Hot! Хуан Домінго Перон та національний соціалізм

Вступ
Перемоги та здобутки перонізму на першому етапі його панування (1946-1955) були настільки значущими, що серед прихильників Руху утвердилося уявлення про те, що вони були плодом революції, що досягла своєї повної перемоги, свого роду «золотим віком» трудових верств і всього аргентинського народу, тому метою організації та боротьби пероністів мало би стати відтворення, більш або менш доскональне, тодішнього стану речей.

Як не парадоксально, але таке уявлення про ранній перонізм як про «довершений» революційний режим, який потрібно лише наслідувати та відтворювати, жодним чином не відповідає ідеям самих очільників тодішнього пероністського руху, а надто – генерала Хуана Домінго Перона. Для всіх них багатющий досвід політичних, економічних та соціальних реформ, що були проведені в 1943-1955 роках, був лише першим кроком на шляху до куди глибших революційних перетворень. Зокрема, в царині економіки передбачалося здійснення політики поступової, але послідовної соціалізації засобів виробництва.

У тому, що соціалізація отримала правдиву підтримку та принципове схвалення серед найважливіших елементів пероністського Руху, можна переконатися, всього лише прочитавши установчі документи Загальної конфедерації праці (ЗКП), схвалені на її Надзвичайному конгресі в квітні 1950 року. У преамбулі до статуту ЗКП, відразу після твердження, за яким «пероністське вчення, у формі, наданій йому його творцем генералом Хуаном Пероном, є визначальним та об’єднавчим чинником основних сподівань аргентинських трудівників, будучи для них тим вченням, чия глибока вкоріненість у національному дусі, чиє вільне та послідовне втілення в життя покликані створити міцні засади Справедливої, Вільної та Незалежної Батьківщини», йде конкретизація цього суто ідеологічного визначення. У цій ролі виступає теза про те, що «втілення цього вчення в життя відбуватиметься шляхом поступової соціалізації засобів виробництва по мірі того, як пролетаріат спонукатиметься брати більшу участь в управлінні останніми, відходячи від обмежено профспілкової діяльності заради зміцнення здобутків Пероністської Революції – як у сьогоденні, так і в майбутті» [1].

Більше того, таке схвалення цілей соціалізації аргентинським робітничим рухом, – який Перон завжди називав «хребтом» перонізму, – не було окремою ініціативою його учасників. У своїй промові з нагоди 1 травня 1952 року до аргентинських законодавців на відкритті 86-ї сесії Національного конгресу Перон як провідник хустисіалістського руху однозначно наголосив на тому, що:

«Одночасно з тим як клас трудівників заступає на місце виразників інтересів індивідуалістичного капіталізму в площині політики, на економічному полі на місце індивідуалістичних підприємств поступово прийдуть нові організації кооперативного типу під керівництвом класу трудівників. Це означатиме, що робітники, в ході природного економічного розвитку нашого суспільного устрою, поступово набуватимуть повну власність на сільськогосподарські, торгівельні та промислові капітали. Цей шлях, на який вже ступили аргентинські робітники, буде довгим, але плідним, і відкриє народу шлях до керування власним господарством. Давній ідеал народу ­– його повні політичні, соціальні та економічні права – тоді стане дійсністю, рух до соціальної справедливості досягне своєї кінцевої мети, а пероністське вчення стане найкращою та найабсолютнішою реальністю» [2].

Таким чином, незаперечним є те, що в основі перонізму лежить прагнення до повної соціалізації «сільськогосподарських, торгівельних та промислових капіталів». Інша річ, що темпи такої соціалізації можуть бути різними, будучи природним чином залежними більше від змін національного та міжнародного співвідношення суспільних сил, аніж від суто ідеологічних схем, пропонованих салонними теоретиками.

Третя позиція

Чи означає наше твердження, засноване на положеннях автентичних текстів пероністського руху, про те, що історичний перонізм прагнув соціалізації засобів виробництва, згоду зі звинуваченнями на адресу перонізму, висунуту правими та антипероністськими «націоналістами», за якими хустисіалізм був «рухом, що прагнув розпрощатися з капіталізмом та відкрити шлях до комунізму» [3]? Звичайно, ні. Творці пероністського вчення завжди підкреслювали його значення як «третьої позиції», антикапіталістичні положення якої були б у той же час відмінними від пропозицій прихильників марксистського тоталітарного та бюрократичного колективізму. В уже згаданій нами промові від 1 травня 1952 року Перон також наголосив на «третьому шляху» пероністського руху в царині економіки:

«За капіталізму національний дохід є продуктом капіталу, цілком і повністю належачи капіталістам. За колективізму вважається, що національний дохід є наслідком спільної праці, що має належати державі, оскільки держава є повним та абсолютним власником усіх капіталів та робочої сили. Вчення перонізму стверджує, що національний дохід є продуктом праці, що має в рівній мірі належати робітникам, що створюють його» [4].

Таким чином, перонізм не схильний ототожнювати соціалізацію з націоналізацією. Він є антикапіталістичним за своїм духом, але, на противагу марксизму, прагне не переходу засобів виробництва під владу велетенської та тиранічної держави-власника, а їх прямої передачі трудівникам. Логіка перонізму дуже сильно нагадує положення концепції, що значно пізніше стала відомою під назвою «самоврядного соціалізму» [5], але в той же час пероністське вчення можна розглядати в контексті впливу анархо-синдикалізму та європейського «революційного синдикалізму», що існував до Другої світової війни. Цей вплив відзначається в кількох нещодавно опублікованих дослідженнях, позбавлених будь-якої ідеологічної ангажованості, наприклад у праці Крістіана Бухрукера: «У процесі свого формування доктрина перонізму перебувала під куди більшим впливом іспано-французького анархо-синдикалізму, аніж класичного соціалізму, оскільки саме анархо-синдикалізм справив визначальний вплив на розвиток аргентинського профспілкового руху. Цей вплив проявився найбільше у двох його найпоширеніших вимогах: (а) прямої політичної ролі профспілкових об’єднань (без посередництва партій), в першу чергу – шляхом організації загального страйку як засобу політичної дії; і (б) більш стратегічної та віддаленої вимоги переходу контролю над виробництвом до рук сполучених профспілок» [6].

Революційний рух після краху марксизму

З іншого боку, слід відзначити, що пероністський «третій шлях» не передбачає обов’язкового дотримання «рівновіддаленості» від капіталізму та комунізму. Перон недвозначно висловлювався з цього приводу: «Ми розглядаємо як капіталізм, так і комунізм як суспільні системи, час яких уже минув. Ми вважаємо капіталізм формою експлуатації людини капіталом, а комунізм – експлуатації людини державою. Обидві системи уподібнюють людську особу комасі за допомогою окремих систем панування. Більше того, ми вважаємо, що саме несправедливості капіталізму викликають до життя комунізм. Якщо зникне капіталізм, комунізм втратить підстави свого існування. Отже, ми вважаємо, що якщо зникне причина, природним буде й зникнення її наслідку» [7].

Таким чином, кінцевою метою пероністського руху є ніщо інше, як знищення капіталізму – «причини» всіх сучасних господарських, політичних та суспільних негараздів, – який, у свою чергу, породжує такий небажаний «наслідок», як очолюваний комуністами «мурашиний» державний капіталізм. Це зауваження є особливо актуальним, оскільки в наш час, після переходу екс-комуністичних бюрократій СРСР та Східної Європи до очолюваного американськими розбійниками капіталістичного табору, ми постійно чуємо заклики політичних пройдисвітів, які вважають себе «пероністами» та при цьому називають Третій Шлях «застарілим», щодо необхідності «змиритися з тріумфом капіталізму». Цим опортуністичним облудникам ми можемо лише нагадати славні слова Перона та товаришки Евіти: «Перонізм неможливо поєднати з капіталізмом, він не має з останнім нічого спільного. Таким його бачив Перон із самого початку. Всі зусилля перонізму можна підсумувати наступним чином: у соціальній сфері він є проявом боротьби проти капіталістичної експлуатації» [8].

Отже, перонізм за самою своєю природою протистоїть капіталізму незалежно від того, чи існує комунізм.

Його суперництво з марксизмом розгортається на терені практичної революційної боротьби: яка з двох ідеологій зможе завдати поразки несправедливій капіталістичній системі. Саме в цьому сенсі слід розуміти безцінні настанови генерала Перона: «Ми знаходимося в перших рядах національно-революційного руху. Ми не маємо дозволити, щоб жодна інша партія або рух займали більш «революційну» позицію, ніж ми. У той день, коли настане такий стан речей, ми втратимо сам сенс свого існування як руху, не будучи більше в змозі очолювати народний рух. Що ж до тих хустисіалістів, які займають «примирливу», або «угодовську», позицію, то їх слід виключати з лав нашого руху без зайвих зволікань. Вони є ворогами народу, а отже – й нашими» [9].

Відхід марксистських партій – як соціал-демократичних, так і комуністичних, – від революційних позицій, які вони начебто займали, є практичним вирішенням протистояння між перонізмом та марксизмом, водночас доводячи, що єдиною антикапіталістичною та антиімперіалістичною позицією, можливою в наш час, є Третя Позиція, втіленням якої виступають національно- та народно-визвольні рухи: автентичний аргентинський перонізм, венесуельський боліваріанізм, революційний ісламський фундаменталізм мусульманських націй та народів [Стаття написана в першій половині 1990-х років, коли справжній характер цих рухів був для багатьох ще неясний - Прим. перекладача], рух збройного спротиву послідовників Омара Торріхеса в Панамі, тощо. Ті невеликі групи, що, з незначним успіхом, досі вперто прагнуть слідувати старому вченню ортодоксального комунізму, рано чи пізно будуть вимушені відкинути зотлілі комуністичні корогви та беззастережно влитися в могутні лави прихильників народно-революційного націоналізму та Третьої Позиції.

Соціалізація як процес

За твердженням генерала Перона, що був керманичем реального, а не кабінетно-утопічного, революційного процесу, цілком логічно, що основні теоретичні зусилля революціонерів мають бути зосереджені не на теоретизуванні про те, як має виглядати суспільство майбутнього, а на вирішенні практичних проблем уряду національного та соціального визволення або, – як це було після олігархічного перевороту 1955 року, – на конкретних питаннях боротьби за повернення всієї повноти влади аргентинському народу. Це не означає, що процес соціалізації, за яку виступав Перон, був лише плодом нездійсненних бажань або риторичних формул.

Насправді, Перон як вищий провідник хустисіалістського руху слідував чіткому та послідовному плану дій, що, на його думку, мали сприяти процесу соціалізації без тотального одержавлення. Цікавим нарисом його думок з цього приводу є виступ Перона на важливій конференції, скликаній у 1970 році за ініціативою уругвайського публіциста Карлоса Марії Гутьєрреса, кореспондента агентства «Prensa Latina». На питання: «Чи вважаєте Ви за необхідне в разі свого повернення до влади ліквідувати цей тип буржуазних відносин, тобто вільне підприємництво, якщо вживати більш сучасний термін? Піти на цьому шляху куди далі, ніж Ви прагнули в 1950-1955 роках?», – Перон без жодних вагань відповів: «Свого часу ми вже здійснювали ряд заходів у цьому напряму, досить систематичних заходів. У нас уже були суспільні підприємства… Пивоварні всієї країни були передані в колективне розпорядження профспілки пивоварів. Те саме, наскільки я пам’ятаю, було зроблено з тоді ще нечисленними залізницями; їх було передано під контроль профспілки залізничників. Були й промислові підприємства…, від Льянери до самого Півдня Аргентини, які… не пам’ятаю, якими були назви деяких із них, – які були підпорядковані такій самій системі профспілкового врядування.

Сама концепція є досить простою для розуміння: скажімо, приватний підприємець вкладає десять мільйонів песо в розвиток виробництва. До того як він поверне собі ці десять вкладених мільйонів плюс відсотки, це підприємство перебуває під його виключним управлінням. Але після того як відшкодував свої витрати та отримав обґрунтований відсоток із вкладеного капіталу, це підприємство вже не належить виключно йому; воно є власністю тих, хто на ньому працює. Це і є кооперативістська концепція виробничого врядування. У рамках цієї системи, власність поступово перейде до рук кооперативів; кооперативів, членами яких будуть підприємці, робітники, та інші працівники виробництва.

У якості проміжного заходу, до того як кооперативна система буде втілена на більшості підприємств, держава має взяти на себе відповідальність за ті підприємства, на яких із певних причин її поки що неможливо втілити в життя» [10].

Цей розлогий та доктринально важливий уривок підтверджує те, що ми маємо на увазі (посилаючись не тільки на одного Перона) досить тривалий та поступовий процес переходу засобів виробництва до рук трудівників. Він підкреслює синдикально-кооперативний характер цього процесу соціалізації та, знову ж таки, вказує на конкретні приклади заходів, здійснених пероністським рухом в цьому напрямі під час перебування Перона при владі.

Кооперативи та перонізм

Концепція кооперативних форм власності як одного з основних каналів здійснення неетатистської соціалізації господарства є логічною для перонізму, «оскільки – як підкреслював Перон, – ідеалом хустисіалізму є передача управління економікою до рук «людей праці», а кооперативна система відповідає цьому ідеалу» [11].

Для того щоб упевнитися в тому, що такі заяви не були демагогічними, варто лише порівняти, наприклад, статистичні дані кооперативного сектору Аргентини між 1946 та 1951 роками. Серед усього іншого, кількість кооперативних спілок зросла з 1299 до 2400, їх учасників – з 500 до 800 тисяч, сукупний капітал (у мільйонах доларів США) – з 95 до 350 мільйонів, валовий оборот – з 361 мільйонів до 2 мільярдів доларів США. Або, інакше кажучи, за ці п’ять років розміри кооперативного сектору економіки зросли вдвічі, кількість учасників кооперативів – на 60%, їх загальний капітал – на 260%, а валовий оборот – на 440%.

Цей величезний стрибок у розвитку кооперативізму став особливо помітним після 1952 року, – перш за все, з ухваленням закону про другий п’ятирічний план економічного розвитку країни. На його представленні (1 травня 1952 року) генерал Перон чітко визначив власну стратегію щодо економічних питань: «Нам варто надати нашу повну підтримку сільськогосподарській кооперації, оскільки остання, згідно з соціально-економічними уявленнями пероністського вчення, є тією формою господарських об’єднань, завдяки якій можливо втілити в життя принцип доступу трудівників до повного володіння засобами виробництва та наслідками своїх зусиль. За останні п’ять років обсяг кредитування кооперативів вже сягнув 1 мільярда песо та невпинно зростає далі. Вважаю, що в майбутньому нормою має стати надання переваги в кредитуванні кооперативним підприємствам у порівнянні з індивідуальними. Поступово ми досягнемо нашої мети – передачі всього процесу сільськогосподарського виробництва в руки організації аграрних кооператорів. У майбутньому в нашій країні немає бути жодного землероба, що не є членом кооперативу, оскільки для сільськогосподарського трудівника кооператив є тим, чим є профспілка для робітника промисловості – формою організації, без посередництва якої відповідна галузь господарства не може бути організована на кооперативній основі» [12].

Процес тотальної кооперативізації-соціалізації засобів виробництва є, таким чином, чітко означеною метою пероністського руху. В першу чергу його реалізацію було зосереджено в сфері сільського господарства, оскільки ця галузь була найбільш придатною для соціалізації завдяки, серед усього іншого, існуванню давньої традиції кооперативних організацій, що передувала пероністському режиму. Однак у кінцевому підсумку процес кооперативізації мав сягнути мети, сформульованої Хуаном Пероном наступним чином: «кооперативи мають стати основними одиницями хустисіалістської організації національного господарства в сферах сільського господарства, промисловості, та торгівлі» [13].

Роль революційної держави

Утвердження провідної ролі кооперативів в економічному житті країни, сформульоване пероністським рухом, не слід плутати з реформістськими фантазіями щодо цього, що їх плекали дрібнобуржуазні групи – наприклад, різні відколи від Соціалістичної партії Аргентини, очолюваної відомим прислужником Сполучених Штатів Хуаном Б. Бусто. На противагу ілюзіям цих соціал-демократичних сект, створений Пероном національно-визвольний рух розуміє – оскільки це прописна істина, – що капіталістична система створена для того, щоб служити капіталістам: «Невдачі кооперативного руху в рамках капіталістичного господарства цілком зрозумілі та логічні: кооператив як ідеальний виразник принципів соціальної економії не може ані примиритися, ані самотужки боротися з капіталістичними монополіями» [14]. Щоб уникнути такого розвитку подій, необхідна підтримка кооперативів з боку певного соціально-політичного порядку, тобто держави, що подолає капіталістичні «правила гри», замінивши їх новим устроєм революційного, народного, антикапіталістичного та кооперативістського типу. Саме тому «безсумнівно, кооперативний рух не зможе успішно розвиватися без допомоги з боку уряду. В усіх країнах світу кооперативи завжди зазнавали невдачі, намагаючись діяти всупереч урядам своїх країн» [15].

Конкретно така позиція передбачала наступні заходи:

  • Позбавлення олігархічного капіталу контролю над ключовими секторами економіки. Згідно з положеннями Хустисіалістської Конституції 1949 року, а саме її 40-ї статті, такими визнавалися галузі, пов’язані з імпортом або експортом, гірничновидобувна промисловість, водні ресурси, енергетичний сектор (видобування та обробка нафти та природного газу та інших природних джерел енергії, за винятком вирощуваних у вигляді рослин), а також житлово-комунальне господарство. У принципі, власність на ці галузі переходила до рук держави, але, як ми вже бачили, у ході поглиблення революційного процесу частина відповідних виробничих потужностей передавалася в пряме управління працівникам відповідного сектору в особі їх кооперативних та профспілкових об’єднань. Також визнавалася можливість, як показує приклад Електричної компанії Великого Буенос-Айресу, співіснування перехідних форм робітничого самоврядування та державної власності, а також створення підприємств, що мали керуватися на засадах трипартизму (спільне управління ними з боку представників держави, трудового колективу та підприємця-інвестора з правом участі в прийнятті рішень).
  • Запровадження індикативного планування, яке, не впадаючи в помилки, притаманні централістським бюрократіям державно-комуністичних режимів, мало забезпечити припинення попередньої «вільно-ринкової» політики, що перетворювала національне господарство на об’єкт маніпуляцій з боку іноземних та «своїх» капіталістичних монополій: «Вільне підприємництво», яким усі так пишаються, є нічим іншим як фікцією, оскільки, в будь-якому разі, національна економіка або скеровується державою, або, натомість, потрапляє під панування великих капіталістичних монополій. Якщо в першому випадку можливим є її розвиток на користь народу, то монополії завжди діятимуть тільки заради власної вигоди» [16].
  • Форми прямої допомоги, що мала надаватися державою кооперативам та синдикальним підприємствам, варіювалися від кредитування за пільговими умовами до укладання договорів про підряди та закупівлі між державою та кооперативами – на виконання тих завдань, щодо яких раніше залучалися капіталістичні підприємства. У цьому зв’язку варто нагадати прямий виступ генерала Перона перед членами Центрального комітету та регіональними представниками ЗКП на прийомі в президентській резиденції Олівос (9 серпня 1950 року): «Уряд рішуче налаштований надати робітничим кооперативам можливість брати участь у контрактах щодо закупівель, що принесуть їм великі прибутки, – замість того щоб передати ці підряди, як це робилося раніше, капіталістичним підприємствам» [17].
  • В ідеологічній сфері передбачалося ведення боротьби проти пережитків індивідуалістично-буржуазної ментальності, що мала забезпечуватися шляхом ознайомлення населення (а особливо – молоді) з формами кооперативного та соціалізованого господарства. Наприклад, 14-м пунктом 4-го розділу Другого п’ятирічного плану передбачалося, що «поширення принципів кооперативізму та створення кооперативів студентів та школярів мають спрямовуватися Державою з метою сприяння формуванню кооперативістської свідомості нації та надання економічної підтримки молоді» [18].

Принцип всеохоплючої соціалізації

Якщо раніше ми відмітили, що з точки зору генерала Перона кооперативи мали стати «основними одиницями хустисіалістської організації національного господарства в сферах сільського господарства, промисловості, та торгівлі», то тут треба зробити застереження стосовно того, що пропонована перонізмом форма соціалізації-кооперативізації аж ніяк не зводилося до рівня окремого підприємства або економічної одиниці виробництва. Це пов’язано з тим, що навіть у разі передачі всіх підприємств під пряме управління робітників та технічних працівників, самоорганізованих у кооперативи, навіть у разі запобігання експлуатації людини людиною (капіталізму) та людини державою (комунізму) – навіть тоді неможливо вирішити до кінця всі проблеми економіки. Для початку, залишається відкритим питання про рівність можливостей, оскільки одні галузі є більш продуктивними, ніж інші, а в межах кожної з цих галузей існують, у свою чергу, підприємства великі та малі, сучасні та застарілі, тощо. До того ж, постає проблема забезпечення національної солідарності, оскільки з того моменту як вищезгадані кооперативні підприємства почнуть розвиватися в рамках ринкової економіки, з необхідності між ними спалахне жорстка конкуренція: кожен окремий трудовий колектив або кооператив розглядатиме інші колективи та кооперативи як суперників у боротьбі за обмежені ресурси.

Щоб уникнути цих можливих негативних наслідків кооперативізації, генерал Перон прагнув до створення не окремих, ізольованих один від одного кооперативів, а до «створення всеохоплюючої кооперативної організації» [19] шляхом формування Кооперативних федерацій у кожній галузі економіки. Останні мали будуватися «знизу догори» на самоврядних засадах, що мало створити підстави для прямого самоврядування на кожному окремому підприємстві з боку його робітників та технічних працівників без залучення зовнішніх бюрократичних органів. При цьому передбачалося втілення заходів щодо солідарного перерозподілу спільних ресурсів задля надання економічної допомоги тим із асоційованих робітничих кооперативів, які, з якої-небудь причини, підпадали під вплив негативних об’єктивних факторів зовнішнього впливу: заснування нових, конкуруючих виробничих центрів, природних лих тощо.

Кінцевим підсумком такого розвитку кооперативного розвитку, як зазначав Перон на виступі перед представниками тваринницьких кооперативів (13 жовтня 1952 року), мали стати вихід таких Кооперативних федерацій за межі окремих галузей та їх пряма участь у процесах виробництва та обміну на національному рівні. Щодо вищезгаданих сільськогосподарських кооперативів, Перон пропонував наступний порядок дій: «Уряд прагне, щоб тваринницькі кооперативи стали основними одиницями соціальної економії в аграрному секторі, ставши рівноправними учасниками, по-перше, освоєння нових угідь та державної політики з перерозподілу земель між адекватними з соціально-економічної точки зору господарствами. По-друге, вони мають стати безпосередніми учасниками виробничого процесу, забезпечуючи раціональне використання основних елементів тваринницького господарювання: сільськогосподарської техніки, залізничного транспорту, зерносховищ, елеваторів, сім’яного фонду та ін. По-третє – учасниками процесу внутрішнього збуту продукції своїх асоційованих підприємств, заради чого держава забезпечуватиме їх прямий контакт із організованими виробниками в центрах споживання цієї продукції, доступ до офіційних ринків та державних закупівель. По-четверте, – учасниками процесу регіональної індустріалізації виробничих практик асоційованих тваринницьких господарств… По-шосте – кооперативи стануть учасниками проведення державної політики з ліквідації надмірної практики комерційного посередництва… І, нарешті, держава забезпечить створення єдиного національного об’єднання кооперативів тваринницьких господарств, що буде представляти інтереси всіх виробників цієї галузі та захищатиме їх економічні та соціальні інтереси» [19].

Таким чином, метою перонізму була всеохоплююча перебудова економіки, яка, засновуючись на самоврядних та децентралізованих кооперативах, охоплювала би виробничий процес в усій його повноті, раціоналізуючи його, скорочуючи витрати та запобігаючи міжгалузевій конкуренції. Як зазначав Провідник хустисіалізму, «уряд рішуче налаштований надати всеосяжну допомогу кооперативам, щоб забезпечити їм можливість самостійного виробництва знарядь праці та сільськогосподарської техніки» [20], і цим усе сказано. Кожна Кооперативна федерація, або «Єдине національне об’єднання кооперативів», з’єднавши в собі всі кооперативи відповідної галузі, мала координувати виробничий процес як єдине ціле: від безпосереднього виробництва до збуту продукції, закінчуючи її транспортуванням та виробництвом необхідних побічних продуктів.

Синдикальні підприємства

Однак кооперативні об’єднання не були єдиною формою пероністського процесу соціалізації. У відповіді Перона на запитання Карлоса Гутьєрреса, що ми її вже цитували вище, засновник перонізму згадує особливий тип кооперативної організації: синдикальні кооперативи. В рамках останніх, координація економічної діяльності окремих кооператизованих підприємств мала здійснюватися за посередництва синдикальної (профспілкової) організації, що, за самою своєю природою, охоплює всі сфери виробництва. Таким чином, мала бути втілена в життя давня теза прихильників революційного синдикалізму, зафіксована в Ам’єнській хартії 1916 року, яка проголошувала, що «профспілка, яка зараз є нічим іншим як об’єднанням заради спротиву, має стати в майбутньому основним керівником виробництва та розподілу – основ суспільного життя» [21]. Як уже зазначалося, революційний синдикалізм мав значний вплив на допероністський робітничий рух Аргентини. Оскільки таку модель профспілкової кооперації куди легше реалізувати в промисловості – на той час найважливішому секторі аргентинської економіки, – логічним видається провідна роль, що надавалася цій моделі в пероністських проектах організації майбутнього суспільства: наприклад, Перон визначав майбутнє аргентинської державності як «синдикалістську державу» [22].

Кооперативи та синдикальні підприємства інколи також називали «суспільними підприємствами». Наступне визначення останніх було запропоноване в «Основних засадах націонал-хустисіалістської доктрини»:

«Реформа капіталістичної системи шляхом заміни буржуазної олігархії на олігархію бюрократичну не призведе до жодних реальних змін. Те, що потрібно зробити, – це подолання системи найманої праці шляхом передачі підприємствам, що мають розглядатися як органічні колективи трудівників, права володіння і, наскільки це можливо, власності на свої капітали, а також вільного розпорядження продуктами своєї праці… Більше не має буде ні буржуа, ні пролетарів: на зміну їм прийдуть функціонально та вертикально організовані виробничі колективи. Профспілки перестануть носити характер виключно класових органів, до чого їх зараз спонукають вимоги поточної соціальної боротьби, і натомість стануть основою федерації суспільних підприємств… При кожній профспілці має існувати кредитна спілка, що розподілятиме фінансові ресурси між її складовими підприємствами, в рамках планової та координаційної діяльності національної держави.

Хустисіалістська Революція не прагне, таким чином, до створення системи, компромісної між приватним та державним капіталізмом, або до так званого «покращення взаємин між працею та капіталом». Вона рішуче відкидає будь-які форми експлуатації людини людиною, прагнучи повернутися, в усіх сферах життя, до природного соціального порядку. У цьому й полягає сенс нашої Третьої Позиції» [23].

Як бачимо, синдикальні кооперативи, або суспільні підприємства, мали функціонувати на тих самих засадах, що й «традиційні» кооперативи, в яких право власності не належить ані окремому капіталісту-буржуа, ані державі-власнику. Однак при цьому це право власності не є роздільним, оскільки його здійснює, як єдиний суб’єкт, трудовий колектив, що складається з робітників та технічних працівників. З іншого боку, слід ще раз нагадати, що пероністське вирішення проблеми суспільної власності не зводиться до мікроекономічного рівня (соціалізація окремих підприємств), будучи орієнтоване, в першу чергу, на макроекономічний рівень (соціалізація економіки в цілому).

Регулювання економічного життя нації

Те, що ми характеризуємо як «всеохоплюючу» соціалізацію економіки, є однією з ідеологічних рис, що відрізняють перонізм як від капіталізму, так і від комунізму. За словами генерала Перона:

«Економічний устрій, який ми прагнемо встановити, виходить із визнання того, що регулювання економічного життя не повинно здійснюватися на індивідуальній основі, оскільки це призвело би до економічної диктатури капіталістичних трестів та монополій. Так само ми розуміємо, що державне регулювання економіки, що призводить до її бюрократизації, придушує її вільний розвиток. Хустисіалізм, завжди стоячи на третій ідеологічній позиції, стверджує, що керування економічним життям нації має здійснюватися спільними зусиллями уряду та зацікавлених у цьому груп, до яких можна віднести аграріїв, комерсантів, промисловців, робітників, та споживачів, – простіше кажучи, силами уряду та організованого народу! Якщо це завдання не буде вповні втілене в життя, уряд неодмінно здійснюватиме помилки, що випливатимуть з принципу одностороннього та адміністраторського підходу до економічних питань» [24].

Ці зауваження, що стосуються проблем перехідного періоду розвитку пероністської держави (протягом якого ще зберігатиметься приватний сектор економіки), жодним чином не означають, що лідер Аргентинської національної революції відмовлявся від кінцевої мети свого проекту, що був виразно спрямований на подолання капіталізму. Так, після наведених вище слів, він продовжує далі: «Ми готові розділити з приватними групами справу здійснення економічного управління Республікою, але ми вимагаємо, щоб  ці групи дотримувалися пероністської лінії, що спрямована на досягнення двох важливих завдань нашої економічної політики: соціальної економіки та економічної незалежності, оскільки саме для цього нам було надано суверенним народом мандат довіри, яку ми налаштовані виправдати будь-яким чином: у співробітництві з приватними групами, якщо це можливо, або проти них, якщо вони не захочуть розділити з нами довіру суверенного народу. У цьому питанні, панове, ми визнаємо лише одну суверенну силу: народ. Всі інші суспільні сили мають служити його інтересам… Необхідно, щоб ніхто не плекав з цього приводу ілюзій: капіталістичній економіці не повинно бути місця на нашій землі. Її останні залишки будуть об’єктом наших рішучих зусиль, спрямованих на їх ліквідацію» [25].

Тому можна зробити наступний висновок: чи то за участі підприємницьких організацій (у перехідний період), або без них (після того як перонізм досяг би своєї кінцевої мети з передачі засобів виробництва в руки самоорганізованих трудівників), за правління Перона існувала система демократичного та індикативного планування економіки, суб’єктами якої виступали національний уряд, робітники (в особі своїх профспілок, кооперативних федерацій та об’єднань суспільних підприємств), організації споживачів товарів та послуг, та інші незалежні громадські організації. Тим самим створювалися гарантії проти помилок, притаманних поширеному в комуністичних державах бюрократичному та надцентралізованому плануванню, а з іншого боку, – відкривався простір для відносно значної ролі ринкових сил [26].

Синдикалістська держава

Однак цілі хустисіалістської держави не обмежувалися поступовим переходом економічних функцій під контроль організацій трудівників. Як уже було сказано, перонізм прагне соціалізації економіки та політичної влади, завдяки якій народні організації, демократичним чином об’єднані від рівня окремого підприємства до рівня всієї країни, поступово змогли би взяти на себе функції політичного представництва та контролю. Соціалізація економічного та політичного життя, таким чином, розглядалися як взаємопов’язані явища, оскільки,  як влучно зазначив Перон в одній із своїх праць, написаній у 1968 році, вони є неподільними. В кінцевому підсумку, демоліберальні партії як знаряддя маніпуляції та контролю над здійсненням народного волевиявлення з боку буржуазії є логічним наслідком капіталістичної системи, тому без ліквідації останньої неможливим буде встановлення нового та ефективнішого типу трудової демократії. «Політичне представництво виконує важливу функцію, а саме – забезпечення вільного розвитку справжньої демократії, за яку ми виступаємо. Однак при цьому я вважаю, що неспростовним висновком із політичного досвіду останніх років  – як у Аргентині, так і по всьому світі, – є те, що неодмінними учасниками справжнього демократичного процесу є профспілкові організації. Не є якимось парадоксом, коли ми стверджуємо, що наша доба є епохою переходу від політичної держави до держави синдикальної… Підтримуване нами право профспілок співпрацювати з урядом в керуванні економічним життям країни жодним чином не виключає таке право будь-якого іншого аргентинця. Таким чином, усі громадяни нашої країни поступово стануть частиною єдиного класу, що має існувати на цій землі: класу трудового народу, – а принцип політичного представництва позбудеться свого давнішого, дискредитованого значення, набувши натомість нове пероністське значення гідності» [27].

На противагу буржуазно-капіталістичному демолібералізму, перонізм прагне до перемоги «прямої та безпосередньої демократії» [28; 29]. Виробнича демократія та трудове самоврядування поступово мають заступити на місце партійної системи, а політичні партії, відкинуті громадянами-виробниками, зачахнуть та зникнуть як ковил.

Хав’єр Іглесіас

Примітка: Автор цього тексту, іспанець за походженням, був одним із керівників пероністського руху, провідником Руху бездомних Буенос-Айресу. У вересні 1996 року його було вбито в столиці Аргентини в засідці, організованій поліційними силами уряду Карлоса Менема.

Переклав друг Номад, АКМ-Україна за Juan Domingo Perón y el Socialismo Nacional

Примітки:

  1. Julio Godio, El Movimiento Obrero Argentino (1943-1955), Ed. Legasa, Bs. As., 1990, pp. 211 y ss.
  2. Juan Domingo Perón, Mensaje del Presidente de la Nación Argentina General Juan Domingo Perón al inaugurar el 86º Periodo Ordinario de Sesiones del Honorable Congreso Nacional, Subsecretaría de Informaciones de la Presidencia de la Nación, 1952, pp. 125-126.
  3. Julio Meinville, Política Argentina 1949-1956, p. 284 (artículo del 29 de junio de 1951).
  4. Juan Domingo Perón, op. cit., p. 47.
  5. Поняття “самоврядування” було вперше вжито у Франції наприкінці 1960-х років на позначення неетатистського типу соціалістичного устрою, основною рисою якого мало бути “пряме управління” підприємствами з боку їх працівників, а не держави або приватних капіталістів. Поряд із “обмеженою” концепцією самоврядування (виключно в економічній сфері та на мікроекономічному рівні) також існує й ширша його концепція, ближча до ідей самого генерала Перона, за якою передбачається соцалізація не лише економічного, а й політичного життя суспільства.
  6. Cristián Buchrucker, Nacionalismo y Peronismo, Ed. Sudamericana, Bs. As., 1987, p. 318.
  7. J.D. Perón, La Fuerza es el Derecho de las Bestias, 1958, p. 14.
  8. Eva Perón, “Historia del Peronismo” (curso de 1951), en Clases y Escritos Completos (1946-1955), Ed. Megafón, Bs. As., 1987, Tomo III, p. 98.
  9. Juan Domingo Perón, Breve Historia de la Problemática Argentina, Ed. Claridad, Bs. As., 1989, p. 151 (transcripción de una serie de entrevistas concedidas a Eugenio P. Rom en 1967).
  10. Juan Domingo Perón en Carlos María Gutiérrez, Reportaje a Perón. Diálogo sobre la Argentina Ocupada, Schapire Editor, Bs. As., 1974, p. 79.
  11. Juan Domingo Perón, Mensaje del Presidente…, op. cit., p. 83.
  12. Ibid., pp. 82-83.
  13. Ibid., p. 57.
  14. Ibid., p. 38.
  15. Juan Domingo Perón, discurso ante horticultores bonaerenses en la Casa de Gobierno, 21 de septiembre de 1951.
  16. Juan Domingo Perón, Los Vendepatria. Las pruebas de una Traición, Ed. Freeland, Bs. As., 1974, p. 166 (la primera edición es de 1957)
  17. 2º Plan Quinquenal, Subsecretaría de Informaciones de la Presidencia de la Nación, Bs. As., 1953, p. 89.
  18. Juan Domingo Perón, discurso ante representantes de cooperativas agrarias, 13 de octubre de 1952. Reproducido íntegramente en Mundo Peronista, Bs. As., n. 33, 15 de noviembre de 1952, p. 44
  19. Ibid., pp. 44-45.
  20. Ibid., p. 45.
  21. Поступова “націоналізація” аргентинського робітничого руху в 1930-х – 1940-х років та її вплив на розвиток пероністського руху простежується в наступному дослідженні: Hiroshi Matsushita, Movimiento Obrero Argentino (1930- 1945), Hyspamérica, Bs. As., 1983.
  22. Проблемам впливу доктрини революційного синдикалізму на розвиток перонізму та перонівську концепцію “синдикалістської держави” присвячене наступне дослідження: Sindicalismo Revolucionario Peronista, Ed. Guerra Gaucha, Bs. As.
  23. Escuela Superior de Conducción Política del Movimiento Nacional Justicialista, Fundamentos de Doctrina Nacional Justicialista, Eds. Realidad Política, Bs. As., 1985, pp. 103-104.
  24. Juan Domingo Perón, Mensaje del Presidente…, op. cit., p. 67.
  25. Ibid. pp. 68-69.
  26. Див. D. Bilandzic y S. Tokovic, Autogestión (1950-1976), El Cid Editor, Bs. As., 1976.
  27. Juan Domingo Perón, Mensaje al Presidente…, op. cit.. pp. 122-123.
  28. Juan Domingo Perón, La Hora de los Pueblos, Ed. Distribuidora Baires, Bs. As., 1974, p. 130 (la primera edición es de 1968).
  29. “З іншого боку, сучасна демократія не може існувати у статичному стані або розвиватися під виключним впливом вузьких суспільних верств, чия влада походить від успадкованих ними багатств. Революційні маси неодмінно здобудуть собі право прямої та безпосередньої демократії, що її не можуть їм запропонувати привілейовані класи”, Ibid., p. 14.

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *