Hot! Плекаючи героїчне (Олег Ольжич)

Поет і політик, один із лідерів націоналістичного підпілля і дослідник неолітичних культур, талановитий публіцист і учасник збройної боротьби за незалежність Карпатської України – усе це про Олега Кандибу-Ольжича. Ім’я, яке вибрав для свого сина класик української літератури Олександр Олесь, виявилось пророчим. Сьогодні, щоправда, з огляду на ракову пухлину профанацій, котра органічно вплітається у тіло Постмодерну, не те, що говорити, але й думати про «магію імен» якось лячно – не хочеться вливатися у потік гносеосимуляції. Одначе ім’я Олег і дійсно в якомусь сенсі «запрограмувало» долю немовляти, що народилося одного із липневих днів 1907 року. В усякому разі, Олег Кандиба-Ольжич своїм життям і творчістю довів, що має право носити древнє варязьке ім’я…

На дитинство Олега припала Перша світова війна та подальша визвольні змагання за незалежність України. У зв’язку з окупацією українських земель більшовицькою Москвою уся родина Олега емігрує до Чехословаччини. Там майбутній поет-вісниківець закінчує середню освіту і здобуває вищу (навчався в Українському вільному університеті та у Карловому університеті м. Прага).

У 1930 році захистив дисертацію на тему «Неолітична мальована кераміка Галичини». Ще будучи студентом, Ольжич відвідував лекції з археології видатного ученого В.Щербаківського, і, не виключно, саме тоді закохався в доісторичне минуле європейських народів. Любов до археології була досить плідною у сфері наукової діяльності Кандиби-Ольжича. Одначе ця ж сама любов проявилася і в сфері художньої творчості, і, якби це не звучало дивно, у сфері революційної діяльності. Його поетичні рядки дихали архаїкою, романтичне відлуння віків надихало його на боротьбу за державне майбутнє власної нації.

Членом ОУН Ольжич став уже в 1929 році. Будучи особисто знайомим із полковником Коновальцем, він виконує низку його особистих доручень, працює на культурному відтинку націоналістичного фронту. Згодом, у 1938-1939 роках бере участь у боротьбі за незалежність Закарпаття. Був заарештований мадярами, одначе після написання мадярськими ученими листа на захист відомого археолога був звільнений. Опісля розколу в ОУН опинився у фракції Мельника. В період німецько-російської війни очолював мельниківське підпілля в Україні, а згодом, після арешту німцями самого полковника Мельника очолив Провід українських націоналістів (ПУН), схиляючись, при цьому, до конструктивного діалогу з бандерівцями. Очолювати ПУН Ольжичу довелося недовго: наприкінці травня 1944 року його заарештовують німці і відправляють до концтабору Заксенгаузен. У червні того ж року Ольжич гине від тортур під час чергового допиту.

В поезії Ольжича органічно зливається правічне і модерне, древні європейські варвари, середньовічні лицарі і сучасні йому націоналісти-революціонери. Зрештою, наскільки модерним був модерний український націоналізм – це питання багатогранне. Героїка, життєвість, волюнтаризм, відданість високим ідеалам… Ці риси робили українських націоналістів аж занадто несучасними, і це чудово розумів (чи відчував) Ольжич, і цим захоплювався –

Кожна справа – ясна і проста.
(Героїчний період і сумнів?)
Для дівчат – снігова чистота,
Юнакам – поривання безумні.

Або ж:

Господь багатий нас благословив
Дарами, що нікому не одняти:
Любов і творчість, туга і порив,
Одвага і вогонь самопосвяти.

Байдуже, про що йдеться – про війни стародавніх народів чи про перманентну революцію УВО-ОУН – у Ольжича і перше, і друге вливається в єдиний потік героїзму. Ось, приміром, рядки з його поезії «Галли»:

… В одвічному роздорі
Розтерзані галлійці на цей раз
Були невгнуті, і високі стіни,
Від варварів обсаджені гаразд,
Поборювать підкочено машини.
Бій був тугий, як, може, не один,
Всю ніч невгавна боротьба тривала,
І Цезар бачив, як одна з машин,
Поцілила на мурі міста галла.
Умлівіч другий вискочив на труп.
Пристріляна машина стяла й цього.
Тоді став третій… І смертельну гру
До ранку спостерігано самого.
І війську, і для Цезаря вона
Лишилася на все незрозуміла.
Дух – крига і – стихія вогняна.
Плекання тіла – й спалювання тіла.

А ось – рядки, присвячені націоналістичній революції:

Туман повива Революції лик,
Його не побачиш багато.
Блідий кольпортер, мовчазний боєвик
І наче труба –пропагатор.

Та тіло міцне її, кров – як вино,
І сітка не рветься ніколи,
Чотири займанщини скувши в одно,
Окутавши три суходоли.

А дух Революції – п’єш його ти
Всією душею своєю.
Набиті струєю кільчасті дроти
Над цілою цею землею.

Цілком у руслі вісниківства Ольжич змагав до творення героїчної чуттєвості, героїчного світогляду, героїчної культури. Ця культура мала прийти на зміну культурі, породженій матеріалістичними доктринами Модерну. Відтак, фактично, Ольжич закликав спалити старе, віджиле, спалити трухляву мумію Модерну, щоб плекати юність, котра дихає древнім і вічним, утвердити героїчний, вольовий тип українця. «Націоналістична духовність, – зазначав вісниківець, – зроджена з глибокої повоєнної кризи, відбиває все нап’яття шукань і ввесь патос віднайденої правди нації. Покликали її банкротство ліберальної духовности й ворожа загроза теж збанкрутілої комуністичної духовности. На місце релятивізму й матеріалізму попередніх ідеологій зроджується живе, оригінальне пізнання, що тільки велика ідея і велика віра творять життя… Український націоналізм творитиме, отже, культуру героїчної доби – культуру націоналістичну, що значить, українську культуру – найглибше і найбільше українську».

Звернімо увагу наприклад на ці рядки Ольжича:

Ми вийдем Жорстоке зустріти,
Заховане в ранковій млі,
І стануть не луки, не квіти –
Каміння саме на землі.

І будуть: не сонце, не обрій,
А сірість похмурого дня.
(На сірім граніті хоробрі
Різьблять своє мужнє ім’я.)
Або ж на цей протест проти буржуазно-міщанської «стабільності»
Держава не твориться в будуччині,
Держава будується нині.
Це люди, на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили камінні.
Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, –
Хто кров’ю і волею сціпить в цемент
Безладний пісок міліонів.

У них ми бачимо утвердження мужнього, героїчно-войовничого, «варязького» світогляду українця-націоналіста замість розміреного панетичного і панестетичного світобачення миролюбних гречкосіїв або мешканців модерного міста – «власників пенсій і рент».

Ольжичу й справді не довелося дожити до омріяної обивателями пенсії. В одній із поезій він називає смерть «найвищим вінком». Живучи тією філософією, котру сам проповідував, поет-націоналіст заслужив на цей вінок і помер геройською смертю; його ж поезія продовжує нести нам голос архаїки і надихати на прямування в майбутнє…

Ігор Загребельний

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *