Регіон

З появою держав модерного типу, терміном «регіон» найчастіше позначається певна територіальна підсистема. Проте його специфічність і сталість є наслідком взаємодії географічних та історичних чинників, тобто результатом інтеграції культури певної людської групи в задане природне середовище. Ось чому нам здається за доцільне вважати, що регіон є, з органіцистської точки зору, проекцією особливого рівня організації деякої політичної спільноти в просторі.

«Географічна унікальність – це не особливості геології та клімату. Це не те, що природа дала нам «за замовчуванням». Потрібно виходити з ідеї про те, що наш край – це резервуар, в якому дрімає енергія, породжена природою, але здатна вийти назовні і знайти собі застосування тільки за допомогою людини. Саме людина, користуючись енергією на свій розсуд, передає їй свою індивідуальність. Вона встановлює зв’язок між розрізненими компонентами. І тоді наш край здобуває свої типові риси, починає відрізнятися від інших територій, стає відбитком справ людських, «обличчям» цілого народу» (Поль Відаль де ла Блаш).

Йдеться про дуже складне явище, яке від самого початку розвивається у двох напрямках: з одного боку це процес уодноманітнення, а з іншого – процес диференціації. Справді, інтеграція і асиміляція (акультурація) були постійними ознаками розширення великих цивілізацій. Але разом з тим ця логіка постійно коректувалася впливом трьох чинників: часом, простором і культурною мінливістю. Вони становлять три виміри, в яких розвивається сама історія. Останній чинник, безпосередньо пов’язаний з людиною. Саме взаємодія цих трьох факторів лежить в основі різноманітності і мінливості людських дій.

Ми не будемо довго зупинятися на такому чиннику як час. Час обумовлює два інших чинники, час вводить поняття еволюції і мутації. Що стосується культурної мінливості, вона виходить з генетично «відкритої» природи, яка не залежить виключно від поведінки людини. Перейдемо до простору. Цей чинник часто недооцінюють. Однак простір – це сцена, на якій розгортається дія людини. Простір теж диференціюється – земна поверхня неоднорідна, а отже і умови життя на ній не однакові. Локалізація об’єкта чи явища в певній точці простору – це важливо. Великі історичні цивілізації розвивалися не абиде, а в конкретних просторових зонах. Їх становленню сприяли певні географічні умови. За таким же принципом всередині цивілізацій з’являлися житлові зони – умови повинні були задовольняти потреби людини. Отже, людство ніколи не розселялося по світу рівномірно. З самого початку людські поселення чергувалися з широкими дикими просторами – лісами, горами, рівнинами, степами, тощо. З технічним і демографічних прогресом територія цих місць поступово звужувалася, але відстань між окремими людськими групами, як ознака поділеного простору, все одно залишалася.

Регіон як явище зародився саме в цьому контексті: його виникнення стало підсумком вікового, навіть тисячолітнього конфлікту між конкретними географічними умовами населеної території і специфічною культурою населення. Слід також зауважити, що спосіб життя популяції навряд чи може бути повністю замкнутим, а тому зазнає зовнішнього впливу, який неабиякою мірою сприяє становленню ідентичності, що також залежить від географічних умов даної території.

Спочатку існували дві зони, які представляли собою культурні та геополітичні полюси нашого світу: Європа і Китай. У даному випадку ми спостерігаємо дві цивілізації, внутрішні розбіжності й структури яких свідчать про явний паралелізм. Тут ми розглянемо Європейську цивілізацію. З історії нам відомо, що особливий розподіл Європи на регіони є однією з її найголовніших відмінних рис. Так між Балтійським морем на Півночі, Чорним на Півдні, Доном на Сході та Бескидами на Заході сформувалась Києво-Руська цивілізація. Однак остання не була однорідна в культурному плані. Між смугою поліських боліт та Балтійським морем на субстраті балтських племен постав білоруський етнос, на самому Поліссі – від землі Чернігівської до Підляшшя зародилась унікальна культура, що й досі береже в мові і традиціях праіндоєвропейські риси; в Карпатах постали три українські субетноси – бойків, гуцулів та лемків, останні варто зазначити навіть живучи вигнані з власної землі зберігають зв’язок з землями предків та свою ідентичність; степова смуга слугувала зоною експансії руського народу, як також місцем взаємодії з кочовими спільнотами іранського, германського та тюркського походження (які були наділені не менш глибокими культурними рисами); в центрі цього простору, що співпадає зі смугою Лісостепу зосередилось плем’я полян, що стало осереддям Києворуської цивілізації, й столицею якого став Київ – Новий Ієрусалим Східної Європи.

Отже, регіональна структура Європи є її непорушною основою, незважаючи ні на які локальні збурення. Іншими словами, регіони можна порівняти з цеглинками, з яких «вибудувана» Європа, з яких складалися і розпадалися імперії, нації і держави, що вплинули на хід її історії. Це явний прояв холістичної сутності спільної культури європейських народів. Тому, при будівництві справжньої Європейської Конфедерації, зосереджено звісно ж навколо Балтійсько-Чорноморської вісі, слід враховувати не тільки регіональний аспект, але й сам принцип системи. У даній перспективі регіон розглядається як головна органічна складова держави, а регіоналізм – як стратегічна зброя для впровадження єдиної європейської політики.

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *