Hot! Китай – велет чи глиняний колос

Китай залишається найбільшою силою, якій прогнозують світове лідерство. Після реформ Дена Сяопіна з 1978 країна демонструє стабільні показники економічного зростання. Навіть після світової кризи 2008 продовжується нарощення виробництва, а також експансію на зовнішні ринки (освоєння сировинних ресурсів Африки, витіснення з ринку металів країн з більшою собівартістю на зразок України і т.д.). Нещодавно ВВП перевищив рівень США – і хоча його слід ділити на більш ніж мільярд населення, сукупно КНР набула високого рівня впливу на світові процеси. Звісно, військовий рівень дуже відстає, однак китайці прикладають зусиль для подолання дистанції. Вашингтон дотримується двоскладової політики – надтісне співробітництво в економіці та курс на оточенні Китаю недружніми режимами (чому сприяють амбіції Пекіну як на регіональне лідерство, так і відновлення впливу в історичних кордонах). В той же час всі згадані держави, особливо обидві Кореї, Японія, країни АСЕАН тісно зав’язані на Китай торгово-виробничими ланками – якщо у 1970-х “далекосхідні тигри” самостійно виготовляли низькотехнологічну продукцію, то тепер вони перейшли на рівень високих технологій, тоді як первинна обробка відбувається за участю китайської дешевої робочої сили.

Однак насправді китайська потуга наближається до порогу загроз, які викликані надшвидким розвитком. Перш за все, соціальне розшарування. Якщо раніше вчорашні селяни, переселяючись до міст, погоджувались на будь-яку низькооплачувану і конвеєрну роботу (що власне і забезпечила стабільні темпи зростання) з високим рівнем небезпеки і з мінімумом соціального захисту, то зараз ситуація змінюється. Звісно, в селі досі проживає більшість китайців, однак цей ресурс вичерпується. Сформувалось розшарування між бідними внутрішніми районами і багатшим узбережжям. Жителі останнього починають вимагати кращої оплати, а під впливом контакту з західним суспільством прагнуть до збільшення рівня споживання. Однак потреби п’ятої частини людства, що продукує одяг і електроніку для решти, значно збільшать потреби ресурсів – мінеральних, нафти. Навіть їжі та питної води в Китаї вже не вистачає (звідси пошук родючих площ для купівлі продукції), хоча більшість населення ледве бачить м’ясо раз в місяць. Природнє середовище не витримує функціонування фабрики світу – значні терени перебувають в зоні екологічного лиха. Можлива ескалація, техногенні катастрофи. А демографічний потенціал майже вичерпаний – внаслідок політики “одна родина – одна дитина” та доступу до абортів виник перекіс статевої структури – чоловіків на сотню мільйонів більше жінок. Високий відсоток самотніх молодих хлопців сприяє зростанню суспільного напруження.

В той же час більша частина сировинних ресурсів експортується – нафта з Персидської затоки і Африки, метали з Південної Америки і т.д. Океанські лінії можуть бути перервані у випадку конфлікту з США. Також зростає залежність від нестабільності у районах видобутку ресурсів. На даний момент актуальну загрозу складає загальна нестабільність в регіоні (Північна Корея) та погіршення відносин з сусідами. Внаслідок дипломатичного конфлікту у вересні 2012 з Японією за острови Сенкапу відбулись погроми автомобільних заводів Міцубісі у Китаї – хоч і викликані патріотизмом, однак вилились у більшу шкоду китайській економіці.

Причини нинішніх проблем – у невмотивованому зростанні без огляду на підтягування всіх елементів суспільства – таких як екологічна безпека, соціальний захист (в КНР немає загальної пенсії – старі люди утримуються дітьми, тому таке прагнення до синів). Цю політику підтримували розвинуті країни, що здобули дешеву фабрику і зменшенням виробництва на Заході (тоді сформувалась ілюзія постіндустріального суспільства). Пекін відкрив двері необмеженому капіталізму, зберігаючи формально владу комуністичної партії. Однак одностороннє зростання значною мірою залишає Китай у статусі напівколонії – місця первинного виробництва, на яку можна вплинути створенням нестабільності у сировинних зонах та виводом капіталів. З іншого боку, Захід також залежить від стабільних поставок дешевих виробів, однак переважно зберігає контроль над фінансами, що дозволяє споживати більшу частку світових ресурсів. Для Пекіна збільшення споживання власного населення сприятиме екологічній катастрофі та нестабільності, а переключення існуючого виробництва на власний ринок зумовить протистояння США і ЄС, що намагатимуться вплинути шляхом контролю над торгівельними лініями, підтримці нестабільності на кордонах. Китайський уряд розуміє ці небезпеки, і вихід бачить у поступовому переході до більш збалансованої економіки (з 2012 – програма Сі Цзипіна). Однак значна ефективність реформ при збереженні навантаження на людей і природнє середовище сумнівна.

Юрій Олійник

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *