Hot! Про філософію, націоналізм та літературу

Пане Іванишин! Як науковець, Ви досягли чималих успіхів – дуже швидко захистили докторську дисертацію, здобули вчене звання професора, є автором ряду надзвичайно цікавих монографій та інших публікацій. Водночас Ви послідовно дотримуєтесь християнських націоналістичних поглядів. Чи не заважає вірність цим поглядам будувати наукову кар’єру?

Знаєте, ніколи не вважав метою свого життя розбудову наукової, чи якоїсь іншої, кар’єри. Зате одним із найважливіших своїх завдань бачив і бачу актуалізацію в сучасності ідей класичного українського націоналізму та християнства. Цим речам, на мою думку, варто присвячувати своє життя не залежно від того, подобається це комусь чи ні. А ступені, звання чи посади варто розглядати лише як засоби, що допомагають реалізувати буттєво важливі ідеї.

Петро Іванишин
Петро Іванишин

Ви, передусім, фахівець у галузі літературознавства. Чи можна сказати, що сучасне українське літературознавство – це поле бою різних ідеологій та різних політичних інтересів?

Гуманітаристика завжди була і є простором, де активно, хоча не завжди явно, змагаються різні світогляди, методології та політичні ідеології. Якась “неідеологічна” гуманітаристика – це ілюзія, а “боротьба з ідеологізацією” найчастіше є способом приховування й утвердження іншої ідеології як суспільного світогляду. І це стосується науки як державних, так і бездержавних чи напівдержавних (неоколоніальних) націй. Минуле (згадаймо хоча б активну критичну й метакритичну діяльність Івана Нечуя-Левицького, Бориса Грінченка, Івана Франка чи Дмитра Донцова) й сучасне українське літературознавство не виняток. Інша річ, що ця боротьба може набувати хоча й гострих, але наукових форм – диспутів, дискусій, полемік в межах академічних чи публіцистичних праць, конференцій, круглих столів та ін., а може вульгаризуватися до силових більшовицьких методів – адміністративного тиску, оббріхування, судових позовів, доносописання, цензурування, фальшування, шельмування тощо (в радянській імперії до них додавалися політичні убивства, арешти й заслання). І перше, і, на жаль, друге присутнє в сучасному філологічному середовищі. Що цікаво, найбільшу нетерпимість до інакомислення виявляють якраз ті українські дослідники, котрі відверто заявляють про свою начебто толерантну, демоліберальну орієнтацію. І це природно для будь-яких імперських, свободовбивчих типів мислення. А лібералізм, як і комунізм чи націонал-соціалізм, належать саме до них. До речі, цікаві спостереження про агресивність лібералістичних інтелектуалів у повоєнних США можна знайти у працях Едварда Саїда чи Семюела Гантіґтона.

Свого часу Україну сколихнула Ваша монографія «Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології». Чи триває ця «аберація християнства» ще й досі? Що Ви можете сказати про діяльність Українського католицького університету у Львові?

На жаль, триває і не може не тривати з огляду на різнорівневий наступ на християнство з боку різних політичних та неполітичних середовищ із виразними атеїстичними, секуляризаційними, інокультурними чи й відверто сатанинськими інтенціями. Релігія була й залишається однією із найбільш продуктивних сфер для діяльності різноманітних типів культурного імперіалізму. Протиставитися йому якраз можна з позицій органічно вкоріненого (інкультурованого, як говорили колись Отця Церкви) в українську культуру християнства (наприклад, з позицій християнського націоналізму). Однак тут насамперед потрібна активніша й більш національно вивірена позиція українських Церков. До речі, до цих питань ми неодноразово звертались на аналітичних круглих столах, ініційованих Науково-ідеологічним центром імені Дмитра Донцова (керівник Олег Баган) та Українським богословсько-науковим товариством (керівник дрогобицької філії отець Іван Гаваньо). Відео цих столів присутні в інтернеті на сайті Центру Донцова та інших ресурсах.

Щодо львівського УКУ, то знаю про сумлінну й плідну в науковому та християнському сенсі діяльність деяких його викладачів (наприклад, професора, поета й перекладача Богдана Завідняка). Однак багато інших ініціатив цього закладу (чого вартує якась дивна боротьба із традиційним вертепом чи пропаганда ідей “лібералізації християнства”), котрі неодноразово висвітлювали різні критики, викликають подив і нагадують вищу партійну лібералістичну школу. Це спонукає пригадати сумний галицький жарт про УКУ як “не цілком український, навряд чи католицький і не знати чи університет”. Сподіваюсь, із часом цей заклад справді стане осередком греко-католицького богослов’я й академізму.

Що українські інтелектуали консервативно-націоналістичного спрямування можуть протиставити засиллю лібералізму, на поширення якого працює величезна маса грантожерів і який багатьом здається привабливим тим, що лібералом бути легко – важче бути людиною?..

Щодо справжніх духовних провідників народу волію вживати класичний термін “інтелігент”, що означає людину розумової паці, котра за покликом власної совісті ушляхетнює середовище, в котрому живе і діє. Бо сучасний інтелектуал – це вельми часто безвідповідальний розумник, егоїст і сноб, котрий, за влучним висловом персонажа Ліни Костенко “відливає на все”. Стосовно стратегічних напрямів діяльності, то в сучасного українського інтелігента окресленого Вами типу їх, очевидно, може бути багато, однак два мені видаються першочерговими. По-перше, це висвітлення перед фаховою аудиторією та широкою громадськістю власних націоналістично та консервативно вивірених ідей. Демонстрація їх актуальності й ефективності застосування у різних герменевтичних сферах. А по-друге, активне поборення основних імперських стереотипів, що домінують в українському культурному просторі, – й інспірованого Заходом лібералізму, й інспірованого Кремлем московського шовінізму (євразійства).

Ким для Вас особисто є Тарас Шевченко, Дмитро Донцов, Мартін Гайдеґґер?

Це передусім великі вчителі і порадники, мислителі котрі не лише самі черпали із невичерпних джерел християнства й національної ідеї, а й учили й учать цього своїх читачів.

Чи має шанс Центрально-Східна Європа не повторити долю Західної, і чи має шанс Західна Європа воскреснути із руїни сучасного занепаду?

Думаю, що і та, і та такий шанс мають. Милосердний Господь дарує його кожному із сотворених ним народів, достатньо лише відважитися усвідомити й узяти цей дар. І полягає він у духовно-трансцендентному та церковному вимірі в здійсненні християнського ренесансу, а у вимірі політично-екзистенціальному – в міцному оперті свого мислення й державно-суспільної діяльності на ідеологічному фундаменті націоналізму. Переконаний, сили ворожі тоді і їх, і нас не здолають.

Бесіду провів друг Ігор, спеціально для Zentropa.net

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *