Hot! Чи виживе довкілля за глобальної економіки?

Сьогодні кожен повинен розуміти, що наше довкілля стає дедалі менш здатним витримувати зростаючий вплив нашої економічної діяльності. Наші ліси скрізь вирубані, сільськогосподарські угіддя виснажені, пасовища знищені, болота висушені, ґрунтові води викачані, запаси риби в морях знищені, і майже все земне і морське середовище забруднене хімічними і радіоактивними отрутами. Більш того, наше атмосферне середовище стає все менш здатним до поглинання озоноруйнуючих чи парникових газів, що генеруються нашою господарською діяльністю без створення нових кліматичних умов, до яких ми не можемо безкінечно пристосовуватися.

У таких умовах можливий лише один шлях підтримки придатності до життя нашої планети, і полягає він у методичному зменшенні цього впливу. На жаль, найголовнішою метою практично кожного уряду у світі є максимізація світової торгівлі і створення глобальної економіки, яка в даний час інституціоналізована з підписанням Угоди Уругвайського кола GATT (Генеральна угода по тарифах та торгівлі). Збільшення торгівлі є виправданим, оскільки вона розглядається як найбільш ефективний спосіб збільшення економічного розвитку, який ми прирівнюємо до прогресу, і який з точки зору світогляду модернізму покликаний забезпечити можливості створення матеріального і технологічного раю на Землі, з якого будуть методично усунуті всі проблеми, які виникли перед нами з початку нашого володіння цією планетою.

На жаль, економічний розвиток, за самою своєю природою, повинен неодмінно в подальшому збільшувати вплив нашої економічної діяльності на довкілля. Це неможливо краще проілюструвати, ніж жахливою руйнацією довкілля, яке сталося на Тайвані і у Південній Кореї – двох принципово нових індустріальних країнах, що за останні десятиліття досягли найприголомшливіших темпів економічного зростання і які на даний час виступають моделлю для наслідування всім країнам Третього Світу.

У випадку Тайваню, як ретельно задокументували у своїй книжці «Dragon sin Distress» Валден Белло і Стефані Розенфельд[1], ліси були очищені для розміщення там промислових і житлових комплексів та плантацій швидкорослих хвойних. Незаймані широколисті ліси, які колись покривали усе східне узбережжя, в даний час майже повністю зруйновані. Велика мережа доріг будувалася для того, щоб відкрити ліси для лісозаготівлі, сільського господарства і розвитку, що викликало серйозну ґрунтову ерозію, особливо в гірських областях, де сповзанню піддалися цілі схили голого ґрунту.

Зусилля з максимізації сільськогосподарського виробництва на орієнтованих на експорт плантаціях призвели до потроєння використання добрив між 1952 і 1980 роками, що призвело до окислення ґрунтів, втрати цинку і зниження родючості ґрунтів, забруднення води і надлишку добрив у ґрунтових водах – головному джерелі питної води для багатьох тайванців.

Використання пестицидів було значно збільшене, і це є основним джерелом забруднення тайванських поверхневих та ґрунтових вод; і їх продаж є предметом неефективного урядового управління. Вироблена їжа настільки забруднена пестицидами, що згідно з соціологом Міхаелем Хсіасом, «Багато фермерів не їдять того, що вони продають на ринку. Натомість вони вирощують органічний урожай, і це те, що вони споживають.»[2].

Значна кількість з 90 000 тайванських заводів розташована в сільській місцевості, на рисових полях вздовж водних шляхів і поблизу приватних помешкань. З метою збільшення конкурентоспроможності, їхні власники ігнорували правила утилізації відходів і велику частку відходів просто скидали в найближчі ріки. Не дивно, що 20% сільськогосподарських угідь, згідно з твердженнями уряду, тепер забруднені промисловими стічними водами. Не дивно і те, що 30% рису, вирощеного на Тайвані, забруднено важкими металами, включаючи ртуть, миш’як і кадмій. Відходи життєдіяльності людини, з яких лише близько 1% первинно очищаються, скидаються в річки, забезпечуючи тим самим поживні речовини для неконтрольованого росту бур’янів, які поглинають доступний кисень, вбиваючи риб. Це значною мірою пояснює, чому Тайвань в даний час має найвищий у світі рівень захворюваності гепатитами. Сільськогосподарські і промислові отрути та відходи життєдіяльності людини в даний час серйозно забруднюють низов’я практично кожної тайванської великої ріки – багато з яких є «не більше ніж вигрібні ями, позбавлені риби і майже повністю мертві».

В Хоу Цзин, маленькому містечку біля міста Гаосюн, 40 років забруднення Тайванською Нафтовою Компанією зробило воду не лише непридатною для пиття, а фактично паливом.

Галузь з вирощування креветок досягла фантастичних показників зростання: вирощування креветок збільшилося у 45 разів всього лише за 10 років. Однак і самі виробники креветок стають позбавлені свіжої чистої води, яка їм потрібна, внаслідок збільшення токсичних хімічних відходів від розташованих вгорі за течією промислових об’єктів на ріках та джерелах. В результаті цього масова загибель креветок та риби стала звичайним явищем.

Також значно зросло забруднення повітря. Забруднення діоксином сірки та оксидом азоту на Тайвані стало нестерпним, регулярно досягаючи рівнів вдвічі вищих від тих, які визнані в США як шкідливі. Не дивно, що захворюваність астмою серед дітей на Тайвані збільшилася в чотири рази за останні десять років. Не дивно також, що рак тепер став основною причиною смерті, випадки якого зросли вдвічі за останніх 30 років.

Навіть якщо річний показник економічного зростання на Тайвані зменшиться до 6,5%, удари по вже деградованому тайванському довкіллю до 2000 року подвояться. Навіть якщо уявити собі такий перебіг подій, то чи знайдеться хоч хтось, хто дійсно повірить в те, що подвоєння ударів по екології знову, а за якийсь час знову, не призведе до того, що острів майже повністю стане непридатним для людського існування? Вже зараз багато людей покидають Тайвань і купують будинки в таких місцях як Австралія та Нова Зеландія, щонайменше для того, щоб втекти від тайванського екологічного жаху.

Звісно, можна було б стверджувати, що тільки-но Тайвань досягне певного рівня ВНП, то буде в змозі дозволити собі встановлювати технологічне обладнання, необхідне для пом’якшення деструктивності процесів розвитку. Цей аргумент донедавна був вірогідним. Однак з розвитком глобальної економіки порядком денним стала конкурентоспроможність. Це означає дерегулювання – тобто, відмова від правил, в тому числі від екологічних норм, які збільшують витрати промисловості. Це фактично означає, що більша частина законодавства, яка була нав’язана непокірним урядам екологічними групами в багатих промислових країнах систематично скасовується. Навіть небагаті країни фактично можуть тепер «дозволити» собі управління екологією.

Створення споживачів

Створення глобальної економіки означає прагнення узагальнити цей руйнівний процес, що означає трансформацію величезної маси ще значною мірою самодостатніх людей з сільської місцевості країн Третього Світу в споживачів капіталомістких товарів та послуг, в основному тих, які надаються транснаціональними корпораціями (ТНК). Щоб це стало можливим, культурні зразки більшості людей Третього Світу, принаймні в сільській місцевості, якими вони і надалі просякнуті і утримують їх в їхньому самодостатньому стилі життя, звичайно, повинні бути безжально знищені американським телебаченням та західними рекламними компаніями і витіснені культурою та цінностями західного масового споживацького суспільства. Звичайно, до такого способу життя в основному можна експортувати апетит– самим способом життя насолоджуватиметься лише незначна меншість, та й то лише короткий період часу; для всієї цієї діяльності це неможливо, оскільки біосфера не в стані підтримувати вплив на неї зростаючої економічної активності, що є вимогою.

Таким чином було підраховано, що для того, щоб привести всі країни Третього Світу до рівня споживання США, до 2060 року повинно бути 4% економічне зростання на рік. Це, звичайно, повинно бути відповідно розподілене, що само собою не є простою справою. Проте, річна світова продукція, і як результат, річний вплив нашої економічної діяльності на навколишнє середовище збільшиться в 16 разів відносно сьогоднішніх показників, що, звісно, навіть в віддаленій перспективі є немислимим. Хоча подібні розрахунки напевно є в головах тих, хто просуває глобальну економіку. Таким чином Американська Велика Трійка автовиробників вже незабаром сподівається завершити підписання угод в Китаї, чиїм завданням є виготовлення автомобілів для кожного, хто зараз їздить велосипедом чи просто прогулюється пішки. Просто зайві викиди двоокису вуглецю від додаткових декількох сотень мільйонів автомобілів зробить нісенітницею всі попередні прогнози «Міжурядової групи ООН зі Зміни Клімату», які ведуть до масової ескалації темпів глобального потепління з усіма його супутніми жахами. Якщо кожен китаєць також матиме холодильник, як це з гордістю обіцяє китайський уряд, викиди газів CFC та HCFC зростуть в такій мірі, що всі угоди, досягнуті на основі Монреальського протоколу, що покликані скоротити викиди озоноруйнівних речовин задля збереження озонового шару, стануть нісенітницею.

Виробництво на експорт

Одним з принципів економічної глобалізації та «вільної торгівлі» є те, що країни повинні спеціалізуватися на виробництві та експорті декількох продуктів, які вони виготовляють особливо добре і імпортувати майже все інше з інших країн. Це означає, що таке виробництво не є обмежене місцевим попитом, а лише гарячим попитом, відтак масовим збільшенням продукції на експорт. Варто врахувати, що величезна частка світового виробництва найосновніших товарів вже виробляється на експорт – 33% у випадку фанери, 84% у випадку кави, 38%у випадки риби, 47% у випадку бокситів і глинозему, 40% у випадку залізної руди, 46% у випадку сирої нафти.[3]

Лісоматеріали також перш за все йдуть на експорт. У Малайзії більш ніж половина дерев, які зрубані для лісоматеріалу, експортована. Це приносить 1,5 мільярда доларів у іноземній валюті, але ціною жахливих екологічних втрат. 50 років тому територія півострова Малайзія була засаджена лісом від 70% до 80%. Сьогодні, в основному через експортну торгівлю, вони значною мірою вирубані. В результаті маємо збільшення ерозії ґрунтів, падіння рівня ґрунтових вод у багатьох областях і загальне збільшення засух та повеней. Малазійські штати Саравак і Сабах вирубуються так швидко, що це всього лише питання декількох років, перш ніж всі, і навіть найбільш важкодоступні ліси будуть знищені, знищуючи в той же час культуру і стиль життя місцевих племен.

Оскільки вирубується країна за країною, то лісоруби просто переїжджають деінде. В Південно-Східній Азії – до Нової Гвінеї, Лаосу, М’янми і Камбоджі, – останніх країн, які все ще залишаються покриті лісами – це також показово єдині країни до сьогодні, які є поза межами орбіти світової торгівельної системи.

За нинішніх темпів руйнування лісів, ці країни будуть значною мірою вирубані протягом наступного десятиліття.

Цілком ймовірно, що вирубка лісів триватиме настільки довго, наскільки ринок потребуватиме лісоматеріалу. Ефективні заходи по боротьбі з вирубками малоймовірні, тому що в більшості країн Південно-Східної Азії саме політики і члени їх сімей є власниками концесій, а лісозаготівельні компанії, з якими вони мають справу, в будь-якому випадку занадто потужні і надто корумповані для контролю. [4] Цілком ймовірно, що лише крах світової економіки здатний зберегти залишки не вирубаних лісів.

Плантаційні культури

Плантаційні культури масового виробництва на експорт зазвичай також викликають страшні руйнування навколишнього середовища. Це дуже добре видно на прикладі США, де на Середньому Заході інтенсивно вирощують кукурудзу та соєві боби, в основному на експорт, що призводить до такої серйозної ерозії ґрунтів, що колись найродючіша сільськогосподарська область в світі при таких тенденціях буде майже повністю позбавлена шару ґрунту протягом наступних 50 років.[5]

Ще однією культурою, яка широко вирощується на експорт в усі країни світу, є тютюн. В випадку Малаві це виробництво становить 55% валютних надходжень цієї країни. Роберт Ґудленд зазначає, що “тютюн виснажує поживні речовини ґрунту набагато більшими темпами, ніж більшість інших культур, тим самим швидко знижуючи родючість ґрунту.”.[6] Але найважча екологічна ціна при вирощуванні тютюну полягає в величезному обсягу деревини, необхідної для камер, в яких висушується тютюн. Кожного року вирізається близько 12000 квадратних кілометрів лісу, спалюється 55 кубічних метрів зрубаної деревини на одну тонну висушеного тютюну. Деякі експерти оцінюють цю цифру ще вище – до 50000 квадратних кілометрів.[7]

Кава в значній мірі також є експортною культурою, і її вирощування також викликає найсерйознішу деградацію довкілля. Джордж Борґстром відзначає, як плантатори кави знищили ґрунти Бразилії. Він пише: «Майже хижою експлуатацією плантатори кави зруйнували значну частину ґрунтів Бразилії. В багатьох районах ці покинуті кавові землі настільки виснажені, що вже ніколи не будуть відновлені для рослинництва. В інших районах різна частка верхнього шару ґрунту була видалена, або вміст гумусу в ґрунті був серйозно знижений. В більшості регіонів на даний час залишилася всього лише одна десята кількості гумусу, відколи там розпочалася культивація кави. Тому кавові плантації завжди були на марші, хапаючи нові землі і залишаючи позаду еродовані чи збіднілі ґрунти.»[8]

Те ж саме можна сказати і про плантації арахісу в французькій Західній Африці. Франке і Чейзін пишуть, що дійсно було підраховано, що «лише після двох успішних років вирощування арахісу є втрата тридцяти відсотків органічної речовини ґрунту і шістдесяти відсотків колоїдного гумусу. За два успішних роки вирощування арахісу, врожай другого року буде на 20-40 відсотків нижчим, ніж перший.»[9]

Що робить експортно-орієнтована лісозаготівельна промисловість нашим лісам та що роблять нашим землям експортно-орієнтовані схеми тваринництва і інтенсивне вирощування плантаційних культур, що робить нашим морям високотехнологічна рибна промисловість, яка сама залежна від експорту (38% виловленої риби по всьому світу експортується). Сьогодні дев’ять з сімнадцяти основних світових риболовних угідь перебувають у занепаді і чотири вже комерційно виловлені до кінця. Загальний вилов в Північно-Західній Атлантиці впав майже на третину протягом останніх 20 років. В 1992 році вилов великої тріски в Великій Ньюфаунлендській банці в Канаді був закритий на невизначений час, а в Європі запаси скумбрії в Північному Морі зменшилися в 50 разів від 1960 року.

Оскільки запаси риби виснажені на Півночі, тому риболовецькі судна тепер збираються на Півдні, але обсяги риби, що експортується з країн що розвиваються, вже збільшилися майже в чотири рази за останні 20 років і південне рибальство вже знаходиться в стані стресу.[11]

Передбачуваним результатом є виснаження запасів риби також і в країнах Третього Світу, з найсерйознішими наслідками для місцевих риболовецьких спільнот.

Розширення багатьох експортно-орієнтованих виробництв призводить до цілого ряду несприятливих екологічних наслідків, що впливають на більшість аспектів життя людей. Очевидним прикладом є інтенсивна промисловість по вирощуванню креветок, яка швидко розширюється по всій Азії і деяких частинах Північної та Південної Америки та Африці. Його експортний ринок для інтенсивного вирощування креветок тепер оцінюється в 6,6 млрд. доларів.

Вже близько половини світових мангрових лісів вирубано, багато з них на потреби ферм з розведення креветок. В Еквадорі, наприклад, в 1987 році 120000 гектарів мангрових лісів було знищено з цією метою. У Таїланді цей показник становить 100000 гектарів. Наслідки руйнування мангрових лісів є катастрофічними для місцевих риболовецьких спільнот, оскільки багато видів риб обов’язково проводять частину свого життєвого циклу в мангрових лісах. Якщо вони будуть знищені, рибальські улови, зазвичай, різко впадуть.

Іншим екологічним наслідком ферм з розведення креветок є зниження доступності прісної води для зрошення сусідніх рисових полів; причина полягає в тому, що ферми з розведення креветок потребують великої кількості прісної води для змішування з морською водою, в результаті чого утворюється жорстка вода, яка є придатна для життя креветок. На Філіппінах надмірне використання підземних вод для ферм з розведення креветок в провінції Західний Негрос викликало висихання неглибоких свердловин, садів і рисових полів, западання землі і вторгнення солоної морської води.”[12]

Хімічне забруднення є ще однією проблемою, оскільки деякі ферми з інтенсивного розведення креветок можуть використовувати до 35 хімічних речовині біологічних продуктів, такі як дезінфікуючі засоби, ґрунтові і водні кондиціонери, пестициди, добрива і кормові добавки. У південно-таїландській “рисовій чаші”, що лежить між провінціями Накхонситхаммарат і Сонгкхла, врожайність впала внаслідок потрапляння у зрошувальні канали хімічних стоків з 15000 акрів ферм з розведення креветок.[13]

Оскільки потрібно все більше і більше землі для вирощування експортних культур, потреби в продовольстві сільських жителів потрібно задовольняти виробництвом на земельній базі, яка постійно скорочується. Гірше того, це є завжди добра земля, яка призначена під експортні культури – земля, яка піддається інтенсивному, масштабному масовому виробництву. Виробництво на експорт завжди має вищий пріоритет, оскільки воно забезпечує те, що найбільше потрібне урядам – іноземна валюта. Сільське населення, таким чином, дедалі більше обмежується скелястими і безплідними землями, або крутими схилами, які дуже вразливі до ерозії і повністю непридатні для сільського господарства. В цих районах швидко вирубується лісовий покрив, вони розорюються і деградують. Це сталося і триває далі, майже скрізь у країнах Третього Світу разом з ростом експортної торгівлі в світову економіку.

Прикладом може служити швидке зростання вирощування соєвих бобів в Бразилії, яка в даний час є другим за величиною експортером соєвих бобів після США. Одним з результатів такого зростання стала вимушена міграція величезної кількості селян з їхніх земель в південному штаті Ріу-Гранді-ду-Сулі в Амазонії, зокрема, в штати Рондонія і Парана, де вони очистили величезні області від лісу, щоб забезпечити себе землею, з якої вони повинні тепер отримувати свої засоби до існування. Ця земля, яка є в значній мірі латеритною, зовсім непридатна для сільського господарства, і через кілька років настільки деградує, що вже немає ніякої користі для використання. Це змушує селян вирубувати більше лісу, який забезпечує їх землею ще на кілька років – процес, який теоретично може тривати доти, доки весь наявний ліс не буде винищено.

Збільшення транспорту

Досі ми розглядали лише деякі з місцевих наслідків видобувних експортних галузей, таких як лісозаготівля, скотарство, рибальство і, зокрема, інтенсивне розведення креветок. Але продукція таких галузей, так само як і мінерали, такі як нафта, вугілля, природний газ, і масове виробництво товарів, повинні перевозитися в країни, які імпортують їх. З розвитком світової економіки обсяг такої продукції і відстані, на які вона повинна перевозитися, може лише значно зростати.

Вже в 1991 році, 4 мільярди тон вантажів було експортовано кораблями по всьому світу, і це вимагало 8,1 ексаДжоулів енергії, що дорівнює енергії, яка була використана всією економікою Бразилії та Туреччини, разом узятих. 70 мільйонів тон вантажів в цьому ж році були відправлені літаками, і при цьому було використано 0,6 ексаДжоулів, що дорівнює загальній річній енергії, яку використовують Філіппіни.[14]

Спеціальна група з Європейського Союзу розрахувала, що створення єдиного ринку в Європі в 1993 році призведе до збільшення транскордонного руху з подальшим збільшенням забруднення повітря і шуму на 30-50 відсотків. У зв’язку із збільшенням торгівлі між Північною Америкою та Мексикою, транскордонне вантажоперевезення подвоїлося за останні п’ять років, і це було ще до того, як були зняті торгові бар’єри між двома країнами. Уряд США передбачив, що після підписання Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (NAFTA) транскордонні вантажоперевезення зростуть майже у сім разів. Ратифікація Угоди Уругвайського кола GATT може лише ще більш критичніше підвищити всесвітні перевезення вантажів, і щоб пристосуватися до цього, повинна бути побудована величезна кількість нових доріг, аеропортів, гаваней, складів і т.д., що саме по собі може лише призвести до серйозних руйнувань навколишнього середовища.

Наприклад транс-амазонське шосе, яке призначене для забезпечення азійських ринків деревиною і корисними копалинами, проляже через один з біологічно багатих тропічних лісових масивів. Як і до цього часу фінансовані Світовим Банком шосе пролягли через незаймані ліси, так і це шосе буде фрагменту вати середовище і відкриє раніше недоступні землі для лісорубів, шахтарів, скотарів і поселенців, так само як це сталося у випадку горезвісного проекту Світового банку Polonoereste, який викликав збезлісення штату Рондонія і знищення більшості племінних груп, які там проживали.

У своїй меті розширити та прискорити перевезення вантажів вздовж Ріо де ла Плата , проект Hidrovia з країн МЕРКОСУР висушить бразильський Пантанал (найбільше водно-болотне угіддя у світі , яке містить найбільшу різноманітність ссавців) і знизить рівень води вниз за течією. Будівництво більшої кількості портів, необхідних для експорту та імпорту товарів, руйнує прибережні місця проживання шляхом руйнування водно-болотних угідь і мангрових лісів, підвищення витоків хімікалій і днопоглиблювальних робіт в бухтах і лагунах. Саме збільшення транспорту буде, звичайно, призводити до ще більшого руйнування довкілля, якщо взяти до уваги забруднення, викликане додатковим спалюванням пального – і, зокрема вплив збільшення викидів двоокису вуглецю на глобальне потепління, не кажучи вже про нещасні випадки під час транспортування, що призводять до розливів нафти, розливів небезпечних хімічних речовин і т.д. Насправді, цілком імовірно, що як тільки б дійсно взяли до уваги екологічні наслідки, які виникають при збільшенні транспорту – тобто, якби вони були “засвоєні” – тоді більша частина світової торгівлі стала повністю нерентабельною, і ми б повернулися до набагато більш локалізованоїі менш екологічно руйнівної торгівельної системи.[15]

Екологічні наслідки зростаючої конкуренції

У нещодавній доповіді Єврокомісії було поставлено під серйозний сумнів ефективність нинішніх екологічних норм в області захисту навколишнього середовища, оскільки вплив на нього продовжує зростати.

Це вказує нате, що вже відбулося 13-відсоткове збільшення побутових відходів між 1986-1991 роками, 35-відсоткове збільшення швидкості водозабору в ЄСміж1970-1985 роками, і 63-відсоткове збільшення використання добрив у період з 1986 по 1991 рік. За прогнозами, якщо нинішні темпи зростання збережуться, викиди двоокису вуглецю повинні збільшиться на 20 відсотків до 2010 року, що робить нонсенсом зобов’язання країн ЄС стабілізувати їх до 2000 року.

Очевидно, що ці правила повинні бути серйозно посилені. Проте, у вільній-для-всіх глобальній економіці жодна країна не може підсилити екологічні норми, які збільшують корпоративні витрати, не піддаючи себе при цьому “відносним збиткам” порівняно зі своїми конкурентами.

Прагнення запровадити глобальний податок на викиди вуглецю ілюструє цю проблему. Європейський союз і Японія запропонували прийняти міжнародний податок на викопне паливо в якості першого кроку в кампанії по скороченню викидів двоокису вуглецю. Сполучені Штати відмовилися, заявивши, що введення такого податку для американців буде” електорально неможливе”. Не бажаючи нав’язувати витрати лише для себе, ЄС і Японія відмовився від цієї ідеї. Використання викопних видів палива і викидів двоокису вуглецю таким чином залишаються майже повністю поза контролем.[16]

Іншими словами, відповідальні виробники, які прагнуть мінімізувати екологічні витрати,повинні конкурувати з тими, хто цього не робить, і, таким чином, є більш конкурентоспроможними. Це, серед іншого, ставить під загрозу світові залишки екологічно безпечних видів економічної діяльності.

Як приклад можна навести збирачів каучуку Амазонії, що вилучають латекс з каучукових дерев, розкиданих серед більшої частини амазонських лісів, абсолютно безпечним способом. Вони будуть стикатися з усе більшими труднощами в конкуренції з вирощеною ґумою на плантаціях Азії, які були отримані шляхом розчищення тропічних лісів, особливо під тиском транснаціональних шинних компаній з заводами в Бразилії, такими як Pirelli, Michelinі Goodyear; тарифи на імпорт природної ґуми повинні бути усунуті протягом наступного десятиліття.[17]

Конкуренція і екологічна катастрофа

З метою підвищення конкурентоспроможності, корпорації дедалі частіше вживають заходів зі скорочення витрат, які зазвичай включають скорочення кількості працівників, часто дуже радикально. Це може серйозно збільшити сферу дії екологічних аварій. Йдеться про катастрофу нафтового танкера Ексон Вальдес, яка, ймовірно, могла б не відбутися, якщо б Ексон не скоротив 80000 робочих місць, зокрема зменшуючи чисельність екіпажів своїх супертанкерів на третину.[18] Крім цього, супертанкер міг взяти курс на безпечну, але повільну трасу. Замість цього, також і для того, щоб скоротити витрати, він був направлений на набагато швидшу судноплавну трасу, але ту, яка була незрівнянно більш небезпечна, оскільки вона передбачала переміщення між крижинами від льодовика Колумбія. Девід Дембо вважає, що екологічна катастрофа в Бхопалі, ймовірно, не відбулася б, якщо б Union Carbide не вдавався до всіляких заходів зі скорочення витрат.[19]

Послаблення контролю

Донедавна корпорації не були обмежені в їх зусиллях щодо скорочення витрат за рахунок цілого ряду нормативних актів, які були прийняті в основному за останні десятиліття, для того, щоб захищати інтереси працівників, безробітних, бідних, старих і хворих, місцевих громад, місцеву економіку, і звичайно ж, навколишнє середовище. Для впертого бізнесмена ці правила є бюрократичною тяганиною і служать, перш за все, збільшенню витраті зменшенню конкурентоспроможності. В результаті маємо всюди тиск задля того, щоб позбутися цих правил якомога швидше. Терміном, використовуваним для досягнення цієї цинічної і неймовірно короткозорої мети, є дерегулювання (послаблення контролю), і недивно, що це було на порядку денному протягом п’ятнадцяти років або й більше, як в США, такі в Великобританії. Таким чином, коли Джордж Буш був віце-президентом, він очолював “Цільову групу з питань регуляторної допомоги” Адміністрації Рейгана, яка, за даними групи захисту прав споживачів «World Public Citizens Congress Watch», була залучена в зриві правил техніки безпеки працівників; перешкоджанні контролю безпеки споживчих товарів; відкаті ініціатив у галузі безпеки шосе і ослаблення охорони довкілля. У 1989 році, за часів адміністрації Буша, ця робота перейшла в руки віце-президента Куейла з його «Радою з конкурентоспроможності», який зробив майже теж саме. Серед іншого він брав активну участь у відкритті комерційної експлуатації мабуть половини охоронюваних водно-болотних угідь Сполучених Штатів і представив більше ніж 100 поправок до реалізації пропозицій «Управління з охорони довкілля» (ЕРА) для «Закону про чисте повітря» від 1990 року.

Зони вільної торгівлі

Які можливі наслідки будуть від дерегулювання на світовому рівні можна судити з досвіду «зон вільної торгівлі» або «експортно-обробних зон», з яких в даний час близько 200 знаходиться в країнах Третього Світу, зазвичай, розташованих поблизу ключових центрів зв’язку. Іноземна промисловість хоче закріпитися у цих зонах за допомогою простого прийому – усунення будь-яких ефективних правил для захисту інтересів працівників і довкілля.

Само собою зрозуміло, що там, де були встановлені зони вільної торгівлі, там відбулося спустошення довкілля в дослівно жахливому масштабі. Олександр Ґолдсміт стверджує, що з ратифікацією Договору GATT ми перетворимо світ не в що інше, як, по суті, водну величезну “зону вільної торгівлі”, – дійсно жахлива думка.[20]

Екологічні наслідки Програм структурного регулювання (ПСР)

Що однією красномовною ілюстрацією екологічних наслідків підвищення конкурентоспроможності та дерегулювання серед експортно-орієнтованих галузей є досвід тих країн Третього Світу, які за останні десять років були предметом програм структурного регулювання МВФ і Світового Банку.

Наприклад, Коста-Ріка стала учасником не менше ніж дев’яти програмам структурного регулювання МВФ і Світового Банку в період з 1980 по 1989 рік. Значне збільшення експорту стало можливим у зв’язку з масовим розширенням бананової галузі та розведення великої рогатої худоби. Остання була значною мірою субсидована (форма державного втручання, якої, здається, не схвалюють вільні трейдери) – третина державного сільськогосподарського кредиту йшла на ранчо великої рогатої худоби. Розширення відбулося за рахунок лісового покриву країни, який скоротився з 50 відсотків у 1970 році до 37 відсотків у 1987 році і далі продовжує зменшуватися. Збільшення виробництва бананів також має дуже руйнівний вплив на навколишнє середовище. Величезні об’єми хімічних добриві пестицидів, які використовуються, змиваються в річки і в кінцевому результатів море – призводять серед іншого до руйнування коралових рифів – 90% з них знищено в деяких областях.[21]

Уолден Белло показує, що програми структурного регулювання призвели до таких самих руйнувань довкілля в Чилі, Гані та на Філіппінах – одні з найбільш структурно перебудованих країн світу. Серед іншого, ліси, ґрунти і коралові рифи цих країн сильно постраждали за останні 20років, як і їхні мангрові зарості, які були систематично перетворені на ферми з розведення креветок, спрямовані на експортну торгівлю – їх протяжність зменшилася з початкових 500000 га до всього лише 30000 га.[22]

Доречність досвіду країн, що є об’єктами ПСР, є зрозумілою, якщо ми врахуємо, що підписавши Угоду Уругвайського кола GATT ми матимемо весь світ в підпорядкуванні однієї величезної програми структурної перебудови.

Перехресне дерегулювання

Більш ефективним від дерегулювань, здійснених національними урядами в межах їхніх власних країн є ті, що зручно покладені на них їхніми торговими партнерами в рамках Угоди Уругвайського кола GATT. У Доповіді ЄС з квітня 1994 року на «Бар’єри торгівлі та інвестиціям» (США)запропоновано, щоб члени комісії намагалися відхилити велику кількість каліфорнійських і федеральних екологічних законів США, які з успіхом можна класифікувати як GATT-незаконні торгівельні бар’єри. До них відносяться, в першу чергу, Закон «Каліфорнійської безпечної питної води» та Закон «Токсичної дії» (пропозиція 65), які вимагають дотримуватися попереджувальних написів на продуктах, що містять відомі канцерогенні речовини.

Серед федеральних законів щодо запобігання забрудненням є так-званий закон “Газового Ненажери” та інші податки, які спрямовані на стимулювання виробництва малих, більш економних автомобілів, що, звичайно, є важливим, якщо ми хочемо знизити рівень забруднення в містах і що важливіше, якщо ми повинні скоротити викиди парникових газів.

Інші федеральні закони, які Європейський Союз сподівається скасувати, є Закон про нерозповсюдження ядерної зброї, а також ряд законів, спрямованих на захист рибних запасів, обмежуючий використання великомасштабних дрифтерних сіток та інших пристроїв, які призводять до надмірної експлуатації рибних запасів.

Федеральний закон США з захисту довкілля, який Світова Організація Торгівлі (СОТ) уже назвала GATT-незаконним, є Закон про захист морських ссавців (MMPA), який обмежує кількість дельфінів, які можуть бути вбиті при вилові тунця в країні, яка експортує тунця в США. Мексика успішно оскаржила цей акт перед комісією GATT в 1991 році, хоча рішення комісії було заблоковано з технічних причин. З того часу СОТ, що була створена на основі GATT, оголосила цей закон GATT-незаконним, відтак, скасовуючи це важливе екологічне законодавство.

Головний парламентер США в одному з підготовчих комітетів Конференції ООН з довкілля і розвитку (UNCED) підрахував, що 80% екологічного законодавства Америки може бути оскаржено таким чином і більшість з цих законів визнано незаконними перед комісією СОТ.[23]

Водночас, США та інші країни можуть зручно кинути виклик природоохоронному законодавству Європейського Союзу таким же чином, як це робить він. США вже успішно оскаржували законність рішення Європейського Союзу про заборону імпорту яловичини з Америки, яка містить залишки гормону росту. Таємна група СОТ, таким чином, ухвалила скасування ще одного важливого шматка природоохоронного законодавства, і це лише початок.[24]

Гармонізація стандартів

Вільна торгівля була інституціоналізована серією угод про вільну торгівлю, таких як Угода про вільну торгівлю (FTA) між США і Канадою, NAFTA і GATT. Важливо розуміти, що ці угоди про вільну торгівлю були розроблені і поширювалися об’єднанням ділових людей, для яких екологічні норми є не більше, ніж витрати, які повинні бути зведені до мінімуму.

Не дивно, що з самого початку різних переговорів, результатом яких було підписання цих договорів, екологічних проблем вдалося уникнути цілком, коли це було можливо. Канадський уряд намагався виправдати це у випадку FTA, наполягаючи в той час, що “це комерційний договір між двома найбільшими світовими торговими партнерами. Це не є природоохоронна угода” і “тому довкілля не є предметом для переговорів, тому екологічні питання не включені в текст угоди”. Як коментує Стівен Шрібман: “Це є дивовижна заява в світлі того, що угода явно має справу з такими питаннями, як енергетика, сільське господарство, управління лісовим господарством, продовольча безпека та правила використання пестицидів, питання, що не можуть більш безпосередньо впливати на довкілля.”[25]

Не дивним є також те, що саме слово “довкілля” ніде не з’являється в мандаті GATT, і дуже поверхнево згадується в преамбулі конституції СОТ.

Громадський тиск, звичайно, змусив бюрократів взяти до уваги деякі екологічні проблеми, і вже навіть є розмови про “екологізацію GATT”. Але незалежно від риторики, коли справа доходить до прийняття екологічних стандартів, які збільшать витрати промисловості, вони постійно відхиляються. Таким чином в 1971 році секретаріат GATT заявив, що було неприпустимим підвищення тарифів, беручи до уваги витрати на боротьбу із забрудненням. У 1972 році він відмовився прийняти принцип “забруднювач платить”, хоча він був прийнятий Радою Організації економічного співробітництва та розвитку (OECD) втому ж році. Шрібман підсумував ситуацію в цей час наступними словами: “Генеральна угода з тарифів і торгівлі (GATT) вданий час переглянута, фактично не взявши до уваги її наслідки для екології. Урядові установи, які несуть відповідальність з а торгові переговори, не мають ні мандату для вирішення екологічних проблем, ні досвіду, щоб зробити це. З екологічними організаціями ніхто не консультується і їм не надається можливість висловити свої зауваження по різних пропозиціях, висунутих їхніми відповідними урядами. Замість цього, участь обмежується великими корпораціями і торговими асоціаціями, в яких на порядку денному стоїть економічне зростання, максимізація прибутку і дерегулювання. Завіса секретності, яка оточує торгові переговори, дозволяє просунути ці цілі приватно і без врахування їх екологічних наслідків”.[26]

Тому недивно, що міжнародні стандарти безпеки харчових продуктів, встановлені Кодексом Аліментаріус [маловідоме агентство ООН, яке зараз виправляє міжнародні стандарти безпеки харчових продуктів відповідно до принципів, встановлених Угодою про застосування санітарних та фіто-санітарних заходів (SPM) і Угодою про технічні бар'єри в торгівлі (TBT)] не покликані посилити жалюгідно слабкі природоохоронні стандарти, а навпаки, послабити їх ще більше для того, щоб скоротити витрати промисловості. Таким чином 42% Кодексу стандартів для пестицидів є нижчими, ніж стандарти Управління з охорони навколишнього середовища (EPA) і Управління з санітарного нагляду за якістю харчових продуктів та медикаментів (FDA). Для прикладу, при вирощуванні персиків та бананів можна використовувати в 50 разів більше інсектициду DDT, і в 33 разів більше при вирощуванні броколі.[27]

Такі стандарти EPA і FDA тим самим вважаються занадто суворими, і можуть бути оскаржені, і напевно будуть оскаржені, в інтересах міжнародної гармонізації стандартів. З іншого боку, стандарти не можуть бути оскаржені на підставі того, що вони є занадто низькими, і вони не відображають реальні екологічні витрати деструктивної корпоративної діяльності.

Як висловився Ральф Надер: “Міжнародні стандарти передбачають стелю, але не підлогу для захисту довкілля і здоров’я”.[28]

Можна стверджувати, що теоретично уряди можуть становити стандарти, які є вищими, ніж стандарти СОТ,але лише якщо вони задовольняють ряду мов, які розроблені таким чином, що зробити це практично неможливо, уникнувши визначення їх як нетарифні бар’єри у торгівлі, а отже, як GATT-незаконні. Крім того, умови є туманні, і таким чином підлягають різноманітному трактуванню, а відколи «Група вирішення суперечок» СОТ в значній мірі складається з корпоративних представників, які таємно зустрічаються,навряд чи вона прийде до рішення, що призведе до збільшення корпоративних витрат.[29]

Потрібно розуміти, що з такими умовами немає ніякого способу захистити навколишнє середовище в контексті глобальної економіки «вільної торгівлі», і ці умови служать продовженню економічного зростання, а отже, посиленню впливу нашої господарської діяльності на довкілля, яке не в змозі витримати навіть нинішній вплив, не наражаючись на більш серйозну і все менш терпиму деградацію.

Звичайно, можуть бути вжиті заходи по забороні або, принаймні, обмеженні діяльності, яка є особливо руйнівна, і скеруванню економічного розвитку в ті області, які менш руйнівні. Але з розвитком глобальної економіки навіть це вже не є можливим, оскільки за самою своєю природою вона регулюється наддержавними, безвідповідальними і некерованими транснаціональними корпораціями, які через Світову організацію торгівлі створили нову міжнародно-правову систему, яка призначена для того, щоб зробити практично неможливим прийняття екологічного контролю, який міг би збільшити їхні витрати,і тим самим зменшити їхню конкурентоспроможність.

Немає ніяких доказів, що торгівля або економічний розвиток мають якесь велике значення для людства. Світова торгівля зросла в одинадцять разів з 1950 року, а економічне зростання в п’ять разів, але в цей же період спостерігається безпрецедентне зростання бідності, безробіття, соціальної дезінтеграції та руйнування довкілля. З іншого боку,навколишнє середовище є нашим найбільшим багатством. Вбивати його, як це методично роблять транснаціональні компанії, є актом безпрецедентної злочинності. Це не що інше, як їхні дуже коротко строкові інтереси, тому можливо варто вказати їхнім лідерам, що на мертвій планеті не може бути міжнародної торгівля, немає економічного розвитку і жодних ТНК.

Едвард Ґолдсміт та Джеррі Мандер

Джерело: The Ecologist, Vol. 27, no. 6 (1997)

Переклад з англ.мови: Ростислав Іваник

Посилання

1. Walden Bello & Stephanie Rosenfeld, Dragons in Distress
2. Michael Hsias, quoted by Walden Bello, ibid.
3. Hilary French, Costly Tradeoffs. Reconciling Trade and the Environment, Worldwatch Institute, Washington DC, 1993
4. George Marshall, The Bennett Report, The Ecologist Vol.20, No.5, October 1990
5. J. Krohe, “Illinois – The US Breadbasket. Where has all the soil gone?” The Ecologist Vol. 14, No.5/6, 1984
6. Robert Goodland, Environmental Management in Tropical Agriculture, Westview Press, Colorado, 1984.
7. Edward Goldsmith & Nicholas Hildyard, The Earth Report No.2, Mitchell Beazley, London, 1990
8. Georg Borgstrom, The Hungry Planet, Collier Books, New York, 1967
9. R. Franke & B. Chasin “Peasants, Peanuts, Profits and Pastoralists”. The Ecologist, Vol. 11, No.4, 1981
10. The editors of The Ecologist, Vol.25, Nos.2-3, 1995
11. Hilary French, op. cit.
12. Alex Wilks “Prawns, Profits and Protein: Aquaculture and Food Production” The Ecologist, Vol.25, No.2-3, 1995
13. Alex Wilks, op. cit.
14. Hilary French, op. cit.
15. Victor Menotti, unpublished paper
16. Victor Menotti, ibid.
17. VictorMenotti, ibid.
18. Hawken, The Ecology of Commerce, San Francisco, 1993
19. David Dembo et alia, The Abuse of Power: Social Performance of Multinational Corporations. The Case of Union Carbide, New York, NY, New Horizons Press, 1990
20. Alexander Goldsmith “Free Trade Zones” in Mander & Goldsmith The Case Against the Global Economy and for a Turn Towards the Local
21. Walden Bello, Dark Victory
22. Walden Bello, ibid.
23. Nicholas Hildyard, personal communication
24. Simon Retallack, “The WTO’s Record So Far”, The Ecologist, Vol.27, No.4, 1997
25. Steven Shrybman, The Ecologist, Vol.20. No. 1, Jan/Feb 1990
26. Steven Shrybman, ibid.
27. John Hulgren, Final Paper, International Honors Programme, Boston, 1992
28. Testimony before the House Small Business Committee on The Uruguay Round Agreement on the General Agreement on Tariffs and Trade, April 26 1994
29. Ralph Nader & Lori Wallach, “GATT, NAFTA & The Subversion of the Democratic Process” in Mander & Goldsmith, op. cit.

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *