Hot! Чи потрібна / можлива дискусія з лівими?

Нещодавно, 13 листопада, гурт патріотично налаштованих українців зірвав презентацію книги «Український Троцький. Тексти Лева Троцького про Україну». Проведення презентації мало відбутися у київській книгарні «Є». Організаторами цієї провокації стали лівацько-дегенеративні об’єднання «Ліва опозиція» та «Центр візуальної культури». На превеликий жаль, українські націоналісти не завжди вчасно реагують на подібні заходи. Та цього разу лівацька презентація нехай і досить мирними способом, але була зупинена (щоправда, одна із активісток ЛГБТ-руху у рамках «соціалістичної революційності» написала заяву до міліції, поскаржившись, що націоналісти пробили колеса її «пролетарської» автівки).

Після проведення акції ліваки почали звинувачувати націоналістів у тому… що вони націоналісти… Точніше, центральною темою звинувачень була «печерність» націоналістів, їхній культ сили і агресії, нездатність на конструктивний діалог, «культурна обмеженість» тощо.Іншою провідною лінією звинувачень можна вважати приписувані націоналістам «авторитарні» аспірації та навіть латентний «сталінізм».

Як бачимо, ліваків дуже непокоїть плекання автентичної націоналістичної естетики. Ось що, приміром, пише такий собі Оскар Слущенко (не знаю, чи ім’я справжнє): «Сьогодні можна констатувати, що до джентльменського (sic!) набору українського фашиста (факельні марші, ультраправі салюти, приниження людей інших національностей, групові напади на поодиноких громадських активістів, фізичне насильство проти сексуальних меншин) додався ще один – наруга над “неправильною літературою”… Українські фашисти удосконалили надбання своїх попередників, граючи на випередження та перехоплюючи книгу на шляху до читача. Учорашній інцидент можна назвати “превентивним спалюванням незручних думок” на проміжному етапі їхнього маршруту до читачів. У світогляді фашиста суспільство зобов’язано не тільки безапеляційно керуватися, але й думати та просвіщатися виключно в межах фашистського дискурсу».

«Товариша» Слущенка можна поправити: «наруга над “неправильною літературою”» бере свій початок далеко не від 13 листопада цього року. Вона триває в Україні вже не один рік і, дасть Бог, буде тривати ще довго. Наприклад, автор цих рядків з задоволенням брав участь у зриві презентації антології «Сто двадцять сторінок Содому» (у Києві, до речі, презентація проходила в тій самій горезвісній книгарні «Є»). Неодноразово отримували гнилими помідорами в пику різні недолугі «літературознавці», котрі зробили собі «наукове ім’я» шляхом обпльовування національних класиків. Часом горіли книгарні, часом отримували збитки продавці різноманітної антихристиянської та антиукраїнської макулатури a la Олесь Бузина чи Ден Браун. Зазначу, що, попри «фахові висновки» різних «знавців» та «борців», подібні дії мають сенс не лише у площині розваги чи самореалізації, але й у площині практичних результатів. Ті ж «Сто двадцять сторінок Содому» після невдач у Києві та Львові у Харкові презентуватися не стали…

Риторика ображених націоналістами і «обіжених» долею ліваків досить кумедна. Якщо виходити з логіки лівацьких звинувачень, націоналісти мали б… мирно дискутувати зі своїми «опонентами». Це кумедно, бо дискусія людей консервативно-націоналістичних переконань з відвертими дегенератами не тільки непотрібна, але й, фактично, неможлива.
Для того, щоб була можливою дискусія у сенсі віднаходження «об’єктивної істини», необхідно, щоб її учасники говорили «спільною мовою». Під цією «мовою» слід розуміти спільні цінності, спільну мету тощо. У націоналістів та ліваків немає ні спільної мети, ні спільних цінностей, тож і «мова», якою вони змогли б «дискутувати», відсутня. Тут, щоправда, можна було б наголосити на «антисистемності» і перших, і других, та кожен, хто має достатні уявлення з історії лівацького руху останніх шестидесяти років, із цього лишень посміється.

Не є великою таємницею той факт, що різноманітні троцькісти, маоїсти, фрейдомарксисти та інші збоченці є і були шістками великого капіталу ще з середини минулого століття. Недаремно франкфуртці співпрацювали з ЦРУ, недаремно «дослідження» Маркузе фінансувалися Рокфеллерами, недаремно великий бізнес підтримував феміністський рух. На це можна дивитися під кутом зору містики: і ліваки, і капіталісти працюють в одному напрямі, бо і перші, і другі є слугами одного й того ж самого пана. Та не позбавленими сенсу є й прагматичні пояснення. Імперській рації США була вигідна «денацифікація» не тільки Німеччини, але й усієї Європи. Власникам великого капіталу була вигідна не жінка-матір, а емансипована, «незалежна»курва-працівниця і т. д.На цьому тлі немає нічого дивного у тому, що «революціонери» 1968 р. досить швидко інтегрувалися в ліберально-капіталістичну систему і сьогодні формують ідеологічне обличчя ЄС та США.
Нині, коли «офіційна» компартія є всього лишень змушеним спекулювати на проросійських настроях додатком до вітчизняної олігархічної системи, українські «нові ліві» виступають у ролі ідеологічного десанту імперського Заходу.

Пріоритетом їхньої боротьби є захист сексуальних збочень, подальший моральний розклад суспільства та інші напрями «емансипації». Олігархи, що становлять кістяк режиму внутрішньої окупації, зацікавлені в інтеграції в західний економічний, а відтак і культурний простір. Відповідно, маргінальні групи, фінансовані Соросом та його колегами, ніякої небезпеки для них не становлять. Навпаки, підхопивши світові тренди, «наші» олігархи самі починають виділяти кошти на всілякі антихристиянські і антинаціональні ініціативи – чого лиш варта «благодійна діяльність» Пінчука, спрямована на пропаганду дегенеративного мистецтва.

Ліваки є частиною Системи передусім у метафізичній, а потім і прагматичній площині. Тому ні про який «мир» чи навіть «діалог» із ними не може йти мова.

Щоправда, неможливість дискусії не означає неможливість полеміки. Полеміка з ліваками та лібералами усіх мастей і справді дуже потрібна. Вона необхідна в широких суспільних масштабах і в межах суто академічного дискурсу. Нам потрібні і вдало проведені просвітницькі заходи, і солідні монографії та науково-популярні видання, і захищені кандидатські та докторські дисертації, і опановані кафедри у вузах. Усе це нам потрібно не для того, щоб «навернути» ліваків, а для того, щоб обмежити їхній вплив, викрити їхню непослідовність та брехню. Антоніо Грамші – слід віддати йому належне – не помилявся: хто панує в дискурсі, той панує в політиці…

Звісно, опанування консервативно-націоналістичними ідеями суспільного дискурсу – справа нелегка. Оточуюча нас світоглядна реальність зіткана із різноманітних прогресистських метанаративів, що представляють собою окремі етапи занепаду Західної цивілізації. Ліваки та ліберали у цій реальності можуть почувати себе як риба у воді і плисти за течією. «Прогрес» невблаганний. Відтак, ліваки всього лиш трішечки випереджають час, а час грає їм на руку. Ми ж натомість повинні докласти максимум зусиль, щоб змінити те, що ми можемо змінити. Парадигмальний здвиг, перехід від Модерну до Постмодерну – це, до речі, наш шанс обманути вектор Історії і запустити консервативно-революційну альтернативу сценарію звиродніння. Цілком можливо, що зробити це допоможуть саме ті риси, котрі так лякають усіляких дегенератів…

Парадигмою або, якщо бажаєте, епістемою націоналістів є епістема ідеї і чину, віри і боротьби. Ми можемо раціонально і обґрунтовано критикувати ліваків та лібералів, проте якщо ми відмовимось від фанатичної ненависті до них, ми перестанемо бути націоналістами. Ідеалом націоналіста є лицар, людина, сповнена віри у власну правду та нетерпимості до її ворогів. У «Націоналізмі» Дмитро Донцов писав з цього приводу: «Віруючий дивиться на свою правду як на для всіх обов’язуючу. Він “фанатично” ненавидить усе, що спротивлюється прийняттю його, одиноко спасенної віри. (…) Звідси його агресія і нетерпимість до інших поглядів». У «Тузі за героїчним» Донцов ставить націоналістам за приклад «середньовічного лицаря», котрий «уважав себе негідним ласкавого погляду своєї дами, коли не міг покласти їй до ніг бодай кількох трупів зухвальців, які сумнівалися в красі і чеснотах його обраниці», адже «Хто любить свою правду, мусить її боронити».

Для ліваків націоналістична парадигма мислення і дії є неприйнятною, хоч, зрозуміла річ, їхній світогляд також спирається на низку «догматів». Ця ж парадигма може бути незрозумілою для філістера-обивателя, заклопотаного «земними» речами і керованого прагматичними інтересами. Та все це не повинно стримувати націоналістів. Сьогодні, коли модерні метанаративи втрачають свою легітимність, а людське існування вкривається пліснявою постмодерної іронії, націоналісти, будучи лицарями власної віри, можуть творити радикальну альтернативу загальному звироднінню.

Сьогодні головним напрямом націоналістичної боротьби залишається пропаганда ідеї Національної революції. Витрачати всі свої зусилля на боротьбу з маргінальними ліваками-грантожерами нам не варто. Їхній час ще прийде. Когось, можливо, перевиховають трудові табори. Інші, опинившись поза законом, відчують усі переваги націоналістичного терору. Це буде наша – християнська, консервативно-націоналістична – культурна революція. Та спершу має відбутися головний етап Національної революції – повалення режиму внутрішньої окупації і здобуття повноцінної національної держави.

Отож, максимум сил варто спрямовувати в центральне русло нашої боротьби. Натомість боротьба з дегенератами повинна бути принагідною. «Остаточне розв’язання» лівацької проблеми має відбутися уже після перемоги Національної революції. Зараз же в залежності від своїх можливостей ми повинні мінімалізувати діяльність цих виродків. Абсолютизувати цей напрямок боротьби не варто, але й відмовлятися від нього також у жодному разі не можна. Боротися з ліваками потрібно: потрібно для Церкви, потрібно для нашої Вітчизни і потрібно, врешті-решт, для нас самих, бо коли ми перестанемо відчувати ненависть до зла, ми перестанемо бути націоналістами.

Ігор Загребельний

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *