Hot! Правобережне Полісся – пристановище нації

Якщо говорити про розселення українського народу, то часто поєднуються природні зони та діалектно-культурні області. Найхарактерніший вияв – на Поліссі. Зона мішаних лісів, що вузькою смужкою простягається від Шацьких озер вздовж кордону з Білоруссю на схід (і при ширині лише зо сотню кілометрів – не далі широти Києва) до Дніпра, а далі в північному Подесенні та Посейм’ї. Тут чітко локалізується північна гілка українських діалектів, одна з трьох. Вона найстарша (молодша за лінгвістичними висновками південно-західна – від лемків та бойків до східного Поділля, а найширша просторово південно-східна, що до Полтавщини та Київщини доєднує простори Степу аж по Кубань та Дон, що найбільше прислужилась до творення літературного стандарту – насправді наймолодша). Відповідно поліські діалекти менш монолітні, в кожній місцевості свій говір. Однак навіть на цьому фоні вирізняється оригінальність лівобережних діалектів Чернігівщини – очевидно нащадків сіверян.

big_polissya_1ZEWh

А на головну – правобережну – лінію варто поглянути уважніше. За багатьма вченими, саме в зоні прип’ятських болітт формувалась давньослов’янська єдність. Інші історики опонують, вказуючи на роль подільських і прикарпатських культур ще з часів зарубинецької культури. Однак ще в далекі скіфські часи на Поліссі чітко локалізується милоградівська культура – гадано Геродотових неврів, що уміли перекидуватись вовками (відголосок звіриних культів?). Можливо, сюди відступали скіфи, витіснювані сарматською експансією. Потім біля заболоченого краю (що відзеркалились озером Оюн в германських легендах) проходили готи, щоб утворити грізну державу Германаріха, а згодом – очолити руїни заходу Римської Імперії. Недарма саме в північних говорах занходять стільки запозичень з германських мов (нещодавно народилась ідея про готське походження деревлян, чий етнонім мов калька схожий на самоназву “тервінгів”). А потім в затишку лісів локалізують центри дулібів, які відступали після програшу кочовикам-аварам, що запанували у Подунав’ю. Звідси і поширились напередодні розквіту Русі предки українців – поляни, деревляни, уличі, тиверці; культурний вплив поступово інтегрує родинні племена білих хорватів та сіверян.

narodni-kostyumi-polissyaПопри різнорідні перетурбації, викликані геополітичними змінами, в історії вбачаємо незмінний тренд – прихистку, центру опору експансії Степу. Кочовики – спершу іранці, а особливо тюрки – освоюють пасовища Лісостепу, а землеробів виганяють у рабство. І населення регулярно відступає до лісів – а в кращі періоди відновлє експансію до моря – за антів, уличів, можливо й у дописемні часи (динаміка бронзових культур після колапсу Трипілля). Однак авари, хозари, печеніги, половці вимушують відступати до постійних земель, куди важко пробратись напасникам. Останній відсутп – по монгольській катастрофі, відновлений кримськими набігами кін. 15 – поч. 16 ст. В часи Байди-Вишневецького кордон поселень проходив мало не впритул до Полісся (особливо на Київщині, Задніпров’ї). Та українці з козацьким ентузіазмом зрушують фронтир у глиб Степу, дійшовши в 19 ст.до Кавказу, Дунаю та Волги.

mlyn_ku-bТа центр, усталені культурні традиції залишаються на півночі. Можливо, і тут частка сумнозвісного розколу “по Дніпру” – продукту іноземних маніпуляторів, що користають і деякою різницею менталітету. Проте Степ більше протистоїть Галичині – себто давнішій хвилі експансії. Для Полісся вони обидва його діти, і багато особливостей Сходу – від злиття галичано-подільських та поліських рис. Не забуваймо і про флангове положення – бо ж близьке білоруське море сприяло змішаному проживанню, спільній ідентифікації як “тутейших”. Це стало базою білорусизації земель північніше Прип’яті ще у пізньоруські часи. Однак Берестейщина ще з козацьких часів зберігає українське обличчі. Сподіваємось, не за горами і відродження зв’язків на високому культурному рівні – що в народі й так інтенсивні у прикордонних районах.

Юрій Олійник

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *