Facebook і фальшиві друзі

Ще недавна головними майданчиками для політичних суперечок були телевізійні передачі та газетні шпальти. Тепер це Твіттер. Ось він, культ миттєвості, спонтанності. Виглядає ніби ми дедалі менше часу приділяємо роздумам…

Справа в тому, що сьогодні всі часові аспекти зводяться до одного – до моменту тут і тепер. Ця одержимість теперішнім часом – одне з лих нашої епохи. І Твіттер – лишень один приклад з тисячі. Сьогодні твітам надається величезне значення, для мене ж всі ці повідомлення стоять на одному рівні з анекдотами під час обідньої перерви. Це ще один показник того, в якому занепаді ми зараз перебуваємо. Ось чому мене немає в «Твіттері». І в мережі Facebook теж. У мене немає ні смартфона, ні планшета, ні айпада, ні айпода, ні будь-якого іншого ґаджета, якими користуються просунуті дрібні буржуа, які завжди знаходяться на зв’язку. До речі, звичайного мобільного телефону у мене теж немає: мені нестерпна думка про те, що я можу бути доступний в будь-яку мить. Тотальна доступність пов’язана з ідеалом тоталітарної «прозорості». Але я непогано себе почуваю і в тіні.

Ви технофоб?

Я не технофоб, але мене сильно турбує нинішній техноморфізм, через якого мої сучасники настільки приростають до своїх екранів, що ними стає легко керувати на відстані. Я вважаю, що техніка – це не бездушні механізми. Техніка підпорядковує нас своїй логіці. Не ми дивимося телевізор – телевізор дивиться в нас ; не ми користуємося технікою – техніка користується нами. Ми це відчуємо ще більш явно, коли нам під шкіру впровадять чіпи, коли нас помітять штрих-кодами… Одним словом, коли електроніка і живий світ зіллються в одне ціле. У сучасному світі ми не можемо не думати про техніку, адже її перший закон говорить: все, що стає технічно можливим, має бути реалізовано. Як писав Гайдеґґер, «Ми можемо використовувати технічні інструменти, застосовувати їх, як годиться. Але ми можемо і звільнитися від них будь-якої миті. Ми можемо сказати «так» неминучому користуванню технікою, і в той же час ми можемо сказати «ні», тим самим не давши їй захопити нас, спотворити і зруйнувати наше буття». Тобто, на карту поставлено те, що робить людину людиною.

Звичайно, можна говорити про те, що Інтернет нав’язаний нам нинішнім шаленим життям. Але, принаймні, завдяки всесвітній мережі, прості громадяни зразок нас з вами можуть взяти участь в політичних дебатах. Ви нічого не мали проти «партисипативної демократії», за яку ратувала Сеголен Руаяль [кандидат в президенти Франції від соціалістів – прим.пер.] у своїй передвиборчій кампанії 2007 року. Що Ви зараз думаєте з цього приводу?

Як і будь-яка інша форма демократії, партисипативна демократія потребує публічного простору, де громадяни можуть самовиражатися. Тобто цей майданчик повинен бути відділений від особистого простору громадянина. Інтернет пропонує альтернативні джерела інформації, але насамперед він – інструмент тотального нагляду. Так, він асоціюється у нас з демократією і свободою вибору, але це помилкове враження. Жан Бодріяр ще двадцять років тому сказав: ми живемо у вік ілюзій. Туристи, які відвідують печеру Ласко, насправді розглядають і фотографують її копію. Паризький театр пропонує глядачам такий жанр як віртуальна опера : оперна співачка там насправді – синтезоване зображення, голограма. Завдяки 3D-принтерам сьогодні можливо робити копії великих творів мистецтва, які не будуть відрізнятися від оригіналів навіть рельєфом. А завтра вони почнуть штампувати людські органи.

Вальтер Беньямін в 1935 році написав цікаві роздуми на тему «Витвір мистецтва в епоху його технічної відтворюваності». А зараз і того більше – копії за своїми якостями перевершують оригінал. Саме слово «копія» тепер не доречне. Світ екранів змушує нас жити у віртуальності, у відриві від матеріального світу. Це не можна назвати ні реальним, ні ірреальним, ні навіть сюрреальним світом. Це гіперреальність, яка потроху заміщає собою дійсність, і ми навіть не усвідомлюємо цього. На горизонті маячить перспектива життя в Матриці.

У Вашому журналі Eléments, який цього року святкує свою сорокову річницію, Ви часто пишете про втрачені соціальні зв’язки. Чи можуть соціальні мережі заповнити цю прогалину?

Кумедна думка. У всіх цих соціальних мереж від істинно соціального – сама лише назва. Вони тільки симулюють суспільні відносини. За допомогою Фейсбук ми заводимо собі «друзів», яких ніколи в житті не побачимо, відвідуємо країни, куди ніколи не ступить наша нога. Ми балакаємо, розслабляємося, розповідаємо один одному новини, ми наводнюємо світ нікому не потрібними фразами… Так техніка сприяє розвитку нарцисизму. Втрата соціальних зв’язків – це результат самотності, масової анонімності, зникнення органічних соціальних відносин. Люди дедалі рідше спілкуються наживо. Істинна соціальність вимагає досвіду безпосереднього спілкування, а світ екранів забирає у нас цю можливість. А ось справжня користь Фейсбук в тому, що тепер поліції не складе труднощів зібрати про нас вичерпну інформацію – до появи соціальних мереж про таку можливість не могла мріяти навіть найжорсткіша тоталітарна держава ! Наївні користувачі самі полегшують контроль над собою, а потім ще й скаржаться на це!

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *