Буржуазна демократія

Блискучий імідж феодальної аристократії збиває з толку, вселяє острах, заставляє замовкнути, одночасно викликаючи захоплення.

Влада здається прийнятною, оскільки ті, хто нею володіє, викликають симпатію завдяки величі їх декоруму. Буржуазна демократія ж не має нічого, щоб викликало симпатію до неї.

Вона народжує паразитів, а не рицарів.

Для неї маскуватися важливіше, ніж здійснювати владу.

Буржуазна демократія є основною формою «інтеграції», залучення мас до праці суспільного організму та їх зв’язку з політичним керівництвом. Вона в жодному разі не є безпосереднім самовизначенням народу, за яке вона охоче хотіла щоб її вважали, а втім, чим її менше, тим здається сумнівніше; хоча таке самовизначення в більш мало чисельних групах цілком досяжне.

Термін «влада народу» містить чіткий натяк, що владні відносини зовсім не скасовуються, тільки залишається незрозумілим, ким керують. Це залишають без відповіді, коли демократію розуміють з її історичного розвитку як результат внутрішньополітичної, суспільної боротьби. Саме тому необхідно розглянути демократію в її відносинах з двома основними формами політичного панування: монархії та аристократії.

Монархія — це влада однієї родини. Завдяки своїй владній монополії вона підіймається до рівня «самої знатної» родини. Їй необхідний найвищий авторитет, аби неподільно займати своє привілейоване положення. В усіх випадках вона зберігає свій авторитет непохитно, тільки поки вона виступає захисником як станових, так і загальних інтересів.

Станові інтереси в першу чергу дають їй опертя та підтримку, вбачаючи в монархові захисника їх переваг, й вона стає для них символом їх сенсу буття. Станові інтереси були так тісно перемішані з інтересами родини монарха, що вони з нею і стояли, і падали. Нижчі верстви населення з боку привілейованих станів частково піддавалися визискуванню, частково вони отримували від них такий мінімум турбот, що ледве могли існувати, й саме заради цього мінімуму вони дозволяли включати себе в політичну структуру суспільства.

Аристократія, панування шляхти, сама по собі протиставляється монархії, пануванню одного. Члени пануючого стану самі залишають за собою ті переваги, які за монархії належать правлячій родині. Вони утворюють більш-менш закриту корпорацію, належати до якої означає знаходитися на вищому ступені соціальної ієрархії. Аристократія це влада порядку, голова суспільства; всі привілеї належать їй завдяки її керівної функції. Сприймати її під кутом критики є злочином; свинцеві камери у Венеції були одним з самих жахливих методів подавити опозиційні настрої та залякати критично налаштовані уми. Масами керують, яка за монархії, про їх благо турбуються виключно через станові органи; аби турбуватися самим про себе, для цього масам не вистачає прав. Вони в своєму нерозумінню, властивому простолюддю, занадто без розсудливі, аби знати, що для них є найкращим.

Демократія виникає як опозиційний рух протесту, направлений проти монархії та аристократії. Представники нижчих станів, які мають мало політичних прав чи взагалі безправні, яким завдяки везінню чи діловитості вдалося досягнути багатства, не хочуть миритися зі станом суспільної зневаги та політичного безправ’я, в якому вони знаходяться. Вони беруть на себе роль виразників інтересів мас, яким монархічні та станові привілеї також супротивні, як і їм самим. В своїй боротьбі з привілеями вони утворюють з масами один спільний фронт, різниці між інтересами мас та їх особистими інтересами зникають перед лицем єдиного ворога. На противагу монархам та аристократам вони заявляють себе як «народ». Сенс їх руху полягає в тому, аби відібрати владу у володарів. «Народ», який хоче сам вирішувати свою долю, виявляється групою розбагатівших плебеїв та вискочок, тих буржуа, які кимось стали в економічному відношенні й відтепер хотіли б стати кимось в суспільному та політичному відношенні. Ця група розмовляє мовою простолюдина, аби завоювати його довіру та отримати його допомогу в боротьбі проти привілейованих; так дістає вона свою опору в масах, з допомогою якої вона ставить багато речей з ніг на голову. Демократія це панування того стану буржуазії, яке переконало масу, що між ними нема жодних протиріч в інтересах, що, якщо буржуазія сама собою керує, то одночасно маси користуються правом самим вирішувати свою долю.

Це була фікція, але фікція ця надихала та сприймалася за реальність. «Народ» добився влади над бувшими панами, так гласив загально розповсюджений міф. Насправді, багатії та буржуа, прижали до стінки аристократичних володарів та завоювали для себе місце під Сонцем Буття, вони просто здійснили зміну пануючої верстви на свою користь. Заходи проти бувших володарів закінчуються тоді, коли вони приєднуються до нової вищої верстви; з аристократів, як це відбулося в Англії, складається крупна буржуазія, це засіб, завдяки якому вони сходять до «народу». Народ, маси, залишаються й далі об’єктом панування, новий вищий клас ще довго не відмовляється від пихи більш високого рівня. Тільки маси не повинні помічати, що вони і далі залишаються «внизу». Новий вищий клас не виставляє себе, як аристократи, на огляд, він вдягається, як кожний, він не коле театрально в очі; він виглядає так, як немов і нема жодної різниці. Він не замикається в недосяжності, він відкриває тим елементам, які прагнуть догори, свої лави. Не тільки для того, аби омолодитися за їх рахунок — він віднімає у мас найкращі сили та запобігає виникненню злісних опозиційних рухів. Й саме в цьому своєму прагненні уперто перебуває пануючий клас: не повинно виникати жодного усвідомлення протиріч між ним та масами. Кожний буржуа прагне бути «сином народу»; рівність в правах, яку формально введено, повинна створювати ілюзію, що всі є рівними між собою. Навмисно відводиться погляд від різниці в можливостях володіння владою; вони трактуються як незначні випадки, на які не варто звертати увагу. Маси повинні розглядати себе, немовби вони є єдиною цілою панівною верствою; також це почуття єдності, в якій мають точки дотику панівна верства та маси, є основою, з якої виводиться ідея народу в якості переживання. Ідея народу пов’язує буржуазну вищу верству та маси; демократія це політичний інструмент, завдяки якому на інституціолізованому рівні здійснюється емоційно сприймаєма єдність.

Демократія є політичною ідеєю античної Греції. Вона ніколи не сприймалася так, що рабам повинні бути надані права; тільки вільні громадяни вважалися «народом» (демосом). Народні збори на ринковій площі були настільки незалежні не від кого, що привласнювали собі компетентність в усіх галузях, й могли призначати на любу офіційну посаду або через вибори, або через жеребкування. Там, де ці установи діяли, кожній вільній людині було доступно леліяти почуття, що і вона повинна брати участь в дискусіях, що і вона повинна щось говорити. Справжні, закулісні проводирі , багатії, залишалися на задньому плані, знаходячись в тіні, вони купляли голоси, керували людьми, залежними від них в економічному відношенні, використовували різні засоби впливу, які знаходилися в їхньому розпорядженні. Саме ці обставини, що вони діяли потай, будучи недоступними, а публічно дозволяли діяти масам, характеризує особливості демократії в протилежність аристократії, надає їй оболонку «народності». Вона була народною справою, справою мас, а не тільки еліти чи окремої особи.

На престиж демократії вплинуло те негативне явище, що часто встановлювався виборчий ценз, й володіння політичними правами було пов’язане з визначеною кількістю майна. Усунення ж цих обмежень, як втілення в життя гасла про «владу народу», розглядалося як дегенерація, порча, занепад й була затаврована як охлократія, влада черні. Влада черні виникає тоді, коли можливості тих, хто має владу, впливати, залишаючись в тіні, паралізовані чи нейтралізовані, вона звільняє маси, не примушує їх більш підкорятися вищій верстві й таким чином проходить повз власної мети демократії.

Прагнення провідної верстви в любій державі полягає в тому, аби зберігати підлеглих в спокої, присипляти їх пориви до роздратування, не дозволяти виникати жодним сумнівам, залагоджувати їх бажання ставити питання, заткнути їм рота. Блискучий імідж феодальної аристократії збиває з толку, вселяє острах, заставляє замовкнути, одночасно викликаючи захоплення. Влада здається прийнятною, так як ті, хто нею володіє, викликають симпатію завдяки величі їх декоруму. Буржуазна демократія ж не має нічого, щоб викликало симпатію до неї. Вона породжує паразитів, а не рицарів. Для неї маскуватися важливіше, ніж здійснювати владу. Влада грошей настроює проти себе найкращі людські інстинкти, поки вона виступає в якості влади. Там, де є проявлення невдоволення нею, вона водночас заспокоює, маскуючи характер свого панування, заперечуючи його.

На місце народного зібрання в сучасних державах приходить парламент. Він обирається, й чим більш загальний характер несе виборче право, тим воно вважається більше демократичним. Коли всі повнолітні обох статей без різниці майнового стану та фаху можуть обирати та бути обраними, демократія виявляється здійсненою. Політична активність народу полягає в його участі у виборах — вони являються наданням повноважень тих кого обирають. Це надання повноважень повинно відбуватися на основі доцільності; народ в своїй масі безпосередньо не приймає участі в політичному житті; він потребує політичної діяльності визначеного органу. Парламент і є цим органом. Тепер демократична логіка потребує, аби цей орган був більше, ніж декорацією чи рупором опозиції, яким, наприклад, був німецький Рейхстаг перед 1918 роком. Держава за своєю суттю, в своєму втіленню, це адміністративна, судова та військова бюрократія, яка призначена дотримуватися інтересів пануючого класу; вона є інструмент панування одного, вищого класу. Демократія має тенденцію зменшувати кастовий дух та замкненість життя цієї бюрократії; чиновник має перетворитися в функціонера, який знаходиться в безумовній залежності від народу, оскільки він є фахівцем з виконання поставлених перед ним завдань, що потребує знання окремого предмету. Населення кожного виборчого округу розділене, внаслідок глибоких протиріч, в інтересах буржуазії, які матеріалізуються у вигляді партій. В парламенті досягається компроміс, до якого приєднатися може тільки той, хто служить цим буржуазним інтересам. Ідея, яка є безкомпромісною, також може бути виражена в партії. Але така партія буде переслідуватися як революційна, вона буде мати репутацію, як партія зрадницька по відношенню до власної країни. Тільки партії, які відповідають буржуазним інтересам, вважають серйозними. Такою є демократія, як буржуазна форма організації влади, що функціонує до тих пір, поки злиденні маси не використають в якості зброї проти буржуазних інтересів своє право участі у виборах та свободу голосування. Там, де це відбувається, буржуазні інтереси відразу ж показують, що жартувати з ними небезпечно.

Сучасна буржуазна демократія є втіленням парламентської системи. Вона є машинерією, яка перетворює загальне схвалення народу для всіх своїх дій, котре відбувається в день виборів на весь термін обрання, в схваленні окремих персон для практичних випадків повсякдення. Весь секрет полягає в тому, аби тримати народ в переконанні, що нічого не діється без його згоди.

Автор: Ернст Нікіш

Переклад: С.Чаплигін – http://chaplygin-s.livejournal.com/8556.html

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *