Космічне Християнство

Православній Церкві дорікали за те, що вона допускала таку велику кількість язичницьких елементів. Чи правомірні ці закиди? З одного боку, «язичництво» могло вижити і зберегтися лише християнізованим, хоча б поверхово. Ця політика асиміляції «язичництва», яке неможливо було знищити, не становила собою нововведення; вже рання Церква прийняла і асимілювала більшу частину дохристиянського сакрального календаря. З іншого боку, селяни, за самим своїм способом існування не проявляли схильності до «історичного» і морального християнства. Специфічний релігійний досвід мешканців сільських районів спирався на те, що можна було назвати «космічним християнством». Селяни Європи розуміли християнство як космічну літургію. Христологічна містерія зачіпала також і долю Космосу. «Вся природа зітхає в очікуванні Воскресіння»: ось основний мотив як пасхальної літургії, так і релігійного фольклору східного християнства. Містичне єднання з космічними ритмами […] стало ядром релігійного життя сільських місцевостей, особливо в Південно-Східній Європі.

Для християн цих районів «природа» – не світ гріха, а творіння рук Господніх. Після Втілення світ був відновлений у всій своїй первісній славі. Саме тому Церква і Христос набули стількох космічних символів. У релігійному фольклорі народів південного сходу Європи сакральні дійства також освячують Природу.

Для селян Східної Європи такий стан речей був зовсім не «оязичнюванням» християнства, а, навпаки, «християнізацією» релігії їхніх предків. Коли буде написано історію цієї «народної теології», як вона проявляє себе в календарних святах і релігійному фольклорі, стане ясно, що «космічне християнство» не є ані новою формою язичництва, ані синкретизмом язичництва з християнством. Воно є абсолютно своєрідним релігійним витвором, де есхатологія і сотеріологія виходять на космічні виміри; більше того, Христос, не перестаючи бути Пантократором, спускається на Землю і навідує хліборобів, подібно до того, як надходило в міфах первісних народів Всевишній до того, як він перетворився на бога, що спочиває. Цей Христос не «історичний», оскільки народну свідомість не цікавить ані хронологія, ані точність подій, ані справжність історичних персонажів. З цього не випливає, що для мешканців сільських районів Христос був лише одним із «божеств», успадкованих від колишнього багатобожжя. Між образом євангельського Христа і образом Христа релігійного фольклору немає протиріччя: Різдво, вчення Христа, його чудеса, розп’яття і воскресіння становлять найважливіші теми народного християнства.

З іншого боку, якраз християнський, а не язичницький дух пронизує всі ці творіння фольклору: все концентрується на порятунку людини Христом, на вірі, надії і милосерді, на світі, який «хороший», бо створений Богом-Отцем і покутуваний Сином, на людському існуванні, яке більше не повториться і яке зовсім не позбавлене змісту; чоловік вільний обирати добро і зло, але він буде судимий тільки за цей вибір.

У наше завдання не входить давати уявлення про основні напрямки цієї «народної теології». Але слід зазначити, що космічне християнство жителів сільських країв сповнене тугою за природою, освяченою присутністю Ісуса, тугою за раєм, бажанням преображення природи, яка перебуває недоторканою і первозданною, захищеною від постійних потрясінь, завоювань, війн, руйнувань. Це «ідеал» землеробських народів, постійно розорюваних войовничими ордами кочівників і експлуатованих різними «господарями».

Мірча Еліаде, уривок з книги «Аспекти міфу»

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *