Доля рибалок…

Одним з перших завдань Смолвуда [губернатор Нью-Фаундленду в середині ХХ ст.] стала концентрація «людських ресурсів» – так він називав рибалок з тисячі трьохсот поселень, розсіяних по узбережжю загальною протяжністю біля п’яти тисяч миль. Для вирішення цієї проблеми Смолвуд винайшов так звану «централізацію», котра фактично звелась до примусового знищення і злиття поселень по заздалегідь розробленому плану, з тим щоб переселені рибалки склали готові резерви робочої сили. Засоби, котрими проводилась централізація , – лицемірство, омана, інколи груба сила, майже завжди призводили до бажаного результату.

vilСкоро по Південно-західному узбережжю поширилась «переселенська лихоманка», занесена і поширювана підручними Смолвуда. Аутпорти [дрібні рибацькі поселення] чахли і вмирали один за одним. …
Хоч Смолвуд і відкидав океан, а рибний промисел вважав справою ганебною, але бути в цьому питанні послідовним до кінця все ж не наважувався. … Щоб оптимально використовувати … трудові ресурси , Смолвуд фінансував побудову рибоморозильного заводу в Шорт-Річ….

Спершу не обійшлось без труднощів. Мало хто з рибалок погоджувався порвати з традиційним способом життя заради того, щоб працювати на заводі за якихось десять – двадцять доларів в тиждень. Але по мірі того, як жителі сусідніх поселень приїздили в «ростучий центр» – Бюржо, там утворився деякий надлишок робочої сили, що складався з людей, котрим осоружна сама думка про допомогу по безробіттю; вони швидше працюватимуть задарма, ніж погодяться отримувати подачки.

Густіше всього приїжджі поселялися у безпосередній близькості до заводу. Після того, як була зайнята вся прибережна смуга, будуватися довелось вдалечині від моря, на безплідних кам’янистих пагорбах і торфяних болотах. Будували поспіхом, і багато, всупереч традиції, будували погано. Грошей на придбання будівельних матеріалів не було, а йти всередину острова рубати ліс на побудову, як робили батьки, не вистачало часу – адже ці рибалки собі не належали. Переважна більшість переселенців, що покинули зручні, відмінно побудовані будинки в опустілих аутпортах, були вимушені жити в огидних халупах. Число їх швидко зростало, і нарешті «централізація» принесла свій перший плід – перші нетрі на Південно-західному узбережжі.

trashСхідна околиця острова Гренді перетворилась в суцільне звалище – іржавіючи консервні бляшанки, биті пляшки, помиї, нечистоти. Води, що омивали острів, забруднювались ще і потужним потоком смердючої маси, що вивергалась рибозаводом, котрий справляв риб’ячі потрохи прямо в затоку Шорт-Річ. Значна частина берега була облямована смугою в декілька метрів липкого чорного бруду товщиною в декілька сантиметрів і шириною в декілька метрів, котра нестерпно смерділа, особливо під час відливу…

В довершення всіх бід зігнані зі своїх місць мешканці аутпортів захворіли жагою до споживання, цією поширеною хворобою сучасного суспільства. Чоловіки, жінки і діти, які ніколи перед цим не робили з речей культу, перетворились в оскаженілих споживачів. Зашурхотіли під жадібними пальцями сяючі фарбою сторінки ілюстрованих каталогів. Міцні меблі ручної роботи, котрі рибалки привезли з собою, полетіли з причалів в море. Їх замінили вироби з пресованих стружок і хромованої сталі.

Прагнучи розпалити у людей нові апетити, власник рибозаводу, котрому споживацька лихоманка була лиш на руку, відкрив у місті супермаркет. Деякі з городян виявились настільки задурманеними, що купили телевізори, хоча приймати в Бюржо нема що – поблизу немає жодного телецентру.

Місто, що постійно ущільнювалося, обплутала мережа електричних проводів. В скелях грубо вирубали щось схоже на мостові, загальною протяжністю в дві милі, і в 1962 році каботажне судно доставили в Бюржо два перших в історії міста автомобілі. Декілька днів по тому вони благополучно закінчили своє існування, зіштовхнувшись одне з одним і перетворившись в груду ні на що не гідного металу.

… До 1967 року тут було вже тридцять дев’ять легкових і вантажних машин, що гуркотіли козлиними стежками, котрі нікуди не вели і нікуди не поведуть. З потужним ревом вийшли з Бюржо перші аеросани – і провалились в ущелину; але на наступну зиму каботажка доставила п’ять нових саней. З’явилось пиво і легкі напої в пляшках разового споживання, і в літні дні скелі, що складали основу приміського пейзажу, засяяли всіма кольорами райдуги: товстий шар битого скла вкривав граніт. … Виріс комбінат по виробництву рибного борошна, і над містом повисла масляниста хмара зловонного диму.

…Виросла в місті і чудова нова школа, побудована за сучасними стандартами і укомплектована «сучасними» педагогами, навченими паплюжити старі традиції, відкидати досягнення минулого і спонукати у вихованцях прагнення скуштувати золотих плодів індустріального віку.

Мешканців Південно-західного узбережжя, а особливо мешканців Бюржо, «втягли в двадцяте сторіччя» з такою поспішністю, що багато з них не мало часу навіть замислитись про те, що з ними відбувається. Не встигли вони озирнутися, як віковий уклад життя відійшов у вічність. Та внутрішня впевненість в собі, котра підтримувала покоління рибалок, зникла на очах, точно краплі води, що пролиті на розпечену плиту.

Уривок з книги «Кит на заклання»

Про автора:

Фарлі Мовет Фарлі Мовет – всесвітньо відомий канадський письменник, біолог, борець за охорону природи. Народився в 1921 році. Перша подорож до Арктики, ще у підлітковому віці, визначила подальший світогляд і життя Моуета, яке він присвятив боротьбі за права дикої природи та корінних народів Півночі. Ряд його книжок, зокрема “Не кричи- вовки!”, “Кит на заклання” та “Трагедії моря” спричинили справжній переворот у відношенні людського суспільства до дикої природи і відкрили очі на безжальність сучасної цивілізації по відношенні до неї. Автор понад 40 книг, перекладених 22 мовами світу.

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *