Hot! Отто Штрасер і національний соціалізм

30 травня 1930 року, кремезний баварець, який ось вже з 1926 року поширював націонал-соціалізм в Пруссії, зустрівся в Берліні з південно-німецьким очільником свого руху. Темою їхньої дискусії було місце революційного соціалізму в НС партії. Після тривалої і різкої суперечки, шляхи цих двох чолов’яг розійшлися. Баварець звинуватив товариша по партії, в тому що той «продався буржуазії», а адресат цих докорів відповів звинуваченнями в порушенні субординації [1]. Незламний націонал-соціаліст, Отто Штрасер, одначе, пішов далі у ствердженні своєї незалежності від наймогутнішої постаті цього угрупування – Адольфа Гітлера. 4 липня 1930 року він створив власне крило Націонал-соціалістичної парті: Бойове товариство революційних націонал-соціалістів. Ватага ветеранів в запасі, колишніх штурмовиків, і навіть шляхтичів, ця камарилья, яку Штрасер нарік «Чорним фронтом», проголошувала себе «школою офіцерів та сержантів німецької революції» [2].

І Штрасер і його рух, одначе, скоро виявить всю брутальність своїх опонентів з правого боку. Гітлер, підтримуваний буржуазією, промисловцями та фінансовими ділками, завершив своє сходження до влади в 1934 році; а 30 червня, він очистив націонал-соціалістичну партію від усіх ймовірних загроз своїй владі [3]. Коричневі сорочки були одними із жертв цього кровопускання; колишні члени Чорного фронту стали наступними в черзі. Отто Штрасер, який втік з Німеччини в 1933 році, спостерігав з Праги різанину, яка дісталась його рідного брата. Незабаром він напише книгу «Німецька Варфоломіївська ніч» в якій поєднає звеличення полеглих націонал-соціалістів з бурхливими випадами проти Гітлера.

На завершення своєї повісті Штрасер висловив сподівання, що приклад його полеглих товаришів сподвигне колись правдиву німецьку революцію [4]. Його молитвам однак не поталанило збутися. Гітлер утримував владу аж доки чужі держави не розчавили його країну; а його націонал-соціалістичний антагоніст, Отто Штрасер, зазнав долі іншого ідеолога – Лева Троцького. Як і ворог Сталіна, він прожив свої дні в боротьбі з суперником-тріумфатором, який на його тверде переконання зрадив революційні ідеали [5]. Отто Штрасер народився 10 вересня 1897 року в баварському містечку Віндсгайм в сім’ї дрібного громадського службовця [6]. Двоє його старших братів – Ґреґор та Пауль – обидва були студентами університету; та й власне Отто став на професійних шлях правника, коли вибухнула Перша світова війна. Молодий баварець провів чотири роки на Західному фронті, зазнав декількох поранень, і зрештою отримав звання лейтенанта. Як і на багатьох його однолітків, пережите на війні глибоко вплинуло на Штрасера. Поміж 1914 та 1918 роками німецька нація здавалась найбільш згуртованою ніж в будь-який інший період недавнього минулого. Патріоти зі всіх земель, прошарків та релігій крокували разом на фронт, де ставали до бою за батьківщину проти її ворогів [7]. Та не зважаючи їх відвагу, Німеччина війну програла, а Штрасер повернувся до Баварії, все ще стоячи на милицях, восени 1918 року.

Та повернутись до зброї йому судилось майже відразу. 8 листопада 1918 року республіканська революція позбавила трону останнього короля Баварії Людвіґа ІІІ Вітельсбаха; а кілька днів потому владу в Мюнхені захопив молодий єврей-соціаліст Курт Айзнер. Штрасер долучився до добровольчого корпусу, очолюваного генералом фон Еппом, задля повалення лівого режиму. Та все ж, в 1920 році, після свого переїзду до Берліну, Штрасер промовисто підтримав тамтешній соціалістичний уряд, коли правий політик Вольфганг Капп зі своїми прихильниками намагався його повалити. Ці дії, на думку одного з його життєписців, не свідчать про непослідовність вчинків. Попри соціал-демократичні погляди в Баварії, Штрасер не мав жодної симпатії до путчиського владарювання Айзнера. У Прусії ж, де ліві прийшли до влади шляхом виборів, він протистояв будь-яким спробам військового втручання [8].

Це пояснення причин Штрасерової непостійності правильні лише частково. Попри свою соціалістичну позицію, він ніколи не поділяв марксистське поняття класового конфлікту. Не існувало неподоланної прірви між пролетаріатом та буржуазією, оскільки, на його думку, обидва ці прошарки належали до однієї й тієї ж культурної та духовної сутності – німецької нації. Крім цього, Штрасер, на відміну від комуністів, відкидав диктатуру пролетаріату, так само як і капіталістичну монополію. Обидві форми висловлювали класовий егоїзм, який призводив до відмови від турботи про загальне благо. Ні комуністи, ні капіталісти не розуміли, що 1914 рік зробив зрозумілим для всіх: відтепер, німці мусять відкласти геть особисті амбіції та суспільне обурення, і служити своїми народові як єдиному цілому. Марксистських революціонерів в Мюнхені не задовольняло прагнення національної солідарності, що спиралось на такий підхід. Соціал-демократичні діячі в Прусії також не схвалювали позицію автора цього підходу.

Таким чином, Штрасер незабаром стане чужим для обох цих сил. На зорі 1920х, молодий націоналіст, будучи студентом-правником в Берліні, вчащає на збори «Червневого клубу»: гуртка німецьких патріотів, критично налаштований як до парламентаризму, так і до марксизму [9]. Штрасер також дописував до клубного часопису «Gewissen» («Совість»), поряд з такими непересічними промовцями як Мьолер ван ден Брук, Едуард Штедтлер та Гайнріх фон Ґляйхен [10]. Це був саме той час, коли Отто та його брат Ґеорґ міцно долучились до націонал-соціалістичного руху; а в жовті 1925 року вони вже були присутніми на нараді керівників партії, де представили свою суперечливу «Бамберзьку програму». Створений з метою втілення в життя «істинного німецького соціалізму», цей план передбачав націоналізацію промисловості та більш рівномірний розподіл фермерських земель [11]. По суті, це було повторним ствердженням соціалістичних елементів «25 пунктів», оформлених Гітлером та двома ранніми націонал-соціалістами – Ґотфрідом Федером та Антоном Дрекслером, восени 1919 року [12].

Як й сімнадцятий пункт цього документу, Бамберзька програма вимагала конфіскації всіх шляхетських земель без відшкодування. Проте для Гітлера, що був схильним до примирення з поміщицьким класом і в 1925 році голосував проти подібної пропозиції в Рейхстазі, «25 пунктів» стали джерелом збентеження. Однак Фюрер відчайдушно прагнув утримати радикалів в своєму русі, тому мусив, скрегочи зубами, дати Штрасерам зелене світло.

Якщо для Гітлера Бамберзька програма була гіркою поступкою, для братів Штрасерів цей план означав початок Німецького соціалізму. Видавництво «Kampfverlag», яке двоє братів утримували для потреб партії, проголошувало в своїх брошурах пришестя нового суспільного порядку. Природньо, в нього не було місця ні для капіталістів, ні для більшовиків, натомість була Німеччина, постала з мрії про єдність, Німеччина, що увіллє всіх патріотів в життя нації. В грудні 1925 року, Штрасер запропонував такі міркування щодо марксизму:

Комуністична класова боротьба це лишень процес, в наслідок якого одна знедолена група здобуває статки свого гнобителя і сама стає привілейованою верствою. Жодне замирення тут не можливе; що в такому разі трапляється, так це заміна однієї форми панування іншою [13].

Подібне розходження інтересів, зазначає Ґреґор (25 липня 1925 року) переважає в більшості парламентських держав, де партії слугують тільки прикриттям для суспільних та економічних сил, які їх контролюють [14]. За також системи не можливо досягти національної єдності чи мети для жертовності, щоб діяти без огляду на особисті інтереси та цілі. Однак, існувала альтернатива як марксизму , так і західному парламентаризму: соціалізм, що був «тотожний істинному націоналізму і рівною мірою протистояв як привілейованій буржуазії, так і привілейованому пролетаріату» [15]. І хоча публікації «Kampfverlag» ніколи не давали визначення цій сутності, у виданій 1931 року книзі «Структура німецького соціалізму», Отто Штрасер звершив це завдання.

Дане дослідження розпочинається з ретельного та сповненого живої уяви антропологічного розбору. Нації як й індивіди, зазначає Штрасер, перегукуючись з поглядами, що висувались мислителями з часів Аристотеля до Шпенглера, суть живими організмами. Кожен з них проходить крізь цикл з молодості, зрілості та захиріння, з властивими їм власними фізичними та культурними своєрідними рисами [16]. «Народ», у відпочатковому значенні цього слова, був «сплавом рас», представникам якого була властива як біологічна спорідненість, так і однакові історичні та географічні умови. На сьогодні, в Європі міститься близько чотирьох-п’яти таких груп, згуртованих під покровом духовної й расової єдності [17]. Народ міг також стати нацією, як стали німці під впливом Першої світової війни, досягнуть усвідомлення власної ідентичності. Однак ні нації, ні народи не діяли як цілковито вільні й спонтанні одиниці; обидва були суб’єктами того, що Штрасер нарік «законом триєдиної полярності».

За цією теорією, європейська теорія коливалась між двома полюсами: ліберальним і консервативним. При чому перший був безнадійно заплутаний в сіті «імпульсу власного Я», другий висував на перший план дух спільноти [18]. Як і еготизм, так і комуналізм проявлялись в трьох однакових множинах відносин: в матеріальній сфері, тобто зв’язку людини з об’єктами; в суспільній царині, у взаємодії певної особи з іншими сутностями; та метафізичними пошуками, тобто в тому, як особа трактує те, чи інше поняття. В ліберальну добу (а теперішня розпочалась близько 1500 року з крайнім індивідуалізмом Відродження), економіка позбавляється моральних обмежень; суспільство набуває невпорядкованого й хитного характеру, через розклад інституцій, що свого часу призвели до єдності. При цьому людський розум вибудовує матеріалістичний світогляд, що й пояснює релігійний скептицизм, властивий європейській культурні починаючи з XVII століття [19].

Часи в яких панував принцип «Ми», інакшими словами принцип консервативний, покладались на «соціалізм, націоналізм та народний ідеалізм». Для Німеччини цей період почався в серпні, 1914 року, коли судоми війни згуртували народ в єдине ціле як ніколи раніше. Штрасер розглядав поширення марксизму в Європі як історичну аномалію. Попри наголос на своєму соціалізмі, який властивий консервативній добі, комуністи відкидали націоналізм, приймаючи філософію, засновану на матеріалізмі [20]. З іншого боку, Штрасер, не довіряючи марксистським хибам, не закликав обороняти капіталізм. Як і комуністи, він вірив, що капіталістична економіка відійшла в історичне минуле й заледве шкандибала під тягарем своїх гріхів. Володіння технічними засобами Заходу скоро уможливить конкуренцію європейській торгівлі з боку колишній позбавлених промисловості країн як Індія, Китай та Бразилія. Японія та Росія вже володіли достатніми технологіями для широкомасштабної індустріалізації. А тим часом американська торгівля вторгалась у всі кінці світу. А бойкот західних товарів націоналістами в Індії та інших країнах ще дужче руйнував європейські ринки [21]. Нажаль, ці зміни не спричинили прагнення серед держав щодо пошуку соціальної альтернативи, хоча потреба в творчій економіці була великою як ніколи раніше. В Німеччині, промисловці на зразок Тіссенів та Круппів, твердив Штрасер, розбудовували свою фінансову імперію, попри збільшення бідності та безробіття в більшості секторів суспільства [22].

«Структура німецького соціалізму» рясніла пропозиціями пристосування німецької економіки до потреб нації. Цей ряд починався від встановлення великих тарифів для скорочення імпорту іноземних товарів до інвестицій в суспільну власність і її перерозподіл між гідними членами суспільства у вигляді засобів виробництва [23]. Жодна з цих пропозицій, слід зазначити, не з’явилась з під пера самого лише Штрасера. Вони відтворювати збудовану раніше модель економічної системи, звану автаркією, котра полягала в організації добробуту та засобів виробництва за принципом самодостатності держави. Німецькій філософ Йоган Ґотліб Фіхте (1762-1814), в своєму трактаті «Der Geschlossene Handelsstaat» перший обстоював ідею поступового виходу Німеччини з торгових зв’язків з її сусідами як засіб отримання економічної незалежності та відродження національного духу. Звісно ж, в час коли Штрасера огорнули такі ідеї, вони стали спільним знаменником для багатьох німецьких правих [24].

Була ще одна ідея, що зробила Штрасера тривалий час популярним серед німецьких правих, а саме – скасування парламентаризму. Політичні партії, які здавались йому купками корисливих інтриганів, не мали майбутнього в новій Німеччині, в якій влада буде здійснюватись радами, скликаними за професійною ознакою, без втручання партійних діячів [25]. Освіта та право мусили б також очиститись від ліберальної погані згідно задуманого Штрасером порядку. Школи більше не будуть «просто передавати факти». «Знеособлений» підхід до навчання буде замінено на «плекання товариськості» та «включення молоді в національний організм» [26]. Більше того, воскресла Батьківщина не буде дотримуватись одного єдиного зводу законів якому донині підкорялись всі німці. В часи Середньовіччя існувало велике різноманіття правових систем, що покривали Германську імперію: кожне місто і земля мали власний звід законів, як власне й кожен клас чи професійний прошарок. Однак в останні роки XIV століття імператори Священної римської імперії впровадили римське імперське право як засіб цілковитого панування над своїми німецькими підданими [27]. Така тенденція щодо писемної кодифікації права триває донині. Це Штрасер приписував значною мірою ліберальним правникам які помилково ототожнювали суворі й однозначні закони з правовою рівністю. Національний соціалізм, усвідомлюючи небезпеку такого буквоїдства, мав відродити середньовічні поняття правосуддя і передати законні справи народним судам [28].

Попри провідну роль цих ідей в думках Штрасера, його протистояння з Гітлером значною мірою вплинуло на його позицію. Книга «Німеччина завтра», написана в 1940 році, засвідчила основний зсув у його філософському світогляді. Ця праця мусить бути розглянута в контексті німецького опору проти Гітлера в якому Штрасер відігравав активу роль, навіть будучи у вигнанні. Більше того, в основі «Німеччини завтра» лежало припущення про можливість успішного перевороту проти нацизму звершеного під проводом Чорного фронту [29]. Цілковито віддавшись своїм мріям, Штрасер вимальовує в уяві читачів ще один образ: нову Німеччину керовану його однодумцями. Чорний фронт, після остаточної розплати з нацистами, встановить мир зі всіма сусідами Німеччини. Полякам та чехам буде компенсовано втрату німецькомовних територій за рахунок земель захоплених в комуністичної Росії [30]. Чорний фронт також візьметься за відновлення Ліги націй, якій буде надано збройні сили для підтримки міжнародного миру. Штрасер в «Німеччині завтра» полишає принцип автаркії. Замість встановлення самодостатності окремих народів, він закликає до скасування всіх європейських митних кордонів та ліквідацію перепон вільній торгівлі [31].

Попри відмінності між «Німеччиною завтра» і «Стуктурою німецького соціалізму», можна послідкувати ланки, що поєднують ці дві книги. Війна проти юнкерів, предмет гарячого занепокоєння молодого Штрасера, стала в його пізніших працях широкомасштабним хрестовим походом проти жадібності та несправедливості. Саме як тріумф прусської ментальності він розглядав «істеричний мілітаризм» гітлерівської доби. В своїй праці «Прусський орел над Німеччиною» він виступав за розподіл Прусської держави і політичну відставку її хазяїв-юнкерів. [32] В «Німеччині завтра» Штрасер підтримував відновлення середньовічних німецьких одиниць адміністративного поділу – ландшафтів (Бранденбург, Гессен, Саксонія, Ганновер, тощо), і повернення політичної влади цим територіальним утворенням. Стара вимога експропріації земельної власності, подібним чином знову і знову з’являється в Штрасерових пізніх творах; рівно як і давня мантра, звучать з під його пера звинувачення на адресу індустріальних магнатів. [33] Хтось може зауважити відлуння анти-семітизму в «Німеччині завтра», котрий пронизував також і видання «Kampfverlag». Зникли, однак, колишні звинувачення щодо євреїв у зраді Батьківщини на догоду капіталістам та більшовикам. Штрасер мав певні упередження щодо права євреїв на рівноправне громадянство, однак виключно зогляду на те, що вони не цілковито поділяли німецькі і християнські цінності. На відміну від нацистів, він, однак, прагнув дати їм змогу асимілюватись, що полягало в прийнятті Християнства. [34]

Після Другої світової війни загрози державного тоталітаризму займали в ідеях Штрасера те ж саме місце, що й анти-більшовизм та анти-прусацтво раніше. В 1965 році, з під його пера вийшло дослідження «Фашизм», що викривало опонента на кожній сторінці. Сутністю фашизм, зазначає автор, є не збочений націоналізм, ані контр-революційна пародія на більшовизм. І патріотизм, і контрреволюція є лише ширмою за якою криється намагання держави розширити свою владу. Штрасер, мав зуб на державу, однак речі поза його упередженнями стають зрозумілими наприкінці його трактату. Він зазначає:

Всяких, хто сподівається і прагне зміцнення держави є фашистом; всякий, хто хоче надати державі нові інструменти і посилити його бюрократію є фашистом. [35]

Таке визначення мало в кого викличе захоплення, з огляду на суперечливий тон праці звідки воно взято. Важко стриматись від сміху, коли Штрасер висуває свою теорію «солідаризму» як альтернативу сучасній державі. Ми вже кілька разів натрапляли на цю його думку. Нам знову пропонується децентралізована форма влади, підпорядкована радам, скликаним на професійно-станової ознакою, з наголосом радше на соціальній інтеграції, замість рівності. Цього разу, однак, автор присвячує свою увагу також питання свободи слова та вільного розвою культури [36]. Ці тези так багато раз траплялись нам раніше, що виникає питання про причини появи цих ідей в головах їх авторів.

Армін Мьолер, секретар Ернста Юнгера, в своєму дослідженні «Консервативна революція в Німеччині (1918-1932)», розрізняє два типи анти-ліберальної думки на сучасному політичному спектрі: консервативну, що протидіє будь-яким змінам; та «неоконсервативну» націоналістичну, властиву й Штрасерові, життєствердну, хоч і з песимістичним поглядом на світ. [37] Консерватори, ставши віч-на-віч з розпадом культурної і суспільної цілісності, намагаються оборонити традиційні форми життя перед непевним майбутнім. Для неоконсерваторів як загрози, так і відповідь на них суть інакшими. Твердь звичаю розколота, а люди втратили віру в цінності та символи давнини.[38]

Ернст Юнґер, в своєму романі «На мармурових скелях», змальовує недуги властиві людям межичасу. В метушні між кволою правдою й ненародженим розкаянням, вони відчайдушно хапаються за одну з двох надій: «шляхетний нігілізм» та «дику анархію». Результатом першого є «спустошення», обіцянкою другого повернення до «незайманих лісів». [39] Цивілізація в очах неоконсеварторів втратила свою колишню силу. Отруєна з середини масовою культурою та буржуазним характером, вони мусить ззовні протистояти руйнівним планам марксистської революції.

Юнґер, Еріх Ремарк, та інші німецькі письменники 20-х років відзначили появу таких поглядів серед інтелектуалів їхньої доби. Після юності, що пройшла за золотих часів Вільгельма ІІ, молоді люди зазнали лихоліть війни, повернувшись з якої опинились в суспільстві поділеному між бундючною буржуазією та похмурим, хоч і потенційно войовничим, робітничим класом. Перед лицем таких злиднів, багато німців шукали шляхи перетворення їхньої країни, її духовного оновлення, уникаючи при цьому «шляхетного нігілізму» старої провідної верхівки та «дикої анархії» радикальної лівиці. Просто зберігальництва було, однак, не достатньо для такої мети. Неоконсерватори, занурившись у пророцтва Фрідріха Ніцше та красномовного історика-песиміста Якоба Буркхардта, вважали, що цивілізація доживає свої останні дні. [40] Шляху назад в часи демократичних революцій не існувало. Маси ніколи не віддадуть прав, які вони вирвали з рук аристократії в галузі державної влади чи з рук освічених класів в галузі культури. Знецінення духовного і мистецького життя, яке неоконсерватори бачив навколо себе, і яке слідом за Ніцше і Буркхартом ототожнювали з ліберальними і демократичними цінностями, не могли бути зупинене поверненням в минуле. Історія сама працює проти такого вибору. Не тільки існуючі структури суспільства закривали шлях назад, але й катаклізми війни вкрай засмутили надії як консерваторів, так і лібералів, що квітли раніше. [41] Однак, війна виглядала карою для занепадницької культури, а тому відкривала шлях до відродження. Вона відновила в атомізованих особинах цінності спільноти, і слугувала містком до того, що Штрасер та решта йому подібних, розглядали за джерела колективного спасіння: націоналізму та соціалізму.

Наголос неоконсерваторів на спільноті та інтеграції, проте, не лишав їх осторонь критики в бік держави. Звісно, певний адміністративний апарат буде потрібним для впровадження суспільних реформ, але неоконсерватори прагнули розрізняти засоби та кінцеві цілі. Держава була для них інституцією, котра стала би в пригоді для спасіння німців, але виключно, якщо вона відповідатиме двом умовам. Влада має відповідати цінностям і поривам нації. Також влада має бути прикута до потреб німецького народу, який через свої різноманітні ради, буде контролювати її роботу. Неоконсерватори ганили державу, котра видавалась їм засобом бюрократичних маніпуляцій та поділу суверенітету між політичними фракціями. Така влада не могла представляти колективного духу, натомість була силою розбрату та просування егоїзму меншості проти єдності народу. [42]

Цей відступ в політичну філософію неоконсерваторів має висвітлити деякі ідеї, що можуть здатись дивакуватими на перший погляд, однак які пронизують праці Штрасера. Його ідеї пройшли багато стадій розвитку; і без сумніву, якийсь цинік, знаючи, що має справу з особистістю-політиком, приписав би такі метаморфози як наслідок крайнього опортунізму. Але я рішуче не погоджуюсь з таким судженням. Непохитний Штрасерів спротив Гітлеру свідчить, що він не був політиком без принципів. Причина такої мінливості Штрасера як мислителя лежить в іншому місці. Попри всю парадоксальність сказано далі, дозвольте зауважити, що соціалізм і націоналізм, свобода й інтернаціоналізм всі суть складовими Штресерового світогляду. Те що може з першого погляду видатись як зміни в його ідеях було радше змінами наголосів аніж чимось кардинальним.

Відправною точкою для більшості його теоретичних робіт була криза в історії Європи, що цілковито змінила суспільне життя людини. В «Структурі німецького соціалізму», цей струс пов’язувавсь з розпадом нації як єдиного цілого об’єднаного спільною культурною основою; в дослідженні «Фашизм», ключовою подією було постання сучасної держави та її перетворення на інструмент духовного утиску.[43] В обох випадках, однак, постуляється однаковий шлях розвитку цього явища. Упорядковане й об’єднане суспільства поступилось суспільству збаламученому; цей процес отримував підтримку держави, яка розривала зв’язки у середині спільнот з метою уярмлення індивідів. Індивідуалізм це ілюзія, яку сучасна держава підсилює , щоб зробити його беззахисним перед собою. А ліберальні гасла також приховують підступи бізнесменів та шукачів прибутку – найбільш полум’яних борців за «вільну торгівлю». Зміцнення капіталізму тісно пов’язане з постанням сучасної держави; вони сприяють одне одному в знищення політичних та економічних обмеження, які тривали в купі середньовічне суспільство. [44]

Однак владі капіталістів і бюрократів має скоро прийти кінець; постання проти їх обох вже почало назрівати. Ми обговорили взаємодію сил, які Штрасер розглядав як загрозу сучасному ліберальному суспільству. Зі всіх сил які протидіяли існуючому ладу, тільки національному соціалізмові це певною мірою вдалося. Радикальні ліві, а саме марксисти, становили, за словами неоконсерваторів, тільки підробну альтернативу західному капіталізму; в неявному вимірі ідеологія пашіла ліберальними цінностями. Рівність – це принцип через який сучасна держави вирвала людину з її впорядкованих зв’язків зі спільнотою; а марксизм взагалі звів це поняття до маразму. Було поставлено вимогу створення владного механізму, пояснює Штрасер, який в ім’я революційних ідеалів, зведе всіх до однакових умов життя. Навіть культурні відмінності між народами мусять бути стерті, оскільки комунізм скасовує всі національні відмінності.

Штрасер відкидав комунізм, однак не тільки як ідеологію позбавлену глибинних програмованих засад, але й історично хибну. Як і лібералізм він заснований на припущенні про прогрес людства в часі. Кожна стадія суспільного та морального розвитку людства через яку проходили люди, вважають марксисти, являє собою поліпшення попередньої.

Неоконсерватори висловлювали незгоду з такими судженням, дотримуючись натомість циклічного погляду на історію. [45] Суспільство невідворотно коливається між періодами єдності та періодами розпаду. Фаза ліберального капіталізму, через яку власне проходить Захід, є прикладом епохи другого типу; але ерозія солідарних спільнот, яка ця фаза принесла має минути. Штрасер передрікав повернення до середньовічного стилю життя, чи принаймні, життя за принципами які він сформулював, досліджуючи Середні віки. Ієрархія, релігія та аграрне суспільство суть інституціями, що окреслюють контури неконсервативного націоналізму. [46] Однак такі ж сили вдивляються в донаціоналістичні часи. Насправді, націоналізм, як визначав його Штрасер в своїх творах, стоїть на діалектичному зв’язку цілого ряду політичних і економічних явищ, ототожнюваних із сучасною Європою, від промислової революції до секуляризації суспільства. Однак саме на націю спирається інтегральна культура, котра дає змогу людям чинити спротив наслідкам цих перемін.

Однак, націоналізм, хоч і був протиотрутою проти культурного занепаду, не становив самоцілі. Тому, Штрасер в книзі «Європі завтра», життєписі Томаша Масарика, батька Чеської республіки, висловлював високу оцінку за його намагання узгодити дві значущі, проте часом конфлікті сили: націоналізм та гуманізм. [47] Він також оспівував величне поєднання всезагального і частинного, і передрікав добу за якої країни об’єднають свої зусилля задля зведення федерації за засадах «національної свободи, соціальної справедливості та європейської співпраці». Люди усвідомлять «порожнечу насилля», а взаємодія між державами та відносини в середині країн керуватимуться принципами національного соціалізму. [48]

Темою даного дослідження було висвітлення деяких складових ідеології націонал-соціалізму, занедбаних його провідниками ще перед сходженням Гітлера до влади. Цієї складовою був неоконсерватизм, світогляд котрого містив як революційну складову, так і складову повернення до давніх принципів. Отто Штрасер був найбільш активним представником цієї течії, суспільні погляди якої відображені в його творах. Дане дослідження також дасть змогу американським дослідникам спростувати поверхові припущення з якими численні науковці беруться досліджувати німецьких правих. Йдеться про переконання в тому, що націоналізм, агресивний і бузувірський, лежить в основі сучасного німецького консерватизму [49]. Ідеї Штрасера, викладені ним як до, так і після Другої світової війни, свідчать про інтереси, що виходять на рамки Німецької держави. Це загальна криза європейської культури на які він звертаю увагу читача.

Чи погоджується хтось з поставленим Штрасером діагнозом та методами лікування, по суті, не важливо. Штрасер та йому подібні суть визначними постатями, навіть якщо їх погляди не завжди викликають захоплення. Оскільки без них не можливо пояснити анти-ліберальні погляди в Німеччині, посилаючись виключно на шовінізм та анти-західництво. Стрижень відкидання лібералізму становлять позитив ніше складові: тривога через відкрив індивіда від суспільства та бажання долучити його назад до спільноти. Суттєва слабкість Штрасера стосується його діяльності як політика, аніж як мислителя. Відгомін упереджень та ксенофобії, хоч не перебував у підвалинах його філософії, все ж ставав зброєю яку він застосовував проти своїх ворогів у 20-х. Звеличення політичного насильства в його ранніх писаннях виглядає як грубим, так і сміхотворним. Однак , його занепокоєння проблемами цивілізації, що лежать в основі його діяльності, проливають ясніше світло на ціле його життя. Саме це визначає потреба переоцінки ставлення до правих рухів, що діяли протягом ХХ століття в Німеччині та в інших країнах світу.

Пол Ґотфрід
Весна, 1969 року.

1. Штрасерові роздуми щодо цієї ворожнечі, нажаль, єдині, що дійшли з тих час. Див. його книгу «Гітлер і я».
2. Чорний колір – барва прапорів Швабських селян під час їхнього повстання 1525 року став ототожнюватись в працях німецького націоналіста Мьолера ван ден Брука (1876-1925) з пробудженням німецького народу. Див. «Третє царство» («Das dritte Reich»).
3. Карл Паетель, друг Штрасера і націонал-революціонер 20-30-х років покладав вину за поразку соціалістичних і анти-гітлерівських елементів серед націонал-соціалістів на ідеологічні міжусобиці. Критик Гітлера з національно соціалістичного табору на зразок публіциста-аристократа графа Ревентолова, як і рідний брат Штрасера – Ґреґор, відмовились покидати партію разом з організатором Чорного фронту; попри різницю їх поглядів з Фюрером, вони вірили, що здатні реалізувати більшу з їх соціалістичної програму від його проводом, аніж віддаючи їх справу в руки розрізнених сектантів. Див. K. 0. Paetel, «Versuchung oder Chonce?».
4. Див. Штрасерову книга «Die deutsche Bartholomauesnacht» та його памфлет «Sozialische Revolution oder faschistischer Krieg?».
5. Ця аналогія, не належить мені, а взята із заголовку статті Альфреда Вернера «Троцький НС партії» (“The Trotsky of the Nazi Party”, Journal of Central European Aflairs, No. XL, Jan.-Apr., 1951). Попри спокусливу назву стаття Вернера занадто агресивно налаштована проти Штрасера, щоб мати якусь наукову цінність.
6. Існує тільки два поцінні життєвиси молодого Штрасера, й обидва вийшли з під пера його британського апологета Дуґласа Ріда (Douglas Reed). Див. «Немезида» («Nemesis») та «В’язень Оттави» («The Prisoner of Ottawa»).
7. Фронт як школа бойових націоналістів та «героїчних нігілістів» предмет лірично описаний в романах Ернста Юнгера, провідного світила «покоління фронту». Це ім’я було взяте ветеранами Першої світової війни, які були незадоволеними соціальною інертністю Веймарської демократії, й закликали до «нової німецької дійсності» в політиці і культурі.
8. Дуґлас Рід, «Немезида».
9. K. von Klemperer, Germany’s New Conservatism.
10. Fritz Stern, Politics of Cultural Despair.
11. Обговорення цієї програми див. O. E. Schueddekopfs «Linke Leute von Rechts».
12. Текст програми доступний в книзі Дуґласа Ріда, «Немезида».
13. Збірка редакційних статей Kampfverlag видана під назвою «Kampf um Deutschland» в Мюнхені 1931 року.
14. Там же.
15.Там же.
16. «Структура німецького соціалізму»
17. Там же.
18. Там же.
19. Там же.
20. Там же.
21. Див також книгу Карла Отто Паетля «Versuchung oder Chance?» щодо антикапіталістичних та антиколоніальних ідей Штрасера.
22. Там же.
23. «Німеччина завтра».
24. Дві чудові роботи про значення ідей автаркії для німецької економіки. Див. Nelson Edmondson, «The Fichte Society» (Harvard, 1964) та Herman Lebovics, «Social Conservatism in Germany» (Yale, 1964).
25. «Німеччина завтра».
26. Там же.
27. Для прояснення цього питання з історії права, яке й Штрасер трактує двояко, див. Paul Vinogradoffs Essays in Legal.
28. «Німеччина завтра».
29. Там же.
30. Там же.
31. Там же.
32. Там же.; Див. також « L’Aigle prussien sur l‘Alemagne (New York, 1941), особливо вступ.
33. «Німеччина завтра».
34. Там же.
35. Отто Штрасер, «Der Faschismus» (Munich, 1965).
36. Там же.
37. Армін Мьолер, «Консервативна революція в Німеччині (1918-1932)».
38. Там же.
39. Ернст Юнгер, «На мармурових скелях».
40. Щодо оцінки впливу Ніцше і Буркхардта на німецьких націоналістів та неоконсерваторів, див. вступ до книги Клемперера (Klemperer) і Штерна (Stern), а також висновки з дослідження Мьолера.
41. Перша світова війни, відзначає Мьолер, була лише останньою з руйнівних хвиль, що на думку неоконсерваторів, накочувались на Захід. Реформація та Французька революція також зазвичай розглядались консервативними революціонерами як рівною мірою деструктивні події.
42. Дослідження корпоративістських та анти-парламентаристських тенденцій в німецькій думці, див. R. H. Bowen, «German Theories of the Corporative State» (New York, 1947).
43. «Der Faschismus».
44. Там де; «Німеччина завтра».
45. Мьолер влучно зауважив, що неоконсерватори, відкидаючи існування будь-якої мети історичного процесу, вбачали як в лібералізмі так і в Християнстві, постулювання певного наперед визначеного плану для людських подій. Див. «Консервативна революція в Німеччині (1918-1932)».
46. «Der Faschismus»
47. Отто Штрасер, «Europa von Morgen» (Zurich, 1939).
48. Там же.
49. Щодо популяризації цієї ідеї, див. працю Ганса Коха (Hans Kohn) «Mind of Germany» (New York, 1960).

Переклад з англ.мови: ОБ

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *