристиянського тлумачення людини, її прав та свобод. Поступово спустошуючи свою душу, людина одночасно почала обожнювати свою земну природу, спотворивши ідею богоподібності та богорівності, людина логічно пішла до ідеї людинобожжя.

Саме байдужість до внутрішньої свободи і породжує огидне дитя реформації та лихварства – лібералізм.

Ліберальна філософія не побачила наслідки відчуження людини від метафізичних коренів його Божественної природи. Темою західної позитивістської філософії стає відчуження. Саме відчуження є філософською парадигмою усієї західної культури.

Висувається точка зору, заснована на спотворенні лібералізмом антропології, що одновимірний індивід, помножуючи свої “невід’ємні права”, змушений постійно шукати свій кращий інтерес.

Лібералізм в своїх теоріях ставить індивіда поза категоріями добра та зла, стверджуючи “абсолютний суверенітет поглядів та схильностей людини в його життєдіяльності, якою б вона не була…” Це стає повним відступом від основ Нового Заповіту про природну гріховність людини, яка тільки моральною аскезою може змінитися з Адама старого в Адама нового.

Були остаточно втрачені абсолютні критерії добра та зла, краси та потворності. Канони чудового – краса, гармонія, норма були оголошені нудьгою та банальністю. Збочення, відхилення від нормального стає вважатися розвитком від простого до складного. В західному світі зникають розуміння “нешляхетного вчинку”, залишаючи місце тільки “некоректному” (те, що порушує закон, визначені правила поведінки). “Вільний індивід” повністю поневолений своєю плоттю та гординею починає сповідувати нігілізм щодо всіх традиційних цінностей, внутрішній нарцисизм для душі та гедонізм для тіла.

В той же час паралельно існує Православ’я, яке ніколи не було частиною західної цивілізації, яка виросла на раціоналістичній філософії Декарта, ідейному багажі Французької революції та протестантській етиці мотивацій до праці та багатства.

Характерною філософською основою сучасного лібералізму та політичної доктрини “єдиного світу” став протестантський месіанізм, заснований на провіденціалізмі пуритан, натхненних Старим Заповітом.

Той же Макс Вебер вказував на одну з центральних рис філософії пуританізму – “методично раціоналізоване здійснення свого месіанського призначення”. Він зазначав, що справжній пуританин набагато впевненіший в своїй обраності, ніж правовірний та богобоязливий ветхозавітний юдей.

Особливе місце в протестантизмі займає кальвінізм. Якщо лютеранство – апостасійне явище в самому християнстві, його раціоналізація, то кальвінізм пов’язують з альбігойськими єресями, з маніхейством, корені якого губляться в глибині історії боротьби добра та зла. Сама ідея того, що ще до створення світу люди діляться на призначених до спасіння та не призначених (предистинація), є повна протилежність православному сприйняттю світа як всеєдності через троїстість. Дуалістичне ділення світу на не змішуване позитивне та негативне, біле та чорне, де зло також визнається сутнісним, а тому здібним до творення (що властиве маніхейству), породжує і відмову людям в етичній рівності, поділяє людей на непотрібних та тих що мають цінність, для яких інші можуть бути засобом. Вчення про те, що людина отримує покарання та нагороди не після смерті , а при житті, ще в цьому світі, та проявляється воно в матеріальному благополуччі, проголошує, що найвищою формою благодаті є багатство, а найбільшим гріхом – бідність. Це стало раціоналізованим відділенням гріха від злочину.

Втілення своїх ідей та знищення традиційного типу господарювання, в тих умовах, було можливо здійснити в Північній Америці, і туди, в “землею обітовану”, потягнулися тисячі пуритан, вважаючи, що їх обраність виявляється в тому, що вони є знаряддям Бога, і тим вірніше їх обраність, чим ефективніше вони діють в сфері мирської активності.

Їх самовпевненість в своєму призначенні та ролі знаряддя в руках Бога породила новий тип американського суспільства, яке послідовно, з месіанською впевненістю, будує царство людське та своє панування над світом, доказуючи земним успіхом свою богообраність, як і вчив Кальвін.

Вже Токвіль звернув увагу на те, що в американців релігія, хоч і відділена від суспільного правління, але тим не менш розглядається як найголовніший політичний інструмент. Їхній релігійний соліпсизм Токвіль назвав “філософським методом американців” – практичне картезіанство, яке визнає єдино достовірним лиш своє власне існування. Метою цього месіанізму є “єдиний світ” якихось “Homo globalis” – позастатевих індивідів, які втратили зв’язок з вищими цінностями віри, нації, родини.

В есхатологічному плані відбувається заміна Священної Римської імперії на Pax Americana. Але ми знаємо, що в християнській есхатології та історіософії це суспільство провіщено. Ідея “єдиного світу” посягає на Божий Промисел про багатоманітність світу, де шлях до Христової Істини прокладає власний, а не чужий духовний досвід. Політичне Православ’я, яке відображає стан та настрій духу нашого суспільства та одночасно впливає на нього, має повернути втрачений сенс історичного буття шляхом нового усвідомлення вселенської історії як суперництва двох ідей – шукання Царства Божого та будівництва царства людського.

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *