Ойкофобія

(з гр. oíkos – дім, середовище + phóbos – страх, відраза) – розлад особистості, який проявляється як небажання, відраза, а часто і ненависть до власної, рідної спільноти осіб, особливо родинної, національної і цивілізаційної.

Поняття «ойкофобія» є неологізмом авторства сучасного британського консервативного мислителя – Роджера Скратона (нар. 1944 р.), але який описує явище розпізнаване також і раніше і багатьма спостерігачами, хоча воно відбувається, в принципі, виключно в модерній і постмодерній, декадентській фазі західної цивілізації (євроамериканській), і як таке виступає її характеристичним виразником і одночасно доказом глибокої кризи ідентичності. Патологічна ойкофобія, тобто «ненависть до свого дому» (Р. Скратон, «Ойкофобія і ксенофілія», «Арка» 1993, номер 46, 8) є хворобою, поширеною серед лівих і ліберальних інтелектуалів вже починаючи від часів просвітництва, а її головну причину Скратон бачить в секуляризації суспільства, яка позбавила письменника його колись квазі-священичої ролі; позбавлений релігійного почуття, яке дозволяє переносити самотність, інтелектуал потрапляє в «гарячкову меланхолію» і образу в стосунку до оточуючого його світу; він втратив контакт з рідною культурною спадщиною; не відчуває солідарності з групою, в якій перебуває (лише фізично), а перш за все з народом, реальність існування якого дуже часто заперечує; зв’язки, які з’єднують його від народження чи виховання він сприймає як небажаний тягар і надлишкове зобов’язання, яке бентежить, з якого він прагне якнайшвидше і якнайкраще «визволитися»; засобом для цього є власне уявлення собі «Дому» (сім’ї, вітчизни, національної культури і цивілізаційної спільноти) як чогось по-суті не «близького», а «далекого» і «чужого», як «душної в’язниці» (в подвійному розумінні: як правило, в переносному, а також як «в’язниці для душі»), втеча з якої сприймається як кінцева умова повного і вільного розвитку особистості, яку називають «самореалізацією». З приводу постійно прогресуючої егалітаризації і стандартизації культури, чому сприяють такі явища, як поп-культура, глобалізація, а також розвиток сучасних технологій комунікації, сьогодні ойкофобія вже не є суспільно маргінальним проявом відчуження частини інтелектуальної еліти, а явищем, що широко поширюється серед населення, чого неминучим наслідком є примітивізація артикуляції ойкофобних положень.

До природи ойкофобії належить те, що вона практично ніколи не виступає під своєю власною назвою, а позитивно представляється як спротив щодо ксенофобії (неодмінно насичений сильною дозою морального пафосу), яка визначається, без подачі уточнюючого означення, як небажання і ворожість до «чужих», і приписується (також без уточнення причини чи сфери звинувачень) спільнотам, до яких ойкофоб в різній мірі – від симуляції турботи про їх «зцілення» (наприклад, від «вірусу» антисемітизму) до відкритого декларування їх знищення – тримає дистанцію; ця боротьба з «ксенофобією» відбувається в нерозривному супроводі типових для саркастичного раціоналізму погроз на адресу «забобон» і «неуцтва», мобілізації громадської думки (перевизначеної до всеохоплюючої сфери схвалення поведінки і поглядів, які раніше повсюдно вважалися морально і/або естетично неприйнятними) під гаслом толерантності, також декларація прагнення до «відкритого» і «загального» суспільства, тобто такого, в якому «ліквідації» (так як класи, держава і релігія в марксизмі) були б піддані всі відмінності, включно з фундаментальним поділом на «своїх» і «чужих»; тому що ойкофоб вважає, що саме існування такого розходження є абсурдним, ірраціональним і генерує всілякі конфлікти, і як наслідок, призводить до масових злочинів і безумства; головна мета, аналогічна до марксистського «безкласового суспільства», яку вказують промоутери «боротьби з ксенофобією», тобто побудова «мультикультурного суспільства», вимагає від усіх зречення від прив’язаності до власного «Дому»: звичаїв, національності, культури, релігії і т.д., це ж, у свою чергу, несе з собою необхідність зміни самої мовної парадигми, насиченої, на думку ойкофобів, риторичними кліше «расизму», «гомофобії», «сексизму» і т.п. (типовим прикладом цього постулату було звинувачення дослідницею літератури, Марією Яніон, мови і польської літератури взагалі в антисемітизмі, який вона бачила навіть у способі подання «позитивних» жидівських героїв), яка повинна бути адаптована до вимог «політкоректності», не лише вербальної і зовнішньої, але і глибоко внутрішньої. В сучасному світі західної цивілізації, який сьогодні є під контролем демоліберальної ідеології, ддя переслідування цих «думкозлочинів» (crimenthink) використовують навіть законодавство і правосуддя, які підтримуються також наддержавними (як Європейський Центр Моніторингу Расизму і Ксенофобії) і самопроголошеними «позаурядовими» організаціями, що спеціалізуються на тавруванні «мови ненависті», тобто позначенні публічних ворогів пануючої системи.

«Боротьба з ксенофобією» (яку також називають «етноцентризмом»), яка постійно посилюється і поширюється ойкофобами, користується, згідно з Збіґнєвом Мусялом і Боґуславом Вольнєвічом, емоційно забарвленими (чи такими, що забарвлюються) визначеннями, але які не володіють виразним описовим змістом; не уточнені визначення, такі як «ксенофоб», «расист» чи «антисеміт» не є інструментами мовної комунікації, а пропаганди і політичної боротьби; це «слова-плями», чи також «слова-прокляття» (як ісламська фатва), слова, які можуть вбивати, чи принаймні примушувати мовчати, так як визначення «куркуль», «буржуй», «фашист» чи «троцькіст» в сталінській системі. Виправдовуючи використання цих «анафем» прагненням побудови світу «без ненависті, шовінізму і насилля», ойкофоби не зважають на факт порушення, і як наслідок – нищення реально існуючого суспільного організму, на чолі з зв’язком та національною солідарністю: «Боротьба з ксенофобією прямує – свідомо чи ні (…) – до ампутації людині історичної душі. (…) Утопія загального братерства хоче створювати людину, відрізану від історичних коренів, які являються для неї лише джерелом «етнічних забобонів» та агресії» (Z. Musiał, B. Wolniewicz, Ksenofobia i wspólnota, „Arcana” 2002, nr 43, 9).
Утопія загального братерства, яка забороняє здійснення будь-яких розходжень, становить заперечення фундаментального антропологічного явища, яким є існування природньої спільноти, яку становить кожне людське об’єднання, скріплене тривалим і неутилітарним (на противагу до, наприклад, акціонерного товариства) душевним зв’язком, кожна ж спільнота є і повинна бути ексклюзивною, тобто ідентифікувати «своїх» і виключати «інших»; без розходження «свій» – «чужий» немає спільноти, так само як немає диференціювання території без існування гір та долин, височин та низовин. Хоч деякі спільноти можуть бути частинами більших спільнот (наприклад, родини можуть бути, і є, частинами суспільних класів/станів, ті – націй, а нації – ширших державно-політичних зв’язків чи цивілізаційних колективів), тобто, вони можуть мати концентричний характер, однак не можуть «перетинатися» – дві і більше паралельні спільноти (родини, нації, цивілізації, релігії і т.д.) завжди є розділені; жодна особа не може бути одночасно членом двох націй чи сповідувати дві релігії; цієї очевидності не змінює факт декларування деякими особами (як правило, власне «антиксенофобами») погляду прямо протилежного, однак існує дуже простий спосіб, щоб довести фальшивість цього твердження, яким є момент реального зіткнення двох паралельних спільнот: тоді виявиться, що ця особа належить до тієї спільноти (родини, нації, держави і т.п.), на чиїй стороні стала у боротьбі; в зіткненні спільнот жоден з їх фактичних членів не може зайняти позиції «судді», «арбітра» чи «незалежного спостерігача», хоч як би цього він прагнув; неучасть у конфлікті («нейтральність») доводить байдужість, що виключає приналежність до спільноти, «показує, що до неї вже фактично не належиш; що особа духовно вже з неї відплила» (Z. Musiał, B. Wolniewicz, Ksenofobia i wspólnota, „Arcana” 2002, nr 43, 13).

Ілюзія щодо можливості одночасного займання позиції учасника спільноти та її «незалежного» арбітра чи судді є навіть особливо сильна і характерна (тому незалежна і старша від «постмодерної» політкоректності) для певної частини польської інтелігенції, вихованої як на романтичному кліше «боротьби за нашу і вашу свободу», так і на позитивістській ідеології альтруїзму Оґюста Комте, і що Роман Дмовський іронічно називав «напівполяцтвом», маючи на увазі людей, «які втратили зв’язок з прагненнями нації, які ідентифікуючись поляками, визнають польські інтереси лише настільки, наскільки вони не протиставляються інтересам інших народів, які в своїх національних почуттях доходять до такої неупередженості, що в ім’я народу готові від всього відмовитися, до чого будь-хто має якісь претензії. (…) Ці люди призвичаїлися до думки, що ім’я поляка ніколи не буде накладати більших обов’язків від тих, які вони самі відчувають» (Półpolacy, „Przegląd Wszechpolski” 1902, 801, cyt. za: Narodowa Demokracja. Antologia myśli politycznej „Przeglądu Wszechpolskiego” (1895-1905), Londyn 1983, 154); політичний реаліст, однак, розуміє, що «в міжнародних відносинах знаємо широку сферу справ, в яких немає ані справедливості, ані кривди, лише змагання інтересів, які неможливо погодити, в яких треба стати або з одного, або з іншого боку не з почуття справедливості, а з почуття солідарності з однією зі сторін, що бореться» (там само, 155).

Обурення на «ксенофобію» є діяльністю безплідною і небезпечною, оскільки воно не супроводжується диференціацією і самоусвідомленням різних рівнів її прояву; окрім рівня «0», що відповідає – з припущення, тимчасовому (як у випадку туриста) – сприйнятті «чужого» як запрошеного гостя, Мусял і Вольнєвіч виділяють чотири рівні ксенофобії: 1. Обережність (резерв) щодо чужих; 2. Небажання щодо них з приводу порушення нашого звичаю та моральних і естетичних канонів; 3. Ворожість; 4. Ненависть; якщо не брати до уваги цього поділу, тоді – як це фактично роблять антиксенофобні активісти – є прагнення усунути, в деякій мірі профілактично, кожну причину дистанції щодо «чужих», хоч би навіть звичайну обережність, що є такою самою безглуздістю, як прагнення вилікувати егоїзм, вимагаючи від кожного припинити піклуватися про себе, або виховувати дитину довіряти кожному незнайомому (можна зауважити, що на практиці цієї рекомендації не в змозі дотримуватися навіть повні ентузіазму прихильники «відкритого суспільства», доказом чого є факт, що власне з цих кіл виходять, наприклад, патетичні кампанії проти педофілії, які остерігають дітей перед нав’язуванням безпосередніх і віртуальних контактів з незнайомими, що дійсно є розумною очевидністю, але на ґрунті ідеології «відкритості» цілком резонно може бути інтерпретоване як певна форма ксенофобії).

Умовою будь-якої операційності поняття «ксенофобія» є також визначення її не як загального небажання щодо «чужих», а до тих чужих, які хочуть ввійти, або вже ввійшли – непрошені – до нашого «Дому», до житла «нашої» спільноти, в якому лише її члени чуються «у себе»; дистанція цього виду є на рівні спільноти таким же природнім імунологічним бар’єром, як на індивідуально-особистісному рівні є відраза, яку збуджує перетин фізичних рамок інтимності особа, чужа нам; отже ксенофобна реакція є конститутивно закодованою в спільноті оборонною реакцією того самого типу, що і (принаймні) відсування від когось, хто без нашого дозволу наближається до нашого тіла. Виділеним Мусялом і Вольнєвічом чотирьом рівням ксенофобії відповідають також чотири типи статусу чужого і стільки ж само рівнів ксенофобної реакції: 1. Обережність – статус (в принципі, випадкового) прибульця (а в міцнішому вимірі – приблуди), «присутність якого на своїй території спільнота сприймає без особливої неприємності і навіть ставиться до нього з деяким зацікавленням»; 2. Небажання – статус непрошеного гостя, який свідомо і без заохочення увійшов на територію спільноти, але поводиться настільки помірковано, що не змушує нас до виразної реакції з метою його вигнання; 3. Ворожість – статус загарбника, який за допомогою насильства увірвався на територію спільноти, що мобілізує її до рішучої протидії; 4. Ненависть – статус гнобителя, який не лише увірвався силою, але і намагається підпорядкувати нас собі і навіть знищити. Лише так відокремлюючи рівні ксенофобної реакції, можна зробити вартісну етичну оцінку, в світлі якої виявиться, що перших три є повністю виправдані, натомість щонайменше морально небезпечним і в багатьох постатях реакції ганебним є лише четвертий рівень реакції, оскільки ненависть – навіть якщо дуже часто вона психологічно виправдана – завжди є моральним злом і смертельною небезпекою для душі тієї особи, яка в неї занурюється; саме ненависний тип ксенофобії повинен бути розпізнаваний в світлі євангельського наказу «любіть ворогів своїх», який чітко виключаючи ненависть до ворогів одночасно неявно підтверджує їх об’єктивне існування; якщо б збірка «ворогів» була порожня, наказ їх любити був би або лише риторичною варіацією (а стилістично – оксюмороном) на канві банальностей про любов до друзів, або взагалі би не мав сенсу.

Мусял і Вольнєвіч акцентують психологічний і соціологічний зв’язок ксенофобії – яка розуміється не як лайка, а як природнє почуття (спосіб почування) – з «ойкофілією», тобто прив’язаністю до родинного дому і батьківської землі, яка йде в парі з (обґрунтованим) почуттям своєрідної, а отже, виняткової цінності власної духовної спадщини. До ойкофобії, натомість, веде збайдужіння людей щодо «своїх», як послаблення родинних, сусідських і національних зв’язків, яке цілком логічно можна порівняти з патологічними станами, які в психології називають «комплексом розлуки» або «сирітською хворобою», саму ж ойкофобію – до найвищої стадії цього захворювання, яке називають аутизмом. Це твердження відповідає спостереженню Скратона, що ойкофоб в дійсності не настільки «бореться з ксенофобією», наскільки «культивує розпусну ксенофілію», тобто «вибирання чужих культур в супермаркеті постмодернізму і забаву ними, так як дитина бавиться перемиканням телевізійних каналів»; однак це не є справжня ксенофілія, тому що «чужі культури завжди сприймаються тут через сентиментальний серпанок і можуть бути витерті з екрану, як тільки почнуть здаватися неприємними». Якщо ми помістимо ксенофіла всередину якоїсь культурної меншини – наприклад в Гарлем, чи в шиїтське село в Ірані – і нашого «мультикультурного» інтелектуала відразу охопить ностальгія (…) за власним домом. Але настільки довго, наскільки він може лише бавитися альтернативами (…), фантазії хворої ксенофілії можуть вільно блукати в його свідомості, а він може валятися в розкішній ойкофобії. Влучність цього спостереження підтверджує чітко ультимативний характер розходження: «товариш – ворог» в реальній ситуації «зіткнення цивілізацій», коли після 11 вересня 2001 року багато «розпусних» ксенофілів раптово виявило як войовничу антипатію до ісламістів, так і своєрідну форму прив’язаності до західної цивілізації (як відома репортерка Оріана Фаллачі, яка фундаментальну «цінність» Заходу виявила в необмеженому жодними заборонами проміскуїтеті).

«Антиксенофобська» ойкофобія є не лише небезпечна для особистості і суспільно шкідлива, але й повністю заслуговує також на назву антиінтелектуального забобону, оскільки ігнорує та залишається в цілковитій суперечливості з доробком сучасної соціобіології і етології як і базованій на них біо-політиці, представники яких (зокрема Едвард А. Вестермарк, Морлі Робертс, Сер Артур Кейт, Роберт Ардрі, Едвард О. Вілсон, Роджер Мастерс, Стівен А. Петерсон, Альберт Соміт, Франс де Вааль) змогли встановити, що людина має (а також прагне до їх заспокоєння) три інстинктивні психологічні потреби: 1. Ідентичності, 2. Стимуляції, 3. Безпеки, протилежностями яких є відповідно: 1. Анонімність, 2. Нудьга, 3. Страх; з усіх цих потреб найважливішою є потреба ідентичності, оскільки без ідентичності не існує особистості, тому для її реалізації людина готова пожертвувати всіма іншими; натомість людська ідентичність складається передусім з двох елементів: ідентифікації з територією – країною, яка є для «політичної тварини» її «мисливською ділянкою» – та ідентифікації з популяцією, до якої належить (сім’єю, кланом, плем’ям, а на найвищому рівні розвитку – нацією); першу з них Арді визначив як територіальний імператив, що ж до другої, то навіть творець теорії еволюції Дарвін переглянув свій первинно індивідуалістичний погляд на людину, висловлений 1859 року в «Походженні видів», і в опублікованій у 1872 році роботі «Про походження людини», що: «Плем’я, члени якого характеризуються високим рівнем розвитку духу патріотизму, вірності, послуху, відваги і симпатії і постійною готовністю до взаємодопомоги і посвяти для спільного добра, є в стані перемогти більшість інших племен – і власне це є природнім добором».

Принаймні на емоційному рівні людська істота може ідентифікувати себе виключно з тим, що їй відоме і знайоме, ідентичність тоді неминуче має розрізняючий і оцінюючий характер, а отже також і «дискримінуючий» щодо тих, хто є чужий і невідомий; тому борці з «ксенофобією» не розуміють (або вдають, що не розуміють), що «ідентичність недискримінуюча, нерозрізняючи і неоцінююча, тобто ідентичність глобальна є протиріччям сама в собі» (J. Zadencki, Tożsamość partykularna, tożsamość globalna, bio-polityka, „Arcana” 2002, nr 48, 93); браком антропологічного реалізму є також зв’язаний з ідеалом «недискримінуючої» глобальної ідентичності наказ безмежного альтруїзму, оскільки окремі особи і групи, які намагаються його практикувати, повинні бути подолані, чи навіть усунені тими, хто «обмежує свою альтруїстичну поведінку до меншої частини людства, пов’язаної з ними генетичною спорідненістю» (Ґ. Гардін, «Розрізняючий альтруїзм»). Відповідний кожному тваринному виду подвійний моральний кодекс, який дозволяє йому вижити, Герберт Спенсер називав «кодексом дружби» і «кодексом ворожості», Джуліан Хакслі «етичним кодексом» і «космічним кодексом», а Роберт Арді сформулював його простим рівнянням P = W + r, де «P – це дружба всередині групи, W – це ворожість збоку інших груп, які належать до того самого виду, r – це ризик, тобто загроза, яка йде з-за меж власного виду, як природна, так і надприродна», натомість його політичною формулою, вираженою Карлом Шміттом, є розходження: «товариш» (Freund) – «ворог» (Feind). Універсальна ідентичність людського виду насправді є можлива, але виключно ціною загальної тиранії, яка встановлює контроль настільки повний і з таким рівнем скрупульозності, що по відношенню до неї повинні були б збліднути всі пережиті людством тоталітаризми: «Ефективна суспільна організація досягається приматами або через територію – район полювання, або через тиранію. Наука не знає ніякого іншого способу» (Р. Арді, цитата за: там само, 94). Ці наслідки прагнення до усунення імперативів – територіального і групового, стоять в повній суперечності не лише (що менш важливо) до інтенціонального гуманітаризму ворогів «вузьких ідентичностей», але перш за все до самої людської природи, яка «тримає нас на повідку» (згідно образного визначення Едварда Вілсона); якщо «протягом трьох мільярдів років рушійною силою еволюції було дискримінуюче розходження», то «трагічною іронією є факт, що це власне дискримінуюче розходження виробило вид (homo sapiens), який тепер пропонує знищення принципу, який привів його до слави» (Ґ. Гардін, читата за: там само, 95).

Ліками на ойкофобію може бути лише те, що і в кожній іншій галузі життя, розумово сплюндрованій раціоналізмом просвітництва та ірраціоналізмом постмодерну – повернення до класично-християнської цивілізації, до реалістичної метафізики та антропології, освітленої надприродним світлом віри, так само як і повернення до патріотизму, модерованого християнським універсалізмом; повторне опертя освіти на незабруднених релятивізмом і несфальшованих ідеологією«великих текстах» – релігійних, філософських і літературних.

Автор: Яцек Бартизель

Джерело: http://www.legitymizm.org/ebp-ojkofobia

Переклад: Ростислав Іваник

Залишити відгук

Ваш е-mail не буде оприлюднено! Обов'язкові поля позначено *