Hot! Гендрік де Ман: європейський нонконформіст у пошуках третього шляху

Коли 20 червня 1953 року у Швейцарії в результаті нещасного випадку загинув Гендрік де Ман, ми втратили одиного з найцікавіших діячів європейського соціалістичного руху, котрий подолав величезний шлях від радикального марксизму до «консервативної революції», все своє життя пливучи проти течії. «Проти течії» – так звучить німецька назва його автобіографії. Сьогодні в Німеччині де Ман відомий лише небагатьом, хоча деякі з його робіт були написані і опубліковані німецькою.

Гендрік де Ман народився в Антверпені 17 листопада 1885 року, і вже в 16 років став соціалістом. Ніщо не підштовхувало його до цього вибору. Його батько хотів, щоб він став офіцером. Його мати походила з абсолютно нонконформістської сім’ї, буржуазної і багатої, але з тягою до літератури. Члени цієї родини були з тих, яких у Фландрії називають «vlaamsgezind», вони без будь-якого сорому підтримували стосунки з робітниками і селянами, котрі розмовляли фламандською, і зазвичай надавали перевагу їхньому товариству перед товариством людей, що належали до їхнього класу і котрі сповідували французьку культуру. Ця одвічна проблема Бельгії, червоною ниткою проходить через її політичну історію починаючи з 1830 року, коли це королівство стало незалежним з подвійного схвалення англійської та французької дипломатії і проти волі Священного Союзу, створеного в 1815 році. За бельгійськими політичним масштабами де Ман являв собою різновид авангардиста: буржуазний соціаліст з подвійним культурним багажем – німецьким і романським, людина, яка однаково добре почувалася на території обох областей, на які ділилася його батьківщина і, незважаючи на це, здатна мислити універсальними категоріями.

Наслідком виховання, через яке він пройшов, було те, що він не пізнав темряви шкільних коридорів. Де Ман був упертим хлопцем, сповнений бунтарського духу, але безкорисливим, і він уважно стежив за великими конфліктами початку століття: справою Дрейфуса у Франції, війною з бурами в Південній Африці. Вже в 17 років він виступив з промовою на зборах страйкуючих докерів. Він став членом «Соціалістіше Йонг Вахт», організації молодих соціалістів Антверпена і цим зруйнував мрії батька побачити свого сина офіцером. Бельгійський патріотизм взагалі не цікавив молодого де Мана: члени його сім’ї вільно володіли чотирма мовами і читали німецькі, французькі, голландські та англійські газети і журнали. Цей європейський кругозір виходив за вузькі рамки лише однієї нової нації, еліта якої наслідувала паризьку моду. Крім того, його дід по материнській лінії, як і багато мешканців Антверпена, присягав тільки знамену Об’єднаного Королівства Нідерландів (1815-1830 рр.) і завжди без коливань критикував бельгійську державу, яку він розглядав як «франко-клерикальне» утворення, що не має ніякого зв’язку з тими, котрі, як і він сам, вважали себе спадкоємцями гезів, тобто фламандських, валонских і голандських шляхтичів та городян, які в 16 столітті, піднявши повстання проти іспанського короля, стали на бік Вільгельма Оранського і виступили засновниками сучасної нідерландської держави.

Такі погляди не відповідали тим, яких очікували від офіцера: бути захисником встановленого порядку, бути виключно франкофілом і франкофоном, бути переконаним католиком і ультрамонтаном. Покликання молодого де Мана вже було визначене: він стає інтелектуалом і намагається поступити на навчання до Брюссельського університету, у стінах якого домінував радикальний антиклерикалізм, на межі фанатизму. Ніщо не нове під Сонцем: у Бельгії варто бути конформістом, тобто лібералом (або соціалістом), налаштованим антиклерикально, або ж католиком і «правим». Поза цими ідеологічними системами більше нічого немає. Де Ман провалювався на всіх іспитах. Бельгійський конформізм не визнав його генія. У 1905 році, навпаки, в німецькому університетському середовищі він вважається зразковим і особливо здібним студентом. Немає пророка у своїй вітчизні.

Звичайно, соціалізм студента де Мана носить героїчний і наївний характер, де Ман веде аскетичний спосіб життя, він намагається ознайомити робітників з Гегелем і Дарвіном, одночасно його юнацький ідеалізм не визнає шахрайства демагогів своєї власної партії. З ним розлучилися після того, як він виступив проти курсу голови Соціалістичної партії доктора Тервагне, тобто проти союзу соціалістів і лібералів. Проти того, що він вважав неприродним – союзу між пролетарями-жебраками і багатими буржуа. За цим удаваним суперечливим альянсом переховувався конфлікт світоглядів: кадри лібералів і соціалістів належали до франкмасонства і хотіли спільно боротися проти клерикальної партії. Виборці повинні були сплатити вартість цієї філософської суперечки. Ситуація, при якій країна та її регіони були роздерті шкільної війною між католиками і вільнодумцем, тривала в Бельгії аж до 1958 року.

Де Ман проводив дієве життя соціалістичного активіста. Після заворушень біля російського консульства в 1905 році його відрахували з Гентського університету і він вирішує емігрувати до Німеччини. Одночасно він приймає участь у конгресі соціалістів у Єні і стає журналістом «Лейпцигер Фольксцайтунг», в якій співпрацювали Роза Люксембург, Карл Каутський і Лев Троцький. У 1907 році він переїжджає до Лондона, щоб проводити тут боротьбу у складі соціалістичних об’єднань, дізнатися, в чому полягає глибоко лежача мотивація британських робітників, прихильників соціалізму. Регулярно він надсилає повідомлення в редакцію «Ляйпцигер Фольксцайтунг». Цей досвід зробив з нього згодом єретика: де Ман виявив відмінності між національними робітничими рухами. Ці відмінності, як він пише, можуть бути роз’яснені за допомогою марксистської діалектики, але їх існування не можна відкидати. У 1910 році з волі лідера соціалістів Вандервельде він повернувся до Бельгії. Останній включає його до складу комісії у справах профспілок. Одночасно де Ман організовує поїздки до Німеччини і завойовує репутацію пангерманіста – «все-німця» (Alldeutscher). Ця репутація пангерманіста сприяла тому, що одночасно він отримує популярність марксистського доктринера. Бельгійський соціалістичний рух цього часу мав зв’язки з усіма іншими соціалістичними рухами – німецьким, російським, французьким, англійським. Разом зі своїм валлонським товаришем Луї де Брукером де Ман засновує марксистську фракцію в партії. Друкованим органом молодих марксистів стала газета «Klassenstrijd» («Класова боротьба»). Але цей філософський вибір, що став наслідком його перебування в Німеччині, не засліпив його: внутрішні суперечності бельгійської держави не можливо було повністю вирішити за допомогою марксистських методів. І це був вже другий крок до впадіння в єресь.

У липні 1914 Соціалістичний інтернаціонал, вірний своїм пацифістським принципам, прагнув запобігти війні. Після вбивства лідера французьких соціалістів Жана Жореса де Ман, секретар другого інтернаціоналу Каміль Хойсман і голова СДПН Герман Мюллер вирушили до Парижа, щоб зробити останню спробу організувати і координувати мирний наступ соціалістів на всіх фронтах. Але даремно: Франція і Німеччина вже проводили мобілізацію. Де Мана і Мюллера арештували французькі жандарми. Оскільки вони розмовляли німецькою, то їх оголосили «des espions boches», німецькими шпигунами. Одначе потім події розвивалися у звичайному руслі: де Ман повернувся до Брюсселя, а Мюллер до Німеччини. Інтернаціонал був мертвий.

Так життя посміялася над ідеалізмом Гендріка де Мана. Але хіба ці події не підтвердили того враження, яке склалося у нього під час поїздки до Англії?

Гендріка де Ман долучивсь до бельгійської армії. Оскільки він умів читати та писати, то став офіцером. Де Ман, читаючи книги з військової справи, приходить до висновку, що є можливість більш успішно вести бойові дії, якщо не наслідувати старі догми. Професійні військові дотримувалися іншої думки, просто через те, що у них був страх перед фантазією, оскільки вони були не здатні передбачати ситуації, не описані у статутах, а також тому, що завжди відчували терпимість до нової думки. Додатковий практичний досвід дозволив Гендріку де Ману сформувати критичну теорію функцій. Його артилерійська батарея була зразково організованою: його солдати не лише воювали, але до того ж ще й вчилися читати і писати, самостійно отримували знання з бібліотеки, яку створив їх лейтенант, і грали на різних музичних інструментах.

У березні 1917 року міністр-католик де Броквіль віправляє Вандервельде і де Мана до Петрограду, щоб ті надали доповідь про події російської революції. Їх подорож почалася зі Швеції, де вона зустріли Троцького, котрий висловив своє глибоке презирство до «соціалбуржуа» Вандервельде. Де Ман вважав Троцького брехуном: він сприймав його не інакше як демагога, позера і писаку. Він не розпізнав в ньому майбутнього організатора Червоної армії. Вандервельда вважав Леніна стерильним фанатиком однієї ідеї, котрий одержимий егалітаризмом, і який через свою норовливість викликає розкол за розколом. Де Ман згодом визнав, що помилявся: про Леніна не можна було робити висновків за критеріями західної парламентської демократії, а лише за критеріями Росії, Сходу. Симпатії обох бельгійських соціалістів були, без сумніву, на боці уряду Керенського. Саме їх чисто гуманістичний культурний багаж вселив їм відразу до прихильників Леніна з їх брутальної волею до влади.

Після подорожі до Росії де Мана посилають до Сполучених Штатів. Військова пропаганда досягла тут найвищої точки. Де Ман познайомився з силою громадської думки, роллю брехливих кампаній в пресі, тупістю масової істерії. Де Мана фактично звинуватили в симпатіях до німців, коли він, будучи спантеличеним, дуже ухильно відповів на ідіотське, але типово американське питання: це правда, що цілі потяги з бельгійськими дітьми вирушають у певні німецькі міста, де їм там відрубують руки і ноги? Перед групою академіків він виступив з об’єктивною розповіддю про Німеччину, про її культуру і музику. Після цієї конференції де Мана затримали за звинуваченням у шпигунстві! На кораблі, який доставив його до Європи, він з радістю почув про підписання перемир’я.

У серпні 1919 року де Ман відпливає до Ньюфаундленда. Там він очолює підприємство. У віддаленій бухті він зустрів одного єзуїта, який грав там роль абсолютного теократичного правителя для своєї пастви, що складалася з кількох сотень мисливців. Єзуїт зустрів марксистського філософа з розпростертими обіймами: той був першим, з ким після довгих років він міг би подискутувати про філософію томізму. У плані соціальної психології досвід, отриманий де Маном в Канаді, був вкрай важливим для розвитку його світогляду. Мисливці ірландського походження були культурно недорозвиненим білим людьми, яких де Ман ніколи раніше не зустрічав. Індіанці, їхні сусіди, і ті були набагато культурнішими, оскільки в їхніх громадах, хоча і навернених в іншу віру, були вкорінені в їх споконвічну традицію. Ця традиція давала їм опору. Ірландці ж були відірвані від своїх коренів і повернулися в по-справжньому первісний стан. Втрата природних органічних зв’язків ставила їх на більш низький рівень, ніж рівень індіанців, які ніколи не вступали в зіткнення з результатами стихійної промислової революції. Нині це видається нам природним в умовах, коли етнологія пройшла величезний шлях розвитку, але Ман, що виріс в атмосфері культу прогресу, не бачив цієї перспективи. Кілька місяців по тому де Ман оселився з вобблі, сезонними робітниками, котрі не мали освіти, на Алясці, задля ознайомлення з їх життєвими умовами і порівняти їх опусами норвезького письменника Кнута Гамсуна. Вобблі на Алясці були здебільшого скандинавами. Однак де Ман на відміну від Гамсуна не пізнав ще жахів голоду. Після того як у Сполучених Штатах він отримав репутацію небезпечного комуніста, він повернувся до Бельгії.

Його дебютом стали публікації серії з 18 статей, присвячених Німеччини. Він писав: «Як і багато соціалістів з усіх країн, я вдячний Німеччині за найцінніші елементи моєї духовної освіти. Я не можу уявити собі економічно і культурно життєздатну Європу з Німеччиною, приреченої на те, щоб залишатися вічно бідною, зневаженою і приниженою». Однак страждання, викликані війною, все ще не закінчилися. Німецька окупаційна влада наказувала відправляти все більше валлонских робітників на фабрики Рурської області. Де Ман хотів запросити соціал-демократа Йоганна Зассенбаха, аби той зробив доповідь про боротьбу СДПН проти цієї політики депортацій. Патріотично налаштовані робочі хотіли перешкодити виступу Зассенбаха, але сотні металургів з Ля Лувьер і Генненгау прогнали їх і розірвали бельгійський триколор. Зассенбах зміг виступити, але цим виступом він викликав урядову кризу. У березні 1922 року в одній зі своїх промов у Кельні де Ман виступив проти репарацій і загрози окупації Рура. Вандервельде дав йому на це право, але той прагнув скоріше обережно підготувати бельгійських маніпуляторів громадською думкою до цього пацифістського вибору Де Ман прийняв і зрозумів докір, який зробив йому Вандервельде, втім він віддав перевагу дистанціюватися від партії, бо як сам говорив, соціалістична і пацифістська етика не повинна поступатися місцем кровожерному настрою творців громадської думки. Одночасно як офіцер де Ман подає прохання про звільнення у запас. Цей жест цілком відповідав вимогам духу часу.

Де Ман повернувся до Німеччини і осів у Ельберштадте біля Дармштадта. З 1922 по 1926 роки він читав лекції в «Академії праці» у Франкфурті-на-Майні. Там він проводив і теоретичну роботу. Вражаюча кількість його робіт вплинула на те, що багато його товаришів стали вважати його другим теоретиком соціалізму після Маркса. Восени 1929 року він отримав посаду професора соціальної психології в університеті Франкфурта.

Ця галузь науки перебувала ще в процесі становлення. Не було накопичено ще дослідного матеріалу, який би давав де Ману можливість надавати його лекціям бажаного вигляду. Де Ман уважно спостерігав за випусками «Kultulturbouillon» і «Ideenwerkstatt Frankfurt». Він дорікав філософам франкфуртської школи в «неврівноваженості, аналізі, позбавленому орієнтації». Тоді він справедливо зауважував: «Звичайно, були, особливо серед філософів, економістів і соціологів світлі голови, але в цілому все це справляло враження пандомінізму, божевільного безладу і могутнього розумового механізму, який працював у холосту… А ця атмосфера була мені зовсім не до смаку, і я відчував там себе останнього дня майже таким же чужим, як і першого».

На чисто політичному рівні де Ман вважав, що соціал-демократія не здатна ефективно боротися з прийдешньою загрозою націонал-соціалізму. Він виступив організатором низки заходів: успішно організував фестиваль, в якому взяло участь дві тисячі учасників і вісімнадцять тисяч глядачів. Як писав де Ман, з фашизмом борються не антифашистськими промовами, але тим, що він називав «більше соціалізму» (mehr Sozialismus). Ці соціал-демократичні фестивалі повинні були скласти конкуренцію святам, котрі влаштовували націонал-соціалісти. У цей час у де Мана проявилися перші наслідки впливу консервативно-революційного гуртка «Тат». Ганса Церера. У квітні 1933 року на його квартирі у Франкфурті відбудеться одна з останніх зустрічей лідерів «Імперського прапора», організації, чиї заслуги він звеличував у своїх текстах. Даремно. Маси за нею не пішли . Соціал-демократія втратила для них привабливу силу.

Де Ман покинув рейх. Його книги публічно спалювалися, однак у травні 1933 року його запросили знову читати свої лекції!

Він відмовився і 1 вересня його остаточно звільнили. У майбутньому він стане читати лекції в університеті, в якому він колись отримував погані оцінки.

Соціалістичний рух в Бельгії був таким самим пошарпаним, як і німецька СДПН, але у нього не було небезпечного противника: у Бельгії не було націонал-соціалістів. У 1932 році пройшли неорганізовані, спонтанні страйки сореліанського чи т.зв. люксембурзького типу.

Соціалістичні «Maison du Peuple» («Народні дома») були зайняті страйкарями. «Internationale Socialistische Anti-Dorlogsliga» направила своїх активістів з нарукавними пов’язками, на яких було зображено три стріли, марширувати і штурмувати редакції реакційних газет. Серед них був молодий адвокат Пауль-Хенрі Шпак. Незважаючи на цей виступ молоді, старі кадри партії не підтримали екстремістських вимог і не зрозуміли того, що німецька соціал-демократія загинула через те, що вона не зрозуміла знаків часу. Бельгійська соціалістична партія загинула таким же чином через свої внутрішні протиріччя. На сторінках її офіційного органу «Le people» (котрий закрили через брак читачів ) якийсь чолов’яга сумнівного грецького походження, проповідував «священну війну» проти «німецького та італійського фашизму», в той час як партія, віддана своїй пацифістської традиції, відмовилась утримувати армію.

Щоб розплутати цей клубок, Вандервельд дав завдання де Ману створити навчальну групу. Нею був розроблений знаменитий «план роботи» або «de Man – Plan». Цей план знайшов міжнародний відгомін. Він став наріжним каменем того, що назвали ідеологією плану ( die planistische Ideologie ). Але що таке «план»? Для де Мана і його друзів це була стратегія протидії економічній кризі та її жахливим наслідкам, які вона викликала в Бельгії в 1929-1934 рр.., шляхом об’єднання всіх здорових сил нації. Насправді де Ман хотів створити нову партію, котра поставила би собі за мету порятунок нації, не зважаючи на забуті політичні групи і всупереч інтересам парламентських партій. Тим часом де Ман мислив реалістичними категоріями і визнавав той факт, що створення в Бельгії партії «державної волі» практично неможливо було собі уявити. Оскільки вже існувала «Партія бельгійських робітників», (POB/BWP), то вона могла послужити йому гарним трампліном. До того ж де Ман присвятив своє життя справі соціалізму. Але функціонери прямували за ним з бурчанням, твердолобі ортодоксальні марксисти, такі як його бойовий товариш Луї де Брукер, остаточно відвернулися від нього. Де Ман хотів, щоб робітники, представники середнього класу (включаючи дрібних підприємців) і селяни, яких криза особливо зачепила, співпрацювали в рамках об’єднаного фронту проти «безрідного космополітичного капіталу». Молоді лідери соціалістичних профспілок симпатизували цій меті. Саме захоплення молодих кадрів партії змусило противників плану прийняти його до уваги. Від фламандської частини країни Герман Фосс, антиклерикально налаштований фламандський націоналіст, звільнившись від сумнівів власної політичної приналежності, допоміг де Ману усвідомити значення національного чинника. Це додало плану динаміки. Де Ман здобув народний авторитет. «Ти наш рятівник» , – кричали йому дружини робітників і простягали йому своїх дітей. Це, само собою, зрозуміло, викликало неабияку заздрість з боку зарозумілих адвокатів і безсердечних партійних функціонерів, які до цих пір керували партією.

План також являв собою синтез усіх філософських і політичних ідей де Мана.

У своїй роботі «Ni gauche ni droite. L’іdeologie fasciste en France» (1983 р.) французько-ізраїльський письменник Зеєв Штернхель зображує де Мана головним рушієм процесу фашизації суспільства і соціалістичного руху. Ми не сприймаємо цього сміливого закиду, спрямованого на те, щоб поставити де Мана в рамки антагонізму фашизм-антифашизм, оскільки як він в ці рамки не вкладається. Звичайно, переважна більшість фактів, наведених Штернхелем є достовірними, але, очевидно також те, що між ними розривається зв’язок, адже факти порівнюються в манері навіювання і з’єднуються так, що читач постає перед образом всеохопного фашизму.

Щоб аргументувати цю критику, досить просто констатувати те, що Штернхель не використовує жодного джерела голландською мовою. Еволюція поглядів де Мана проходить повз нього, оскільки в 1940 році частина членів соціалістичної партії кинулася співпрацювати з німецькими націонал-соціалістами, посилаючись на ідеї свого колишнього лідера.

Сам де Ман дотримувався дистанції, після того як він підтримав цей напрямок. Ті ж, що продовжили співпрацювати з німцями, розлучилися з ним без скандалів і відлучення від церкви, заявляючи про це в різних статтях і книгах, виданих на голландською мовою. Штернхель оголошує злочинною (на щастя, не вдаючись до месіанської термінології) більшою чи меншою мірою будь-яку думку, яка знаходиться поза двох або трьох суворо обмежених областей: деполітизованого позитивізму, лібералізму, туманного ідеалізму і невизначеного реформістського марксизму, котрий загрубів у своїй надлишковій ортодоксії. Згідно зі Штернхелем, де Ман призвів до виправдання гітлеризму. Немає нічого брехливішого за це обвинувачення, і ми спробуємо його спростувати.

Де Ман прагнув вийти за межі позитивізму, притаманного марксизму і теоретикам німецької соціал-демократії.

На цьому шляху де Ман по-новому викладав соціалістичну теорію, використовуючи методи соціальної психології. Він виходив не з аналізу зовнішніх обставин, в яких опиняються люди, а з так званої «Doktrin der Mobilen», тобто проблеми мотивації. Досвід партійного активіста, лейтенанта артилерії, супутника вобблі і ірландсько-канадійських мисливців зіграв в цій переорієнтації вирішальну роль. Образно кажучи, сірості теорії він протиставив свіжість життя. Але цю свіжість важко теоретично окреслити: при перекладі елементарних фактів життя на зрозумілу мову вживається часто (і на нещастя) дуже туманна термінологія. Достатньо прикладу Хайдеггера. Праці де Мана носять іноді нестерпний компілятивний характер академічної літератури. Де Ман бачив потребу обговорювати «живий соціалізм», а не «мертвого Маркса». На його думку, соціалізм повинен уникнути окостеніння завдяки синтезу з новітніми ідеями, а саме з динамізмом соціалістичних революціонерів: Сореля, Лабріоли, Лагарделле, Роберта Міхельса («залізний закон еліт»). Великий вплив на творчість де Мана зробили роботи сучасних вчених, котрі займаються вивченням соціальної психології (Вундт, Фрейд). Кайзерлинг, Бергсон і Алан рівним чином вплинули на його критичну позицію стосовно марксизму.

Критику де Мана можна звести до двох істотних пунктів: спочатку критика марксистського детермінізму, а потім відкритих цінностей, які викликають виникнення індивідуальних реакцій. Ці цінності були відкриті психологією. Починаючи з 1921 року на своїх навчальних курсах для активістів бельгійського соціалістичного руху де Ман звертав увагу на банкрутство ідеологічних систем, як ліберальної, так і марксистської , які припускають існування «раціонального» індивідуума, керованого економічним плануванням, ретельно обдуманим дослідженням добробуту і збільшенням прибутку. Для де Мана ж реальна людина швидше «ірраціонально» мотивується. Класи це випадкові об’єднання, а не природні співтовариства, що виникають в силу необхідності. Належати до певного класу зовсім не означає автоматично мати ту ж саму психологію, ту ж саме поведінку і родинні зв’язки. Де Ман абсолютно чітко відокремлює психологію від соціології, що для його часу було чимось новим. Ці ідеї де Мана були викладені в його написаній німецькою праці «До психології соціалізму» (1926 р.). Ця робота починається з представлення «теорії мотивації» («Theorie der Mobilen») як основної проблеми соціалізму. За де Маном робітничий клас прагне до того, щоб побачити, що його вагу визнали. На противагу Кауцькому де Ман позитивно сприймає бажання бачити свою цінність, адже визнання передує формуванню свідомості економічних передумов пролетаризації. Каутський говорить зовсім протилежне. На думку де Мана, саме раціоналістичне марновірство є основною передумовою краху соціал-демократичного марксизму. Це марновірство особливо поширене в центральних органах партій, що складаються з інтелектуалів і юристів. Де Ман з цього зробив висновок, що сила партійної організації часто виступає в ролі головної перешкоди для досягнення основної мети. «До психології соціалізму», відповідно, є підбиттям підсумку історії бюрократичних спотворень, вульгарного марксизму, марксистського раціоналізму і гедонізму. Де Ман пише знову-таки в «До психології соціалізму», що весь марксизм є вульгарним марксизмом, за винятком того, який обмежується біографічними дослідженнями і критикою текстів. Це все ще було актуально і де Ман додає, що ці академічні завдання не мали впливу на реальне життя. Викладати вульгарний марксизм за допомогою цитат є марним заняттям. Маркс, який живе у вірі мас, не може бути переможений Марксом, який стоїть на полицях бібліотек. Тепер де Ман вважає, що марксизм необхідно знищити, як вульгарний (оскільки він помилковий), так і «чистий» (оскільки в ньому немає більше життя). У його аргументації можна знайти імена Шпенглера, Зомбарта, Прудона.

Крах німецької соціал-демократії, на думку де Мана, бере початок з часів війни і російської революції. До цих подій теоретики німецької соціал-демократії думали, що вони володіють повним знанням у справі інтерпретації і тлумачення ідей своїх вчителів Маркса і Енгельса, Бебеля і Каутського. З тих пір в Німеччині не залишилося навіть жменьки захисників чистого німецького марксизму, в той час як Росією впевнено крокував комунізм, який передбачав безумовне панування вульгарного марксизму. Російська революція, здається, змусила німецьких марксистів змінити свої плани. Можливо, тому що Німеччина не була більше єдиним плацдармом соціалістичного руху? Англосаксонський світ став центром ваги світової економіки. Його інтелектуальні традиції були чужими марксизму, котрий виходив з гегельянства. Одна Німеччина, центр соціалістичної ідеї, була тим, про що мріяли соціал-демократи, і це було ще більше немислимо … Констатація цього факту повинна була викликати певну втому, і це пояснює пасивність соціалістичних активістів під час захоплення влади Гітлером. Можливо де Ман, якби він був ще живий, схвалив тези Себастьяна Хаффнера, котрий стверджує, що спартаківський революційний рух 1918-1919 рр.. мав національний вимір: перетворити Німеччину на країну-поборника чистого марксизму в світі. Никиш, до речі, також думав про цю можливість. Хаффнер, Нікіш, де Ман, Сорель: чотири учасника, яких варто читати паралельно, щоб уникнути невірної інтерпретації історії політичної думки перших чотирьох десятиліть минулого сторіччя. Сподіваюся, що подібне чотирикратне читання колись ще стане темою чиєїсь докторської дисертації. Штернхель говорить про героїчну природу плану де Мана. Вислів, без сумніву, трохи перебільшений, але незважаючи на це, план справді носить волюнтаристський характер.

Соціал-демократія старого типу, як німецька, так і бельгійська, не могли не впоратися з кризою, не перешкодили встановленню режимів фашистського або нацистського типу. Реформізм для де Мана був нічим іншим, як опортунізмом. Він вголос говорить про процес обуржуазнення культури. У записах де Мана немає згадок про те, що він читав «Трудівника» Ернеста Юнгера. Хоча минуле обох було надто різним, в 1932-33 рр.. між ними виник певний вид взаємної згоди. Юнгер був більше теоретиком і естетом, а де Ман залишався практиком. Без сумніву йому ближче Сорель.

Цей план відбувався з бажання перевести в політичну реальність соціалізм по інший бік марксизму, таким чином не систематичний і не стерильно «антимарксистський», такий марксизм був би вільний від усього ідеологічного шлаку, яким його засмітили тлумачі Маркса і Енгельса Давайте зараз конкретно подивимося, що говорилося в плані конкретно за Бельгію. Виходячи з констатації того факту, на який ми вже ясно зробили акцент, реформізм зазнав тотальної невдачі, де Ман намагався показати, як наслідки цієї невдачі відбилися на реальному стані робочого класу на легкодоступному прикладі: прикладі «національного пирога». Реформізм, який ще й сьогодні продовжує свої безчинства, хотів би, щоб робітники отримали б велику частину пирога. Криза ж з кожним днем звужує розмір пирога. Отже, відповідно до де Мана, варто спекти більш великий пиріг. Для цього, звичайно, потрібні структурні (і відповідно, революційні) перетворення, про перетворення, які мають своєю метою тільки поділ вже існуючого, мови не йде. Простір, на якому відбуватимуться ці перетворення, має бути обмежений рамками національної держави – а не туманного «інтернаціоналу». Інтереси всього суспільства повинні були стати на місце класових інтересів. Аби такий план впровадити в життя, досягнення його цілей повинно бути пов’язане з точними календарними термінами. Його реалізація має відбуватися відповідно до заданого темпу, що дозволило б подолати випадковість, зрозуміло що, ці умови вимагали б ipso facto сильної держави. На цій підставі противники затаврували де Мана як замаскованого фашиста, при цьому залишалося без уваги те, що фашизм прагне до зміцнення держави законодавчим шляхом, в той час як «планізм» де Мана прагне сильної виконавчої влади при збереженні контрольних повноважень парламенту. В іншому «планізм» має своєю метою захист національних інтересів від банків і великих концернів. В очах де Мана «планізм» є бастіоном проти наступу фашизму, тому що він заснований на вивченні та аналізі коренів цього фашизму. Професійні політики, прихильники німецької соціал-демократії, були не в змозі зрозуміти як працюють соціальні механізми під час великих економічних криз: небажання середнього класу опускатися до рівня пролетаріату. Для того, щоб вижити соціалістичний рух має усунути цю «відразу до пролетаризації» і запропонувати програму, яка була б дієвою для всього населення, тобто для всіх класів, які відчували б загрозу з боку великих криз. У Бельгії така політика могла б користуватися підтримкою не тільки профспілок, а й всього лівого крила партії, очолюваного Паулем-Генрі Шпаком. Завдяки цій підтримці з боку вкрай лівих план міг би постати як свіжий і динамічний. У 1934 році де Ман прагнув створення єдиного «Front du Travail» («Трудового фронту»), який би об’єднав як соціалістичні, так і християнсько-демократичні профспілки та робітників. Але все ж тогочасна ідеологічна прірва завадила де Ману відшукати необхідну міцну підтримку поза своєю партією, яка була такою потрібною для здійснення його проектів. Незважаючи на сучасну, цілеспрямовану і професійну пропаганду, котра використовувала методи впливу на психологію мас (звідси певна схожість з націонал-соціалізмом), ця нестача підтримки призвела до фіаско. Щоб мати можливість створити уряд, де Ман був змушеним співпрацювати зі своїми політичними противниками і йти на поступки. Перш за все довелося покласти під сукно проект націоналізації банків. Але ж це був наріжний камінь всього плану! Де Ман зрозумів, що його план ніколи не буде реалізований у парламентських рамках.

Де Ман не передбачав ніяких інституційних реформ, яких було б достатньо, щоб підвести необхідний базис під його економічну планову концепцію. Він лише хотів надати раді міністрів п’ять комісарів, щоб розширити компетенцію виконавчих органів влади. Главі уряду Паулю ван Зееланду повністю вдалося знешкодити ту бомбу, яку собою являв цей план. Де Ман, між іншим колишній заступник голови партії, був міністром, який не міг проводити жодних реформ! Шпак, до речі, теж став міністром – що втішило й заспокоїло вкрай лівих. Соціалістична партія розкололася через питання, які власне були незначними для майбутнього країни: підтримка або нейтралітет відносно іспанської республіки, нейтралітет Бельгії чи союз із Францією. Вже в 1935 році де Ман рекомендував з усіх цих питань повний нейтралітет. Його стосунки з Вандервельде погіршилися, оскільки їхні тодішні думки з цих питань розійшлися. Тільки Шпак висловлювався на користь бельгійського нейтралітету і критикував «платонічний» інтернаціоналізм.

Хоча де Ман і ван Зееланд засідали в одному і тому ж уряді і хотіли подолати економічну кризу через технократичний дирижизм, між ними лягла глибока прірва. Тепер фламандські ліві активісти, які увійшли в соціалістичну партію, звинувачували де Мана в «технократизмі». Після загального розповсюдження тез Хабермаса, Маркузе і Фромма цей закид став висуватися часто, став настільки ж поширеним, як і звинувачення в фашизмі, тільки з сучасною поправкою. Для цих суворо «метаполітично» мислячих лівих де Ман і Ван Зееланд започаткували еру технократизму в Бельгії. Американець Джеймс Бурнхам говорив про «революцію менеджерів», яка відбулася в США в ході «Нового курсу» Рузвельта. Згідно з Бурнхамом, «менеджери» повністю витіснили стару владну еліту, котра складалася з інтелектуалів і адвокатів, і це відбулося як у націонал-соціалістичній державі, в радянській системі і в країнах ліберальної демократії. Ці менеджери не є політиками традиційного типу. І все ж де Ман подумував про концепцію європейського значення, основними ідеями якої (як і у Вернера Зомбарта) були гуманізм і етика, поширювані з аскетичною волею і способом мислення, котрі межують з «прусським соціалізмом» а ля Бебель. Ван Зееланд думав зі свого боку про американську модель. У сфері суспільної етики де Ман віддавав перевагу творчості і праці робітників, ремісників, селян або дрібних підприємців. Ван Зееланд найважливішою вважав роль фінасистів і банків. Отже, де Ман залишався на національних позиціях. Погляди ж ван Зееланда свідчили про його інтернаціоналізм, Меккою якого був Вашингтон. Але без сумніву обидва вони, кожен по-своєму, тлумачили Кейнса і хотіли втілити його ідеї в життя. План породив величезну хвилю надій в середовищі трудящих Бельгії. Це була надія на більш справедливе суспільство, в якому кожен би мав свою частку. А як цей план був сприйнятий за кордоном?

У Голландії тези де Мана вже в 1930 році дуже вплинули на соціал-демократичну робітничу партію. У Франції в 1934 році Поль Дежардена надав у розпорядження де Мана абатство Понтінья, де б він міг викласти свої тез. Ця міжнародна зустріч в Понтінья стала точкою відліку, з якої ідеї де Мана могли висвітлювати на всю Європу. З 1929 року французький соціалістичний рух вразила подвійний криза: економічна і політична. Лівим не вдалося завдяки своїм успіхам на виборах в 1932 році розтрощити владу капіталу. До того ж партія дуже сильно страждала через внутрішні розбіжності між «неос» (Марсель Деа), «археос» і «аттентистамі», які зайняли вичікувальну позицію. Серед усіх цих напрямків існувала група «конструктивної революції», яка опублікувала праці де Мана у Франції. На думку виконуючого обов’язки голови бельгійської Робочої партії, ця група була менш ідеологічно безглуздою, ніж решта, і тому була найбільш здатною до поширення його ідеї в несоціалістичних колах.

У вересні 1934 року де Ман виклав свої тези на колоквіумі в абатстві Понтінья. Сутність цих тез може бути наочно представлена у формі протиріччя: стара детерміністська установка проти політики волі (волюнтаризму). У цих чотирнадцяти тезах де Ман констатував, що капіталізм дійшов до своєї межі і викривав панування фінансового капіталу над промисловим. У своїх трьох тезах він підкреслював, що марксистський детермінізм є симетричною копією капіталістичного детермінізму, оскільки обидва є «детермінізмом невидимої руки». Як було вже неодноразово зауважено, волюнтаризм, це усвідомлена або неусвідомлена спадщина Ніцше, на думку найбільш ревного прихильника планування, він був призначений для того, щоб усунути детермінізм, успадкований марксизмом з 19 століття. Можливо, цей перехід від детермінізму до волюнтаризму являє собою головну відмінну ознаку першого десятиліття двадцятого сторіччя. Внаслідок краху фашизму в 1945 році цей волюнтаризм пережив нове народження в середовищі лівого студентства в 1967-70 рр.. У 1934 році тези де Мана тріумфально зустріли в Парижі. До числа найбільш ранніх прихильників його волюнтаристського, героїчного і містичного соціалізму поряд з Лефрансом і Деа слід зарахувати таких людей як Бертран де Жевенель і Тьєррі Молньє. Ідеями де Мана були інфільтровані всі французькі угруповання, які шукали Третій шлях. Якщо навіть не враховувати перебіжчиків з соціалістичних профспілок, таких як Деа і його друзі, ідеї плановості успішно описувалися в персоналістському християнському журналі «Еспріт» Еммануеля Муньє, молодшими традиціоналістами всіх можливих відтінків, наприклад, корпоративістами та журналом «Орді нуво» або редакцією багатопланового журналу «Лем нуво» Жоржа Родіті, так само певний час його друкували в щотижневому виданні «Лют де джен». У цьому сузір’ї можна відшукати імена Дені де Руже, Олександра Марка, Жана Лакра, майбутнього міністра де Голля Мішеля Дебрі, прихильників Сореля П’єра Андре, П’єра Дрю ля Рошеля, Роббера Маржоліна, Альфреда Фабре-Люка і т.д. Вже в 1935 році Родіті вихваляв де Голля. Бертран де Жевенель остаточно відійшов від де Мана і зайняв радикальну позицію, впавши в технократичний фашизм, і був там доти, поки остаточно не позбувся ілюзій і не розчарувався, а потім не включився в діяльність французької групи «Футуріблес». Ідеї плановості зробили у Франції такий потужний відгомін, що не варто лише обмежуватися вивченням їх впливу та наслідками для становлення французького фашизму Деа створив на базі нео-соціалістичної ПСДФ фашистську об’єднану партію РНП в 1941 році. Необхідно було присвятити цілу книгу аби зробити повний огляд нонконформності світу ідей у Франції 30-х років, бо лідери всіх нонконформістських течій вивчали ідеї де Мана.

А що ж відбувалося в Німеччині? На думку француза А. Дофіна-Меньє, тези де Мана можна було б порівняти з тезами Ратенау. Незважаючи на те високе становище, яке він займав в світі промисловості, фінансів і техніки, Ратенау в своїх працях нападав на «механізований світ», який «обуяний фанатизмом бездушного обожнювання науки». І все таки у книгах де Мана немає ні слова про Ратенау. У «Потрійний революції» Ратенау вдається до гострої критики лібералізму і одночасно розглядає марксизм як непотрібне вчення для того, щоб зустріти нові часи. Для Ратенау, як пізніше й для де Мана, передумовою ipse facto була реформа держави. Дофін -Меньє, навпаки, підтверджує, що де Ман вельми багато в чому зобов’язаний Ратенау. Не п’ятирічні плани Сталіна надихали лідера бельгійських соціалістів, а проекти Ратенау. Але все ж у виступах у Полонному де Ман нападав на «культурний песимізм» Ратенау. Механізація (американізація) вельми турбувала Ратенау. Де Ман, звичайно, роздумував про духовну силу окремої особистості. Він вчив про енергію, як у сфері спорту, так в інтелектуальній сфері, і твердо вірив у підсвідомі можливості своїх учнів. Чому він ніколи не згадував Ратенау? Можливо, тому що соціаліст де Ман не хотів лізти в один окоп з великим капіталістом Ратенау.

Після того як він займав у важкий час посаду міністра фінансів, де Ман дедалі більше розчарувався в механізмах парламентської системи. У 1936 році, з нагоди виборів в Брюсселі, всі партії утворили фронт, щоб перешкодити масовому проходженню в парламент рексистів Дегрелля.

Кардинал фон Рой не гребував і проповідями в церквах, мовляв, голосування за Дегрелля буде вважатися смертним гріхом. Без цього втручання велика кількість католиків віддали б свої голоси Дегреллю. Водночас фламандські націоналісти і комуністи подвоїли кількість своїх місць. Старіючий Вандервельд сердився на де Мані і Шпаку. На його погляд, обидва «планісти» зрадили святу справу іспанських республіканців, виступаючи за суворий нейтралітет у цій святій війні. Фінансові скандали стрясали католицькі і ліберальні партії – на велику радість рексистів. У цей складний час де Ман регулярно зустрічався з королем Леопольдом III. Між обома зародилася справжня чоловіча дружба. Обидва поставили песимістичний діагноз майбутньому парламентської демократії та заговорили про її корумпованість. У 1937 році Леопольд III висловив побажання аби де Ман зайняв посаду прем’єр-міністра.

Після нескінченних поневірянь де Ман знову став міністром фінансів. У Фландрії де Ман знайшов захоплених прихильників серед молодих лідерів партії. Серед них був і Мішель Томелен. Разом з ним «молоді бійці соціалістичної гвардії» брали участь у всіх фламандських національних святах, наприклад, в Гульденшпорендаге (11 липня), яке нагадує про поразку, завдану в 1302 році французьким лицарям ремісниками Брюгге і Лепера.

Таким чином, одне крило партії виявилося на прямій дорозі до сприйняття націоналістичної ідеології.

У 1938 році де Ман радів висновку Мюнхенського договору. Для паризької газети «L’оeuvre» він написав серію статей, що пропагують мир. За згодою короля він об’їздив усі європейські країни, насамперед ті, які уклали пакт в Осло ( Бенелюкс і Скандинавія). У числі його найбільш уважних слухачів були норвезький міністр Кот і французький письменник Жюль Ромен. Останній порадив йому зустрітися в Берліні з дипломатом – франкофілом Отто Абецом. Проте все ж де Ману не гарантували переговорів ні з Ріббентропом, ні з Гітлером. В Італії він зустрічався з міністром закордонних справ Чіано, який заявив йому, що Італія чекає зручного приводу і необхідних союзників, щоб остаточно поквитатися з Францією. До цього часу де Ман прийшов до висновку, що держави Вісі не хочуть проведення європейської мирної конференції.

Наприкінці 1938 року помер «татко» Вандервельд. Де Ман був обраний лідером партії, оскільки у нього одного було достатньо авторитету і енергії, щоб зайняти цю посаду.

Войовничий антифашизм керівників партії нижчої ланки де Ман вважав «проявом консерватизму»! Для нього така позиція була відмовою від правильного розуміння і вирішення поставлених проблем. У вересні 1939 року де Ман став міністром без портфеля в уряді і приготувався до найгіршого. У Фландрії його ідеї поширювалися через чудовий журнал «Leiding», який, на жаль, не міг прочитати Штернхелль. Цей журнал виступав за безкомпромісний нейтралітет, маючи за собою подвійне пацифістську спадщину: Соціалістичного Інтернаціоналу і фламандського націоналізму. Прихильники останнього в 20 -х роках різко відкинули франко-бельгійський військовий договір. Одним із їхніх найулюбленіших гасел було: «Жодної краплі фламандської крові за Францію!» На їх думку, було б безглуздо намагатися побачити у конфлікті, що розгорівся прояв антагонізму між фашизмом і антифашизмом. Військовий авторитарний режим у Польщі перебував у союзі з французькою та англійською демократіями; Сполучені Штати і Італія залишалися нейтральними. Салазарівська Португалія і Туреччина Кемаля Ататюрка уклали договір з Францією та Англією. Ситуація неможливо було змалювати в чорно-білих тонах. Про це де Ман писав під час «Drole de Guerre», «дивної війни», що тривала з вересня 1939 року по травень 1940 року. Соціалістами, як він писав, опановували то антифашистські спонукання, то антикапіталістичні почуття: ніщо в їх пам’яті не змогло загладити катастрофічних наслідків Версальського договору! Де Ман дотримувався тієї ж точки зору, що і в 1919-1923 роках: розпалювання війни є безвідповідальним справою. Писаки, які бажають європейської різанини, як він писав в «Leiding» ухилятися від мобілізації, ризикують залишити після себе вдів і сиріт.

У травні 1940 року німецькі війська вторглися в Бельгію, обравши собі легший шлях на Париж. Де Ман майже одразу ж став на бік короля, який попросив його забезпечити безпеку його матері – королеві Єлизаветі, уродженої Віттельсбах і вдови Альберта I. Тим часом французькі війська не показали жодного серйозного спротиву. Бельгійська армія підірвала мости – настільки її дуже обмежені можливості дозволили їй уникнути неминучої небезпеки, щоб бути відрізаною і зазнати атак пікіруючих бомбардувальників.

Дороги були заповнені тисячами біженців. Щоб уникнути жахливої різанини, король вирішив капітулювати і залишився в захопленій країні разом зі своїми солдатами. Французький міністр Поль Рейно і паризька преса обсипали монарха образами, обзивали його зрадником, щоб перед власною громадськістю виправдати поразку французької армії. На думку Рейно, у Леопольда III було два поганих радника: генерал Ван Овершретен і де Ман. Населення зі свого боку раділо кінцю війни. Багато солдатів повернулися додому. Депутати парламенту були у Франції, і народ вважав їх «дезертирами». У Бельгії було введено військове управління на чолі з генералом від інфантерії Олександром фон Фалькенхаузеном, цілями якого були тільки мир і порядок. Все залишилося як і раніше.

У довоєнний час були вельми поширені настрої на користь нейтралітету. Велика частина депутатів дотримувалася тези про невтручання на випадок франко-німецького конфлікту. Навіть кардинал фон Рой погодився, що було б «злочином штовхати націю в пучину війни». Також і праві, авторитарні партії, такі як національна фламанская VNV (Vlaams Nationaal Verbond), Валлонський рексистський рух Леона Дегрелля, монархічна «Ligue pour L’іndependence» або VERDINASO (Verbond van Dietsche Nationaal – Solidaristen) Йорі Ван Северена виступали за суворий нейтралітет. Комуністи, шоковані підписанням у серпні 1939 року пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною, знаходилися в деякій розгубленості, але волею-неволею зрештою все ж підкорилися вказівкам з Кремля, який перебував тоді в союзі з німецьким рейхом.

Соціалісти зберігали мовчання, дотримуючись думки, що нейтралітет буде меншим злом. І все ж вони не хотіли відмовлятися від моральної солідарності з демократіями, які проводили війну проти нацизму. У Фландрії, як і у Валлонії збирали підписи за нейтралітет. Серед підписантів були імена Роберта Пулі (в 1945 році він був заочно засуджений до смерті), історика Поля Коліна (в 1943 році був убитий членами Опору), журналіста Поля Ертена, есеїста П’єра Дайе (рексистський рух), Лео Мулена і Раймона де Беккера. З фламандської сторони проявили себе Віктор Лееман (VNV), Франс Справ (VNV 1945 році втік до Франції) та поет і абат Кирило Верше. У Люттіху ще більше людей підписалося під зверненням з протилежною вимогою солідарності з Францією. Серед підписали його був і колишній соратник де Мана Луї де Брукер. У салоні подружжя Діді в Брюсселі стали проводиться регулярні конференції, де виступали ті, хто говорив за нейтралітет (серед них був і де Ман). Під час війни Едуард і Люсьєн Діді були одними з засновників знаменитих «Editions de la Toison d’Оr», які поширювали ідеї «консервативної революції» в Бельгії. Такі настрої щодо політики та ідеології панували в Брюсселі. Німецьке вторгнення шокувало громадську думку, яка досі вважала (як і генерал Овершретен), що французи першими вступлять до Бельгії, щоб досягти меж Рурської області і надати допомогу Польщі. Тому в жовтні 1939 року дві третини бельгійських збройних сил було сконцентровано на півдні країни.

Після капітуляції Франції і перемир’я відправлений у відставку з урядової посади де Ман думав, що настав час констатувати: епоха лібералізму закінчилася і Гітлер об’єднав Європу. Починаючи з цього часу не можна було більше замовчувати «соціальну революцію в Німеччині» (а саме так називали її в Західній Європі). Тому де Ман вимагав від членів робочої партії визнати факт німецької перемоги, продовжити економічну діяльність соціалістичних організацій, але при цьому вважати партію такою, яка остаточно втратила свою політичну роль. На його думку, націонал-соціалізм в значній мірі зруйнував межі між класами. Маніфест де Мана володів рівним чином авторитарним характером, все ж він хотів об’єднати всіх бельгійців під владою короля. Нарешті, де Ман мав намір в умовах німецької окупації встановити політичну систему, з якої були б виключені всі колишні парламентарі, міністри та політики.

Ця переорієнтація була схвалена партією: там зовсім не думали, що робоча партія втратила значення. Де Ман не наважувався прийняти до розгляду таку перспективу. І починаючи з цього часу, він став чужинцем в лавах своєї власної організації. У майбутньому він стане «одиноким вершником» (cavalier seul), як пізніше напише про себе у своїй автобіографії французького видання. І все ж він не став націонал-соціалістом: він тільки хотів уникнути того, щоб праві, і перш за все, клерикали не змогли захопити владу в країні завдяки коллаборціонізму. Єдиною поступкою де Мана гітлерівській ідеології в маніфесті 1940 був було посилання на «захист раси». Якщо ми кажемо про поступку, то тільки через те, що у всіх роботах де Мана немає жодного натяку на расизм і антисемітизм. Роками пізніше він писав, що він не перейшов в лоно націонал-соціалізму, оскільки він дуже добре знав цей режим, будучи свідком його приходу до влади в 1933 році і намагаючись боротися з ним.

«Ми повинні бути постійно на боці людяності проти війни – соціалістична політика і політика світу не можуть перебувати на службі у того, хто розв’язує війни». До цього додалося й те, що, на думку де Мана, націонал-соціалізм не відповідає бельгійському менталітету, аскету де Ману залишився чужим надмірний запал націонал-соціалістів. Цією обставиною можна було пояснити його сильне неприйняття ентузіаста Дегреля.

Звичайно, деякий молоді соціалісти стали коллаборціоністами, серед них Едгар Дельво. Ці молоді люди вірили в політичну смерть робочої партії. «Маніфест войовничих соціалістів», відозва де Мана до активістів соціалістичного руху, датується 28 червня 1940 року. 31 липня була заснована «Загальна конференція праці Бельгії» (Confederation generale du Travail de Belgique, CGTB ). 22 листопада є офіційною датою народження «Спілки працівників фізичної і розумової праці», котра являла собою спробу об’єднати під одним дахом усі бельгійські профспілки. У цьому органі Дельво виконував важливі функції. Це були рамки, в яких повинні були діяти і залишилися вірними основним ідеям де Мана старі товариші, які зважилися на співпрацю з німцями. Після війни Дельво опублікував три книги, в яких він пояснював причини свого вибору. У довоєнний час Дельво завдяки регулярним бесідам із професором Віктором Лееманом ознайомився з ідеями Вернера Зомбарта, Карла Шмітта і Ганса Фрайера. Перший із цих трьох німецьких мислителів вказував на важливість національного чинника в соціалістичному русі в кожній країні. Карл Шмітт справив на нього менше враження. Тут проходить відмінність між католиком Лееманом і соціалістом Дельво. Ганс Фрайер був тим, хто писав, що марксизм не здатний розвивати в соціалістичному ключі ідеал свободи Гегеля в конкретному організаційному плані і знову звертається до поверхневих ідей егалітарної волі. Погляди Дельво були близькими до цієї нової соціалістичної теорії, на яку наклало відбиток гегельянство, і особливо до того ідеалізму, який домінував у німецькому молодіжному русі. Зрозуміло, що Дельво виступав за справжню народну солідарність і схвалював класичні вимоги правих, він обрав напрямок виступати проти ідей рівності, в яких він вбачав прояв класового егоїзму. Міцна дружба об’єднала Дельво з лідером VNV Штафаном де Клерком. Дельво вважав, що його покликанням є створення єдиного руху для всього фламандського народу. Втім, подібний рух мав би виникнути також і у Валлонії. Де Ман хотів єдиного руху для всього королівства під заступництвом короля, в той час як Дельво і де Клерк вважали існування монархії зайвим. Наступник де Клерка, Еліас, вважав де Мана позбавленим коренів мандрівником по світу. Зі свого боку, де Ман вірив, що культ рідної землі позбавлений будь-якого сенсу.

Після того як він вимушено спостерігав за тим, як колаборціоністи проводять лінію на федералізацію країни, замість того щоб підтримувати монархію і зберігати стару бельгійську національну державу, де Ман вирішив виїхати до Савойю.

Відтепер колаборціоністи орієнтувалися на пангерманські зразки і на СС, працюючи над створенням двох фольксгау, які очолювалися б двома фольксфюрерами: пангерманістом Жефом ван де Віелем, лідером організації Dexlag (Німецько-фламандське трудове співтовариство) і валонцем Леоном Дегрелем, політичним керівником «Легіону Валлонія». Ця нова орієнтація не подобалася численним консервативно мислячим прихильникам монархії, насамперед, тим , які перед війною перебували в «Національному Легіоні» Поля Хурнета, русі, який закликав звернутись то до спадщини Морраса, то до Муссоліні. Оскільки даний рух був лояльний до короля, він виступив проти націонал-сепаратизму. Його прихильники здебільшого перейшли до збройного опору. Так, Бельгія в 1943-44 рр.. пережила громадянську війну. «Вірні королю фашисти» вели безжальну війну проти «націонал-соціалістів», котрі мислили поняттями федералізму і хотіли силою домогтися повернення колишніх «австрійських Нідерландів» в лоно рейху. Починаючи з 1941 року до опору примкнули комуністи, що ще більше погіршило ситуацію.

Вже восени 1941 року де Ман де Ман зупинився у Савойї, де присвятив себе написанню історичних та автобіографічних книг. Він відмежувався від того, що відбувається і зробив перший нарис «Au dela du Nationalisme» («По той бік націоналізму»), книги, яка в 1946 році побачила світ в Генті і яка ознаменувала його остаточний розрив з фашистською спокусою – до речі, факт, який Штернхелль міг би й підкреслити. Чи був де Ман розчарований тим, як розвивалася ситуація? Чи жалкував він про німецьке вторгнення в СРСР і чи передбачав його жахливі наслідки для Рейху? Чи нарікав він на те, що коллаборціоністи афішували себе виключно як антикомуністи, що де Ман вважав неадекватним і застарілим, адже вже і сам марксизм був давно застарілим? У той час як можна відповісти «так» на перші з цих питань, виявляється дуже важко правильно відповісти на інші. Вони залишаються історичної загадкою. У своїй роботі «По той бік націоналізму» де Ман позитивно висловлюється про різновиди супранаціонального «функціоналізму» , який межує з гуманістичної ідеологією єдиного світу. Він також бачив те, що Європа постійно поступається Вашингтону та Москві. Завдяки своїй щирій дружбі з Гансом Оперхтом, головою швейцарської Соціалістичної партії, де Ман в 1944 році осів у Швейцарії. Тим часом бельгійський військовий суд засудив його до 20 років ув’язнення і конфіскації всього майна. Велика політична кар’єра мала сумний кінець.

Шпак в 1940 році відправився до Лондону, після того як він марно намагався виклопотати собі посаду у німецьких окупаційних властей в майбутній адміністрації Бельгії. Доля жорстоко розлучила обох людей: Шпак в 1944 році повернувся до Брюсселя, після того як британська армія Монтгомері вступили в місто. Слід врахувати, що в глибині свого серця він зберігав симпатію до де Мана. Так, наприклад, в 1957 році в Генті в рамках «Recontres Internationales» він видав блискучий реферат на тему «Європа та її об’єднання», при цьому він особливо зіслався на «функціоналізм».

Перед тим як попрямувати в Савойю, де Ман в Парижі зустрівся з Ернстом Юнгером. На нього сприятливо вплинули фрагменти щоденника «Сади і вулиці». Автор «Мармурових круч» приваблював його своєю проникливістю і простим реалістичним стилем. У своїх спогадах де Ман пише, що він охоче б тримав Ернста Юнгера як унтер-офіцера під своїм командуванням або як начальника і командира чи навіть як противника.

Під час перебування в Швейцарії де Ман знову одружився і взявся за написання свого останньої, дуже неординарної праці, яка вийшла німецькою мовою під заголовком «Обмасовіння і занепад культури». Мова йде про соціологічну роботу, яка сильно резонує антропологічному песимізму культурного консерватизму ( Шпенглер, Ортега-і-Гассет). Дельво пише, що в цій роботі де Ман невпізнанно змінився: в жодному рядку не можна було відшукати життєвої сили і оптимізму колишнього вождя соціалістів. Про «Обмасовіння і культурний занепад» варто було б написати окрему статтю, яка б вийшла за рамки цього дослідження. 20 червня 1953 маленький автомобіль де Мана зіткнувся з потягом. Гендрік де Ман загинув миттєво. У Бельгії можновладці зітхнули спокійно: його голос ніколи не лунатиме знову.

Роберт Стойкерс

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *