Полісся

Олег Ольжич

І
Тісно увечері. Душать прокурені стіни.
Вийшов. Розглянувся. Снігу по пояс.
Сонце крівавиться в пущі. Ворушаться тіні.
Тепло. А голос – як олово, голос.

Десь він іде, Коляда, десь ступає широко.
Прийде – і вкриють галявини радісні вруна,
Стане – і знов над борами, знов як щороку,
Гуси напнуть у блакиті незлічені струни.

ІІ
На осяяних схилах сон-зілля уже голубіє.
Вигинається небо над шумом соснових корон.
Ці бори золоті і ці шуми, що скліплюють вії,
Ці замріяні люди, що слова не чули: закон!

Тут земля тільки пестить, п’янить, вагітніє і родить,
Кожну гілочку млостю налив охмелілий тетрюк.
А далеко-далеко проходять тривожні народи,
І стрічається бурею зброя у тисячах рук.

Моє тіло струнке, мов посріблений гін осокору,
Рівно дихають груди, і кров тяжкоплинна, як мед, -
Доки кинуть і нас у степи, у мінливі простори
Спрага моря, брокатів і збуджений порив вперед.

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *