Hot! Філософія і тюремні нари: приклад Юліяна Вассияна

Філософ, якщо він дійсно філософ, а не софіст, повинен сидіти за ґратами – це цілком природно. Завданням софіста є довести, що чорне є білим, а біле є чорним, і отримати за це гроші. Завдання філософа інакше – говорити, що чорне є чорним навіть за тих умов, коли суспільство або правлячий режим вважають інакше. Згадаймо Сократа, котрий збунтував проти хибних світоглядних уявлень здеградованого античного суспільства і був за це засуджений на страту. Згадаймо Сократового учня Платона: його «реакційні», «тоталітарні», «фашистські» погляди ще й досі викликають ненависть у адептів «Прогресу» та «демократії» (чого лиш варте антиплатонівське сичання ліберала Карла Поппера), і це не дивно, за життя йому теж довелося побувати у рабстві.

Філософ – це людина, котра любить мудрість, тож немає нічого дивного у тому, що він картає відчужене від мудрості суспільство і стає через це переслідуваним. Звісно, бувають й інші випадки. Інколи суспільство йде правильною стежиною, і філософи знаходяться на верхів’ї суспільної піраміди. А інколи філософами називаються недостойні люди – ті, хто не відроджує, а руйнує Традицію, хто не шукає мудрості, а симулює її власним мудрагельством. Таких псевдофілософів потрібно не лише кидати за ґрати, але й розстрілювати або спалювати на багатті. Дякувати Богу, в Середні віки так і робили…

Вище сказане варто більш детально висвітлити у окремій публікації, щоб у цій коротенькій замітці не відволікати шановного читача від постаті українського філософа із-за ґрат, а за одно визначного ідеолога націоналізму Юліяна Вассияна. Одначе утриматись від подібної «філософсько-пенітенціарної» преамбули було б зле – на фоні сучасних кандидатів та докторів філософських наук аж занадто затертим є образ справжнього філософа…

Вассиян народився у січні 1894 року у селі Колоденці, що на Львівщині. Зі зброєю в руках боровся за права української нації в Легіоні Українських січових стрільців та Українській галицькій армії. Вищу освіту здобував спочатку на філософському факультеті Львівського університету, а потім у Карловому університеті у Празі, де й захистив у 1930 році ступінь доктора філософії.

На Конгресі українських націоналістів 1929 року Вассиян відігравав одну з ключових ролей. Там його обирають заступником голови президії, головою ідеологічної комісії, членом комісії міжнародної політики. В ході проведення Конгресу він виголошує доповідь «До головних засад націоналізму». Від створення ОУН у 1929 році аж по 1934 рік Вассиян виконує обов’язки ідеологічного референта Проводу українських націоналістів.

За участь у створенні ОУН на процесі «конгресівців» у 1932 році Вассияна засуджують до 4 років позбавлення волі. Згодом, по відбуванню терміну – повторне ув’язнення і вихід на волю аж у 1939 році. Позаду лишалися два роки в таборі для інтернованих вояків (1920-1922 роки), попереду – арешт німцями у 1944 році. З виходом із німецького концтабору Вассиян певний час проживає у Австрії, а згодом переїздить до США, де й завершує свою земну мандрівку у 1953 році.
З-поміж інших ідеологів українського націоналізму Вассиян був не єдиним, хто мав фахову філософську освіту. Такими були, наприклад, Степан Ленкавський та Ярослав Стецько. Проте Вассияна вирізняла глибина і, власне, фаховість філософських зацікавлень. Цілком зрозуміло, що, подібно до інших мислителів-націоналістів, Вассиянчи не найбільшу увагу зосереджував на проблемах історіософії та соціальної філософії. Однак не були для нього чужими також питання онтології, антропології, богослов’я.

Для багатьох націоналістів сучасності знання творчої спадщини Юліяна Вассияна обмежується фразою «Дорога до Бога веде через Батьківщину», якою мислитель розпочинає свою коротеньку, але дуже змістовну статтю «Бог і нація». Зрештою, навіть це не так вже й погано, оскільки декого і ця фраза може надихнути йти нероздільною дорогою християнства і націоналізму. Когось із молодіжного націоналістичного табору вона підштовхне повернутися до віри своїх предків – християнства. Когось іншого, хто й так є практикуючим християнином, переконає у правоті обраної життєвої позиції. Було б непогано, якби і духовенство на жаль розділених традиційних Церков глибше усвідомило висловлену Вассияном істину, адже, як зазначає філософ, «проповідь вищого типу життя не може бути будована на відсуді елементарних форм існування, як насичених матеріялізмом, бо не матерія і не біофізичні процеси життя зупиняють творчий поступ наперед, але кволість духа, його недостача, його неприявність», тобто правдиве християнство має не лише вести людей до трансцендентного, але й осяювати собою наше земне життя, в тому числі і сферу національних інтересів. Водночас для тих із числа сучасних українських націоналістів, хто прагне глибше пізнати націоналістичну ідеологію і знайти у ній відповіді на пекучі проблеми сьогодення, спадщина Вассияна виявиться справжнім скарбом. Для того, щоб віднайти цей скарб, потрібні лиш елементарні знання з філософії та української і загальноєвропейської минувшини.

У творах Вассияна зацікавлений читач знайде конструктивну критику української ментальності («Пацифізм і психологія української миролюбности»), роздуми про місце геополітики в історії України («Простір між Москвою та Візантією»), слушний аналіз ґенези та сутності середньовічної європейської культури (знову «Простір…»), заклик будувати новітню національну міфологію з опертям на традиції древньої Русі («Завдання української історіографії»), глибокі релігійні роздуми («Досконалість християнства») і, нарешті, послідовну критику онтології лібералізму, котрій протиставляється органічне бачення проблем соціальної філософії («Одиниця й суспільність», «Індивідуальність – індивідуум»).

«Польський суд, – зазначававтор одного з некрологів, – визнав себе некомпетентним розбирати філософічні писання-думки підсудного, признався, що їх не всилі розуміти, що для цього треба спеціалістів-філософів, але проте цій польській установі “справедливости” належить “честь” засуду великого мислителя сучасности – засуду за вірність законам рідної землі, рідної крови і рідного духа». І це недивно, адже «велику душу і велику мисль Господь дав цій людині, що в наш трагічний і убогий час не мала – не знайшла місця для себе. Людині, що її нездатна була сприйняти наша розгублена доба…»

Чим гірша доба, тим більше філософів має сидіти за ґратами або ж, принаймні, сумлінно приховувати власну любов до мудрості від органів правопорядку. Інакше, якщо вони не ходять по лезу ножа, якщо не являють собою якоїсь небезпеки звироднілій системі, вони ніякі не філософи, а так… звичайні софісти, звичайні доктори і кандидати філософських наук…

Ігор Загребельний

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *