Америка, яку ми любимо

Америка, яку ми любимо

В певних колах, точиться заплутане та дещо кумедне обговорення питання ”Хто є головним ворогом”. Ті, хто беруть участь у цьому обговоренні припускаються, зазвичай, двох помилок.

Перша полягає в тому, що вони вірять, що головним ворогом є той, кого найбільше ненавидять, той від якого почуваєшся найбільш далеким, і який найменш на нас схожий. Це помилка за методом Мао Цзе Дуна, на якому в свій час, було поставлене тавро. Правда є простішою: cеред всіх можливих ворогів, головним ворогом всього лиш є той, який володіє більшими можливостями, щоб з нами боротися та змушувати нас коритися, тобто той, у кого найбільша влада.

З цієї точки зору все зрозуміло: на політичній та геополітичний арені головним ворогом є Сполучені Штати Америки.

Друга помилка, ще більш руйнівна, полягає в порівнянні ворога головного з ворогом абсолютним. Ця властива тоталітарному духові помилка чітко вірізняє політично недалекоглядну людину.

В політиці немає, або правильніше, не мало б бути абсолютного ворога.

Політичний ворог, це не є образ Зла. Це супротивник, з яким можна відчайдушно боротися в даний момент, але з яким в один день завжди можна укласти мир. Вважати головного ворог ворогом абсолютним – це означає піти метафізичним та моральним шляхом, де ворог неодмінно стає винуватцем, якого не лише потрібно перемагати, але й карати, це представник зла, якого потрібно знищити, істота, що знаходиться поза людством. Саме це американці, для яких війна за своїм статусом наближалася до хрестового походу. Ніщо не змушує їх діяти однаково в тому самому місці. Навіть, якщо вони є головним ворогом, не потрібно вбачати в них втілення диявола. Доказ: існує також Америка, яку можна любити.

Очевидно, що ця Америка не є Америкою ні капіталу, ні Америкою «нативістів»-шовіністів, ні фундаметналістських телеванлегістів, ні божевільних креаціоністів. Це також не є Америка “Нової угоди”, ні Маккартизму. А також це не Америка “золотих хлопців”, ні “переможців”, ані “мані-мейкерів”, ані “ред-неків”, і навіть не ветеранів В’єтнаму, й зовсім не Америка мажорок, тупих краль чи бодібілдерів. Не говорячи вже про банду містичних ясновидців, військових злочинців та серійних убивць, які сьогодні складають оточення Джоржа Буша.

Америка, яку ми любимо має досить різні межі й розмаїті обличчя. Насамперед, це безмежна кількість літературних творів: від Марка Твейна та Джека Лондона до Германа Мелвіла, Едгара По, Говарда Лавкрафта, Джона Доса Пассоса, Вільяма Фолкнера, Генрі Міллера, Джона Стейнбека, Ернеста Хемінгуея та інших. Далі іде, звісно, велике американське кіно, до моменту його занепаду через зловживання спецефектами та стереотипною безглуздістю. А також, джаз, який був, без сумніву, єдиним культурним витвором цієї країни. Америка безкрайніх природних просторів та маленьких людських спільнот. Та Америка, якої, під різноманітними приводами, торкаються імена Джеферсона Девіса, та Скарлет О’Хари,Томаса Джеферсона та Ральфа Волдо Емерсона, Генрі Девіда Торо та Олдо Леопольда, Сакко та Ванцетті, молодого Елвіса Преслі та Рея Шарлі, Менкена та Вільяма Буруга, Джека Керуака, Боба Ділена, Касіуса Клея та Вуді Алена, E.Ф. Шумахера та Крістофера Леша, Сюзан Зонтаг та Ноама Хомського.

Додамо, що в галузі ідей, Сполучені Штати Америки є не лише країною, в якій великі університети пропонують такі умови праці, про які в Європі можна лише мріяти, де, незважаючи на “політичну коректність” панує Свобода Слова, яка нам не відома (або вже невідома). Вони так само не позбавлені якісних ідейних дискусій, наприклад, в галузі політичної науки, де певна кількість авторів намагаються задумувати свої теорії, покладаючись на певні базові основи, що є повною протилежністю Франції, де політична наука, майже на шляху зникнення, зводиться в основному до виборчої метеорології. Доречі, теоретичний внесок американців в поняття федералізму, популізму та теорії спільнот був значним.

Але є зворотній бік медалі.

Сполучені Штати Америки намагалися від початку бути носіями поняття свободи. Це позитивне поняття, яке вони одразу зрозуміли в значенні: “кожен громадянин є королем”. Це їм дало найкраще: ентузіазм, який витікає з можливості діяти безперешкодно, творчу волю та ідеал незалежності (самозабезпечення), створення маленьких об’єднань вільних людей, що не зазнають деспотизму (те, що Марітен називав “сенсом людського товариства”).

Це дало також найгірше: коли воно перетворилося в простий егоїзм, в прославляння ідеології «ділків» та жагу грошей, яке є здебільшого стандартним бажанням – ба навіть слугує як алібі для нових форм завойовувань та утисків. Прагматизм, паралельно, перетворився, в чистий матеріалізм, в культ ефективності та успіху (Вільям Джеймс говорив: “Дайте щось, що забезпечить успіх […] і кожна людина при здоровому глузді обожнюватиме цю річ”), в технологічний оптимізм, в палку любов до комфорту та до зручностей (“тваринний ідеал”, про який говорив Кейсерлінг), в нахабну гордість, предметом якої є заповнення світу новими речами. А товариський дух переріс в розумову однаковість (схожість поглядів), в цей конформізм надзвичайної вульгарності, що вже констатував Токвіль.

Первісний недолік Америки, історія якої плутається з історією Модерну, полягає в тому, що вона побудована здебільшого на пуританському мисленні та філософії Просвітництва. Звідти ж і бажання не мати предків, ця воля, проголошена вже Томасом Пейном, з 1776 року “заснувати новий світ”, під наглядом Бога. Ця настирлива ідея щодо новизни, ця стійка віра в прогрес (ідеал необмеженості).З цього ж джерела витікає месіанська ідеократія, яка має схильність розглядати Сполучені Штати Америки, як на нову землю обітовану, та на решту світу, як на недосконалий простір, який повинен приєднатися до американського способу життя, щоб стати зрозумілим та відповідати американському уявленню про Добро. Ця мета – створити ідеальне суспільство, яке б було зразком для наслідування для людства, та прийняття якого всіма народами поклало б край історії. Френсіс Фукуяма пише, що «американці віддавна вважали свою політичну організацію не просто як засіб творення їхньої історії, адаптований виключно до народів Північної Америки, але як втілення певних ідеалів та світового натхнення, призначених поширитись одного дня на решту території світу». Американські цінності, додає Семюель Хангтінгтон, побудовані на «протестантстві, індивідуалізмі, трудовій моралі, та вірі в те, що люди можуть створити рай на землі.»

У 1863 році, в «Житті без принципів», Торо писав: «Шляхи заробітку грошей майже без винятку ведуть вас на дно”. Очевидно ці шляхи вже пройдено. Існує інша Америка.

Роберт де Ерт


Editorial paru dans « Elements » (avril 2005)

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *